«О люди, як я хочу подарувати вам тепло свого серця, щедрість своєї душі, багатство почуттів, якими переповнена моя душа! Я принесу вам цей дар. Тільки не будьте байдужими, люди. Подивіться на все прекрасне, що є в житті, своїми очима, не затуляйте вуха і не відвертайте погляду. Коли воно ось тут, поруч, біля вас, варто тільки руку простягнути і доторкнутись до нього. Дайте дорогу до свого серця прекрасному, доброму, світлому…».

Це слова моєї рідної матусі Анни ІГНАТЮК-СУЛЯТИЦЬКОЇ – високоповажної педагогині, означеної Господньою десницею майстрині художнього слова із Березова Середнього на Косівщині, на жаль, недавно спочилої в Бозі…

Такий емоційно вітхненний вихлюп людинолюбських почувань прямує до первобуттєвих пантеїстичних сутностей Добра і Слова, наповнених добротним родинним етнокодом, де устосил проявляється генетична пам’ять, яка перманентно скріплює наші потенційні спроможності, надає духову міць і спосібності як до естетичного, так і гуманістичного представлення дійсності. Підтвердженням цього слугують спогади її ще у молодому віці відлетілої у засвіти мамусі (яка, тяжко хворіючи на сухоти, зі сльозами на очах прутиком проганяла маленьких своїх донечок від власного передсмертного ложа, аби крихітки не заразились смертельною хворобою). Вона пригадувала, що в їхній батьківській хаті всі десятеро дітей здобули різну освіту, в господі шанували «Кобзар», сільськогосподарські та дитячі календарі, часописи та інші книжечки, які вдавалось десь купити чи позичити. Найстарший Микола був талановитим скрипалем-самоуком, різьбярем і писанкарем, інші діти – здібні учні «Народної школи», прекрасні вишивальниці і ткачі, співачки і майстрині. Збереглися стоси паперу, акуратно списані дитячою рукою. Це конспекти десятирічної дитини, бо навчальних книжок майже не було. Зосталися багатющі колекції візерунків вишивки, товстелезні зошити народних пісень, різного штибу корисних порад і смішинок.

Та й сама ще досить юна Гануся попри незавидну сирітську долю самохіть тягнулася до знань і художнього слова. Із нещодав віднайдених мною її щоденникових записів постає картина, коли вона, ще малим дівчам, посеред ночі, як усі поснуть, вклякнувши на широкій селянській лаві за столом, акуратно закривши собою гасовий каганець, щоб нікому не заважало світло – писала, писала, писала… З якою легкістю народжувались віршовані рядки, які цікавлющі книги перечитувались, які рожеві мрії снувалися. Праглося бути розумною, як Софія Ковалевська чи Марія Склодовська-Кюрі, мужньою і терплячою, як дружина Юліуса Фучика, ніжною і поетичною, як Лесина Мавка…

Тому згодом, опісля успішного закінчення десятирічки, вона обирає учительську стезю – навчається спочатку в Коломийському педучилищі, а згодом і в Івано-Франківському педагогічному інституті, поєднуючи навчання із працею учительки молодших класів у Лючанській, Баня-Березівській, а з 1965 року – у рідній Середньоберезівській школі. Чітко усвідомлювала взяту на себе професійну відповідальність, що яскраво засвідчують її щоденникові рядки… «Я – учителька. І є у мене велика мета у житті: сіяти «добре, розумне, вічне» у чисті юні душі. Хочу бути другом кожної маленької людини. Я думаю і роблю так, як велить серце. Нехай нинішній сільський учитель не має такої поваги, як колись мав «професор» чотирикласної школи, я все одно не відступаю. Я не хочу слави в житті. Але вірю, що власною працею, своїм великим серцем, що вміє любити, я доб’юся поваги у людей, я залишу слід по собі у душах моїх малих друзів. Для чесної, доброї, відкритої дитячої душі я не пожалію ні часу, ні терпіння, ні свого здоров’я». Наполегливо, почасти долаючи труднощі, активно займалася самоосвітою. Дозволю собі знову зацитувати надто промовисті рядки Учительки… «Я все зроблю, щоб дитина, яка все хоче знати, знала, і знала це від мене. А звідси і висновок – я повинна сама дуже багато знати. І я стараюсь все знати. А для того, щоб знати, треба багато учитись. А де взяти той час сімейній людині, матері, непоганій господині? Але я цей час знаходжу. Коли ви, мої рідні, зі спокійним настроєм спите, я нечутно встаю, щоб на кілька годин віддатись праці, книжкам, журналам. І коли почне надворі сіріти, я змушена перервати цю чарівну подорож у світ науки і знань… Мене це не обтяжує, мені так подобається. Після ночі настане день, коли я зроблю щось хороше, добре для людей. Це мене окрилює, піднімає мій настрій. Як добре, що я живу!»

Її усвідомлення величної, на межі місійної участі Вчителя прочитуються у одному з численних так званих «Послань» до своїх колег із «педагогічного цеху»:

Школа мала чудову навчальну репутацію на Прикарпатті, тому не було тижня без як «гостьових», так і контрольно-перевірних нарад, семінарів тощо, де на досвідчену педагогиню не раз і не два лягала «почесна» місія відстоювати високе реноме навчального закладу. Її заняття із початківцями тривали на достойному фаховому рівні зі впровадженням етнопедагогічних дидактичних аспектів – уроки передбачали знакову виховничу складову та креативність. Ганну Миколаївну як авторитетну вчительку-методистку свого часу запрошували ділитися досвідом до Івано-Франківського педагогічного інституту, де вона мала низку доповідей перед ученою аудиторією вишу. Навіть перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, отримувала листи-прохання про можливість хоча б дистанційно ділитися напрацьованим нею педагогічним досвідом.

Досліджувала історію розвитку освіти рідного села. У школі не було жодного поважного дійства, коли б її не попросили створити сценарій заходу, цікавились авторитетною думкою щодо можливостей якісного втілення в життя численних творчих ідей. А вже будь-яка дружня гутірка із колегами чи зустріч із колишніми учнями не обходились без поетичних сильвет, де порція респекту вділялась буквально кожному. І тому недарма, коли похоронна процесія прошкувала центром села, провести Учительку в останню путь під хвилюючий акомпоніат дзвоника вийшла всенька школа….

Тонка художня сутнісна складова давала свої творчі плоди ще у ранній юності, коли емоційні переживання з приводу вподобаної ліричної пісні породжували у неї глибокі психологічні ремінісценції: «Мелодія пісні так зворушує, що відриваюсь від усіх потаємних думок, душа стає, як натягнута струна, німію і чую, як у ритм цій пісні звучить музика мого серця. І тоді здається, що весь світ заповнений цими прекрасними і чарівними звуками. Дивлюся вдалину і в моїй уяві постають прекрасні хвилини: зорі, як очі, що дивились на мене з темного неба. Це був час, коли стрілки годинника зупинялись на «дев’ять-дванадцять», і так не хочеться, щоб невблаганний час проминав. Стає тривожно і хороше. Хочеться довго сидіти непорушно і слухати музику серця…».

А її прозовий етюд «Моя рання осінь» – це зразок високохудожнього ліро-епосу. Тут подибуємо не лише чудову описовість, а й персоніфікаційну уособленість естетичних переживань: «Рання осінь… Я її зустріла якось, я вже бачила її, я безслівно розмовляла з нею… Сходило сонце. Над рікою ще стояв туман, роса блищала срібними перлами, легенький вітерець освіжав кожну стеблинку. Тихо хруснула гілка, неначе хтось легенько наступив на неї. Оглядаюсь і бачу: під кущем розлогої калини стоїть вона… Рання осінь. Скромно одягнена молода, ще повна сил жінка. Гладко розчесане темне волосся зібране у важкий вузол, очі світяться добротою і розумом. Округла лінія підборіддя плавно спливає донизу, окреслює ніжну шию і зникає у зборках селянської сорочки, скромно прикрашеної візерунками чорного і червоного кольорів. Крила її брів ледь зломлені на переніссі, а погляд очей глибокий і трохи зажурений. Жінка тримає у руках гілку клена, щедро усіяну жовтими листочками. Летять мої роки, позначені багряним кольором ранньої осені. Не зупинити їх, не повернути. Стою і журно дивлюся вслід… Та не сумуймо, сестро моя, рання осене! Ходімо разом на луки, в ліси, до могутніх дубів і ніжних берізок. Ходімо, сестро, до людей щирих… І я йду до людей, чиїх сердець ще не торкнулася холодна рука байдужості, замкнутості. Відкрийте своє серце, люди! Живіть і вірте, що ви також безболісно зустрінете свою осінь росяного ранку побіля ріки, як зустріла її я. У моє життя увійшла рання осінь…».

Чимало поетичних творів моєї матері присвячено односельцям-березунам, знаковим постатям чи просто гідним землякам. Кожні поважні місцеві фестини не обходилися без її віршованого слова, які почасти виконували своєрідну інтермедійну функцію сценарних проєктів, де зазвичай адорувався-фігурував її рідний край, люди, знаменні події. Наведемо як унаочнення дещицю таких ліродвовіршів, які є своєрідною візитівкою Березовів:

Навіть уже у поважному віці вона брала участь у так званих дистанційних літературних поетичних конкурсах. Ось наприклад її авторський етюд з одного з таких творчих конкурсів з назвою «25 слів про Україну», де кожна фраза, як переконуємось, виповнена гостроактуальним символічним змістом:

«Я ніколи не була байдужою до мови, зокрема мене завше боліли неграмотність (навіть у пресі), неоковирності у висловлюваннях, росіянізми, кальки, суржик…», – зазначала вона в одному зі своїх дописів. До речі, варто представити її дарчий підпис на книзі березуна Миколи Негрича «Скарби гуцульського говору: Березови»: «В день іменин презентує скромний, але безцінний дарунок синові Миколі… мама-однодумець і цінителька рідної мови та її бездонних скарбів. Нехай ця праця нашого земляка-березуна прислужиться тобі в практичній роботі як зразок живого мовлення твоїх предків, родичів, друзів, односельців. Нехай нагадує тобі рідне село Березів, багате самобутньою культурою, звичаями, побутом, піснями, примівками, якими щедро пересипана ця книжка. І нехай ця діалектологічна скриня завжди викликає в тебе гордість за належність до березунів, що прагнули донести до широкого загалу красу і силу рідного слова. Воістину правду сказав березун Іван Малкович: «…не можна покладатися лише на солов’їв, дитино».

Була скрупульозною коректоркою окремих хрестоматійних видань зі сценічної мови і театрального мистецтва, хвацько укладала кросворди і головоломки, які час від часу поміщали в багатьох публіцистичних виданнях. Не раз перемагала в окремих знавецьких конкурсах.

Ми зумисно не торкатимемось аналізу огрому її авторських вітальних поетичних присвят родичам, колегам, друзям і знайомим, від яких так і віє теплотою, добром і щирістю. Була активною дописувачкою крайових публіцистичних видань, «до цоту, з олівцем» перечитувала отримувану пресу, «лузала» сотнями найрізноманітніші кросворди, плекала город і просто таки чудовий квітник, іменований нею її «острівцем радості». Була ревною християнкою, складала молитви Господу за родину та Україну.

Упорядкувала численний власний архів з найрізноманітніших дописів, порад, рецептів, моїх газетно-журнальних статей і… на зорі торішньої зими тихо пішла за межу… Спочивайте з миром, моя найдорожча Ненько!