Задумаймося над тим, що культура – це навіть не грамотність, якісь знання і точно не споживання уже створених цінностей, а творчість яко безперервний, нерозривний ланцюг самопізнання людиною самої себе і довколишнього світу. Коли ж фіксуємо згасання, масовий занепад творчості, перехід до речей вторинних, це не що інше, як ознаки упадку, виродження. Це і є підставовість до творення масового суспільства, що породжує охлократію, конфліктогенність, криміналізацію, за чим, як правило, йде зниження духовних потреб, стандартів у сферах культури, постає «вуличне мистецтво».
Якщо уважно поглянути хоча б на книжковий процес і ринок, то утвердимося в думці, що українська література, унезалежнившись від оков «соцреалізму», потрапила в інші лабета. Так звані «мода», «актуальність» непромокаючим дашком накрили справжність, історичну правду і її безцінність – естетичність. Наче й не чули аксіоматичне: майбутнє нічого не значить без минулого – з нього та сьогодення і виростає воно! А ще підглухли либонь до Шевченкового: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..».
Ех, коли б нинішнє покоління наблизилося та поглянуло до осявань Франкового світу, то, може, задумалося б над його пророчим висловом: «Якби ти знав, як много важить слово… Якби ти знав! Та се знання предавнє Відчути треба, серцем зрозуміть…».
Нерідко, з дозволу озвучити, теперішні писання, себто словесні нібиписьменницькі управляння, непоправно далекі від елітарної культури, ба більше того – від глибоко народної, звичаєвої. Носії такої «творчості», точніше, такого творива, не несуть у душах ані любові до людей, ані бажання полегшити їхню долю чи просвітлити довколишній світ.
Гарячка комерційного вдоволення неосвічених й недосвідчених вискочок, а ще частіше – звабність виказати своє посутньо дрібне «я», проросле на беззмістовності власної фізичної сутності, призводить безліч молодих людей до афішування, до дешевої за своєю суттю показовості.
Моє покоління слухало в університетах як теоретиків, так і класних практиків: дикторів телерадіомовлення, редакторів, кореспондентів, провідних публіцистів газет і журналів. Велика це наука! Правда, багато потерпало від того, що будь-який текст чи телерадіопрограма до оприлюднення в етері або ж на газетних шпальтах проходили цензурне «око». Пригадується факт: підготував я, яко старий редактор облтелерадіо, у суботній радіожурнал «Верховина» публіцистичний виступ, де йшлося про необхідність боротьби з росіянізмами в усному мовленні, письмових текстах. Записали передачу у студії. Але після цензурного перегляду голова комітету Степан Пудло зняв матеріал, і мій виступ не прозвучав в етері.
Нині ж, як правило, йдуть на радіо, телебаченні прямі передачі, наживо. Однак цей «масовий заплив» має і негативний відтінок: розмивається культура мовлення. Не забуваймо, що радіо, телебачення, газетно-журнальна періодика – це носії мовної літературної норми, це зразок мовної естетики. Ці законодавчі вимоги й правила не вільно ігнорувати, а напроти, слід ширше упроваджувати позитивний досвід, практику чолових, зразкових ЗМІ, як, приміром, «Літературна газета», «Слово Просвіти», «Галичина», «Дзвін».
Подивімося, послухаймо численні так звані шоу-програми на куплених-перекуплених телевізійних каналах («1+1», «Україна», «Україна-24» та ін.) – і подумки запитаймо себе ж: про що, для кого і хто тут «транслює» оте щось, у якому не відчуваємо ні правди, ні добра, ані краси? А де ж справжність?.. Немає, бо споживацтво затьмарило духовні небеса, бо самоціль випередила навіть задатки творчої уяви – повна деградація, суцільне плінтусне пониззя, а для мислячих і небайдужих – розчарування.
Ще на пам’яті багатьох із нас обсягові тематичні телерадіоцикли, програми, випуски. Перед моїми очима і нині постають своєю яскравістю і роздумуванням про незгладимі змістотворчі людського буття, творення сьогодення й програмування прийдешнього телевізійні випуски на УТ: годинні роздуми письменників, видавців, артистів – Павла Загребельного, Романа Федоріва, Юрія Мушкетика, Яреми Гояна, Анатолія Авдієвського, Івана Чендея, Василя Зінкевича, Мирослава Дочинця, Романа Іваничука, Ліни Костенко, Івана Малковича, цикли: «20 хвилин з Володимиром Яворівським», «Українське народознавство у постатях» (автор цих рядків)…
Я і сьогодні, за усталеністю, так спрагло очікую, коли дивовижний голос заслуженого журналіста України, блискучого публіциста, неповторного радіокрасномовця Богдана Кучера провістить удосвіта: «А в неділю рано»… Наші «перебудовники», телепні-реформатори понівечили, довели до майже зникнення такий феномен, як обласне радіо. Скільки «золота» народної культури. її різних видів і жанрів, скільки високохудожньої радіопубліцистики кануло у незнаність під ознаками «несучасності», «немодерновості», мовляв, інші часи, інакші цінності. Утверджувачі цих абсурдів не знають, вочевидь, що час – категорія стала, незмінна: змінюємося тільки ми у часі і з часом...
Кажуть: книги живуть своїм життям. Хіба то правда? Книги живуть з нашого життя, нашим життям і про наше життя. Вони увіходять у наші душі і серця, ніби виповнюють нас або ж прималюють, прибивають до буденної сірості й колюччя-безімення.
Коли ґеній Іван Франко мовив, що книги – це глибина морська і саме в осязі цієї глибини можна сподіватися, що здобудеш перли, то таки не як мрійник-фантазер, а яко перевірений досвідом житейським муж, інтелектуал важив про добротну книгу, збагачену світлом новаторства, окрасом мовної барви, здобутками реального світу. У розумінні філософа, книга – своєрідна планета, що в’яже видимий і невидимий світи, дороги світла і блаженства з дорогами диявольськими, підступними. І справді, мудра, змістовна, чесна книжка – своєрідний народокерманич, поводатор, що вказує і мету, і шляхи до неї.
А як же народжується книжка нині у «вільному світі», де і коли, за яких обставин ембріонує? Відповідь у зіставленні, прискіпливому аналізі втраченого й надбаного.
Поміркуймо: дикий і авантюрний непрофесіоналізм, нефаховість, як мовили колись галичани, анальфабетизм пронизує суспільство зверху донизу, розсипає ці ракові пухлини горизонтально. Економіко-політичний безлад так чи інакше створює умови для поширення неуміння, незнання, безпорадності. А це, звісно, дуже швидко відбивається загалом на духовній сфері суспільства, зокрема на такому феномені, як культура у найширшому сенсі, особливо ж на книговидавничій справі, музикуванні, співочому мистецтві.
Перегорнімо картки часу. Підготував автор текст прозового чи поетичного характеру, подав до видавництва. А там – читає редактор (найчастіше це досвідчений літератор, фаховий стиліст), зовнішній рецензент, відтак тест вносять до видавничого плану. Це, так би мовити, спрощена схема. Насправді ж шлях книги від рукопису до книгарні вимірювався не одним роком. У книжкових магазинах можна було завчасно замовити за тематичними планами книгу, що зацікавлює і відповідає твоїм інтересам. Не кажемо про те, що діяло таке поняття, як гонорар. Зазвичай початківці в літературі не могли жити з видавничої оплати, а такі велети, як Олесь Гончар, Павло Загребельний, Василь Земляк, Ірина Вільде, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Олександр Сизоненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук, переважно перебували на «творчих хлібах», себто жили з гонорарів. Але які то були автори, які новатори!
Час видозмінює потреби, запити, але такі якості книготворення, як справжність, високохудожність, і нині не знімає з бібліотечних полиць «Собор» О. Гончара, «Роксолану» П. Загребельного, «Лебедину зграю» В. Земляка, «Отчого світильника» Р. Федоріва, «Сестер Річинських» Ірини Вільде – цю живу класику.
І як протилежність – нинішня практика продукування книжки передусім як товару. Фактично в обласних центрах відсутні видавництва у справжньому сенсі; є друкарні, де отриманий від автора в електронному варіанті текст переводять у паперовий формат. Маєш гроші – буде книжка. Береш до рук цю сподівану радість, а там від анотації до останнього рядка – словесна еквілібристика, навіть немає натяку на те, що це глибокодумна проза, а чи осяваюча образами душу поезія. Часом автори, не усвідомлюючи, що саме пропонують читачеві, який жанр, написане називають просто «текстами» в надії, що це «новаторство» прихилить увагу пошукача цікавого, нестандартного.
І ось «ланцюгова реакція»: автор пнеться зі своїм «дитям» на презентації, знаходить (часом за віддарунок) слабохарактерних нібикритиків, а ті, може, й не читавши, розхвалюють «нову з’яву», а по суті, хіба що літературний факт.
Якось мені довелося побувати на одній імпрезі, де професор так уже підняв на котурни ославлення одну книжку (і то уже не молодика, не початківця), що подумалося: а чи є межа словоблудству, цинізму, фальші?..
Та якби на цім «вистава» засувала куртини, а то диви-диви ще й на премії висуваються: міські, обласні, не кажу про районні. А що тут до дива, уже є і сільські! Пошесть манії лавреатства заполонила Україну. І оці багатошеренгові походи за гонорними лавреатськими відзнаками, як спрут, ув’язують обласні письменницькі організації. Дійшло до того, що найвищу в Україні Національну премію ім. Тараса Шевченка присуджують за брошурну продукцію таким собі мовбилітераторам, а керівників комітету змінюють так часто, як «Мошко патинки». О горенько! І що має на те сказати вчитель, на що орієнтувати школяра, як трактувати сучасний літературний процес і з чого вибирати тексти для шкільних творів, переказів, диктантів?..
Але байдужість, що туманом накриває молоду верству суспільства, відбивається рикошетом від «псячої» літератури і дотикається до інших сегментів культурного життя – до інструментальної музики, солоспівного та гуртового виконавства, декламаторства, малярства тощо. Приміром, майже відсутність добротних поетичних текстів, де часто-густо закодована мелодія, неспроможність, неготовність і невміння з-поміж безлічі надрукованого знайти, відібрати першооснову пісні – це масове явище. Тому-то й або «смерічки-потічки», або неримовані речитативи, рокерівські завивання ллються-гримлять на підсценках і сценах усією Україною.
А що діється у багатьох професійних театрально-філармонічних колективах?!. Нещодавно мені один управлінець виповів: допоможіть, бо є в нас одна дама, що диригує «на дві четверті», а береться давати вказівки симфонічному оркестрові, б’ється за директорське крісло. А як, не дай Боже, посяде, розвалить колектив. То ж слід рятувати ситуацію!
Ви скажете, що надто згущую фарби. Може, й надто. Але не бачити, не чути, як капелюх духовної деградації сповзає нам аж на вуха – чи не дорога до визнання власної неповноцінності чи вторинності?..
Зустрічаюся в Києві з колегою, що колись-то «перейшов через мої руки», коли я посідав крісло заступника директора Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка й водночас вів кафедру журналістської майстерності. То були часи хоч і нелегкі з ідеологічного погляду, але все ж таки пошукові. Видно, молодість спонукала до результату.
Так ось, розмовилися про се, про те, а він заторкнув вразливу струну. «Ти, – питає і тут же ствердно відповідає, – якісь програми на Українському телебаченні передивляєшся?». Відповідаю, що вибірково дивлюся, іноді втішаюся, побільше бунтую, не погоджуюся. А він ніби перериває плин моїх думок, якось наступально видає: «Ви подивіться, що там несуть в етері деякі ведучі!.. Ну, як запросили компетентну людину в якомусь питанні чи проблемі до прямої бесіди в студії, то дайте можливість висловитися… А то часом якесь дівчисько замість слухати бесідника таке верзе, що вуха в’януть… Якби знали оці «новоспечені артикулятори», що існує теорія журналізму, і вона вчить: ваш гість – це своєрідний банк інформації, носій новини, а ви, ведучий, кореспондент, маєте в руках тільки ключик, яким зумійте відімкнути дверцята комірки, де заховане те, що прагнете дістати, здобути!.. Часом дуже низька мовленнєва культура, бідність словникового запасу, спрощена стилістика – це все виставляє представника ЗМІ у бідненькому вигляді й одразу ж б’є недовірою, нецікавістю до каналу, програми, циклової передачі. Тоді годі вести річ про ефективність етерної праці».
Ми вже навіть не натякаємо на те, до чого призводить неграмотна словесна реклама, що «розріджує», «дробить» часом змістовні програми, кінопокази, серії. Це може бути окремим сюжетом для обговорення, соціального розголосу.
Як не прикро, але мусимо зізнаватися, що гнітюче впливає на жалюгідність у сферах культури нинішнє політичне багно, що викидає на поверхню суспільного кермаництва всіляких «ковбликів», нездар, пристосуванців, що готові бодай квартал року, але побути у чиновницькому кріслі – бо, мовляв, щось таки вдасться заштудерувати для власної кишені! А такі управителі-вульгаризатори у сфері духовності чи не найнебезпечніші, бо саме їхніми недолугими «проєктами», «реформами» підважуються підмурівки освіти, культури, науки. Не можна вдавати далі, що наші здобутки міцно тримаються віковічних традицій, що націоідея добряче цементує нововведення, проєкти, стратегію прийдешнього. Не одурюймося! Ще в часи І. Франка його найближчий соратник, наш краянин Михайло Павлик писав про «строїтелів і руїнників». Ось-ось, як на часі оця пересторогова парадигма: катастрофічно мало у нас «строїтелів» культурної сфери, зате понад можливе – її «руїнників». Хіба не прикладом цьому слугують численні закриття у селах бібліотек, шкіл, клубів.
Тож задумаймося, що небавом принесе нам світоглядну обнову?..
