Дискусії про феномен національної держави, її трансформацію в сучасній міжнародній системі здебільшого пов’язують із глобалізацією економік, культур, соціальних, правових, політичних, інформаційних процесів, що посилюються, характеризуються усвідомленням людьми світу як єдиного цілого. Науковці називають глобалізацію і новою ідеологією, і етапом розвитку людської цивілізації, і неминучою стадією історичної динаміки. Однак розвиток, формування і утвердження національної держави Україна пов’язані не з одним, а з двома найважливішими світовими процесами – глобалізацією та довготривалою гібридною війною Російської Федерації проти України.

Нинішня гібридна війна своїм корінням сягає в часи Орди, Московського царства, Російської імперії, СРСР. Її мета незмінна - зовнішня експансія, придушення свободи, знищення національної сутності завойованих народів і перетворення їх на ординців, манкуртів, які задля аморальних інтересів Московії навіть віддають своє життя. Завдяки потужній дезінформації російському суспільству постійно нав’язують ідею, що увесь світ хоче знищити Росію. Ворогом Росії після США московські маніпулятори називають Україну. Вважаю, що теперішня російська проблема не лише в Путіні, а в ординській психіці моксельців–московитів–росіян. І ця цивілізаційна проблема може бути розв’язана лише внаслідок глибокого трансформування Російської держави на демократичних, гуманістичних засадах. Для цього, на моє переконання, потрібно досить багато мирного часу.

Адже нині російське суспільство перебуває під потужним ідеологічно-психологічним ковпаком маніпулятивної пропаганди, яка спрямована на відновлення великої Російської імперії. Не лише кремлівська влада, а й десятки мільйонів пересічних росіян розуміють, що без України (з її територією, ресурсами та людським потенціалом) будь-які спроби Росії відновити свій імперський статус безперспективні. Тому вони розв’язали проти України гібридну війну, потужною складовою якої є інформаційно-психологічна війна, в якій домінують три ключові імперативи: 1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямі; 2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії; 3) створення і постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державної соборності.

Видатний діяч національно-визвольного руху Італії Джузеппе Мацціні у маніфесті «Обов'язок перед країною» стверджував, що перед приєднанням до націй, які становлять людство, ми повинні вже існувати як нація, бо ніякого об'єднання не може бути, окрім як серед рівних. «Ось чому і нам, українцям, для того, щоби здобути владу у своїй державі та здійснити у ній фундаментальні перетворення на засадах суверенітету, гуманізму та націократії, потрібно йти таким же шляхом – озброїтися філософією націоналізму та різко посилити український націоналістичний рух», – наголосив професор В. Монастирський. Він слушно зазначив, що немає нації без націоналізму, так само як немає націоналізму без нації, вони створюють єдине ціле – націю-націоналізм.

Водночас потрібно усвідомити, що ідеологія природного націоналізму не має нічого спільного із вкрай реакційними ідеологіями – шовінізмом, фашизмом, нацизмом, більшовизмом. Націоналізм у націй-поневолювачів перетворюється уна шовінізм. Наприклад, націоналізм московської=російської нації, яка століттями є нацією-поневолювачем, постійно уражений великоросійським шовінізмом. Окрім протидії курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, Російська Федерація через пресу, телебачення, радіо, соціальні мережі розширює гуманітарну, смислову агресію, здійснюючи її за допомогою агентури та «п’ятої колони» в інформаційно-психологічній, мовній, культурній, історичній та конфесійних царинах України. Тобто антиукраїнська інформаційно-психологічна інтервенція є зовнішньою і внутрішньою.

Різноманітний характер внутрішньої агресії найяскравіше виявляється у передачах телеканалів «НАШ», «ZIK», «112», «NewsOne», «Інтер», «Україна», «Україна-24», «1+1» та інших комерційних телевізійних і радіоканалах. У них розкошують українофоби, московські прислужники Бондаренко, Бойко, Вілкул, Ганна Герман, Добкін, Королевська, Лазарєв, Лукаш, Медведчук, Мураєв, Новінський, Рабінович, Червоненко, Шуфрич та інші, які, спекулюючи на недоліках соціально-економічного життя, своїми брехливими виступами допомагають російським агресорам завадити утвердженню духовно-національної соборності України.

Під зовнішню агресивну мелодію московської балалайки танцюють також шовіністи у Польщі, Угорщині, Румунії, Чехії та деяких інших країнах.

Яскравим прикладом імперського реваншизму Москви є інтерв’ю Путіна ТАСС, в якому господар Кремля не вперше повторив міф, який був створений ще за Катерини ІІ, що українці, росіяни і білоруси – «єдиний народ». Напевно, не читав Путін великого історика Василя Ключевського, який «першим великоросіянином» вважав Андрія Боголюбського, ката й руйнівника Києва 1169 року. А де ж були «великороси» доти? І хто доведе, що вони були взагалі? І хіба той же Ключевський не виводив генетичне коріння росіян із трьох джерел: фіно-угорські народи Залісся; потужний тюрко-монгольський вплив ХІІІ століття; асимільовані і перетворені слов'янські племена? (І. Сюндюков).

У працях М. Грушевського, Л. Залізняка, Є. Калюжного, А. Нассонова, Г. Пашкевича, Г. Півторака, М. Приселкова, М. Тихомирова мовиться: коли процес формування українців і білорусів у другій половині ХІІ століття загалом завершився, так звана російська народність лише зароджувалася. Територія частини Росії в ІХ – першій половині ХІІ ст. була далекою і глухою провінцією Русі=Київської Русі, віддаленою від Наддніпрянщини величезним масивом боліт і непрохідних лісів, через що її аж до ХV ст. називали Заліссям. Той край споконвіку був малозаселеним місцевими фіно-угорськими племенами.

В епоху давньоукраїнської держави Русь (існувала між Києвом, Черніговом та Переяславом Руським) туди поступово проникали й слов'яни – йшли винятково чоловіки-одинаки – шукачі пригод і удачі в далеких краях, авантюристи, карні злочинці, що втікали від переслідування, також вояки, мисливці, купці, ченці, проповідники, інші церковні діячі, які прагнули поширювати християнство серед тамтешніх язичників, тощо. Вони там одружувалися з місцевими жінками, приймали їхні звичаї та побутову культуру. Як наслідок, за кілька століть на Заліссі утворилася своєрідна етнічна народність, що була переважно ослов'яненими фіно-угорськими племенами. Вона й стала основою майбутньої російської народності, зазначає академік Г. Півторак.

У Х ст. у межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, від початку ХІІ ст. – Суздаль, а з другої половини ХІІ ст. – Володимир-на-Клязьмі. На початку ХІІІ ст. Володимирсько-Суздальське князівство розпалося на низку удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та інші. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали половці і завоювали Залісся. Від середини ХІІІ ст. на Володимиро-Суздальській землі почало набувати вагомості князівство Московське, і за згоди та активної підтримки татаро-монгольських ханів воно приєднувало до себе сусідні землі.

В. Білінський у трьох томах науково-історичного дослідження «Країна Моксель, або Московія» аргументовано розвіяв десятки міфів Російської імперії. Він довів: Москва не була заснована у 1147 р. Юрієм Долгоруким. Вперше поселення Москва зафіксовано у 1272 р. під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди. А аж у 1277 р. Московія з'явилася як князівство з дозволу золотоординського суверена. І була вона звичайнісіньким улусом, підвладним династії Чингізидів. Першим московським князем став молодший син Олександра Невського – Данило, котрий народився 1201 р. Ці факти підтверджують зокрема російські історики М. Карамзін, С. Соловйов та В. Ключевський. І сам Олександр Невський не був учасником битв, які йому приписують російські маніпулятори.

Московські князі-васали охоче родичалися з татарськими вельможами, у відносинах з ординцями й зі своїми сусідами чинили за принципом: для досягнення мети придатні будь-які засоби. У політиці вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, шантажу, вигадок, підступності тощо. Всі ці засоби у політиці використовують нині Путін і його кліка не лише стосовно України, а й у європейському і світовому контекстах.

Прикро, що нині деякі чільники європейських держав не усвідомлюють, що українці мають таке саме природне право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – в Норвегії, поляки – у Польщі, росіяни – у Росії, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції. Вороги різних мастей у минулому і тепер інтенсивно застосовують різні методи, форми і способи, щоби заперечити, принизити, притлумити, отруїти природне бажання і загальнолюдське право українців створити свою державу, здійснювати самобутній духовно-національний розвиток. Століттями колонізатори намагалися знищити українців: полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували. Але найглибшу рану, що й нині кровоточить, спричинили московські агресори-асимілятори, які досі не змирилися з тим, що Україна виборола незалежність.

Російсько-українська війна – це війна морально-духовних, національно-громадянських, світоглядних, гуманістичних цінностей; це війна цивілізацій. Неприпустимим і неприйнятним є той факт, що Президент В. Зеленський у своїх публічних виступах уникає називати Росію державою-агресором. Особи з його найближчого оточення, зокрема чільник Офісу Президента Андрій Єрмак, постійно говорять про «конфлікт на сході України» та «врегулювання кризи на Донеччині та Луганщині». Колишній радник секретаря РНБО С. Сивохо сказав, що конфлікт в Україні є внутрішнім, і спробував публічно презентувати «Національну платформу примирення і єдності на Донбасі», що викликало обурення і протести учасників бойових дій, громадськості та відповідні депутатські запити. Така позиція Президента та членів його команди ігнорує російську загрозу, культивує в суспільстві пацифістські настрої, деморалізує Збройні сили України та підриває нашу готовність і спроможність до спротиву агресивним зазіханням Росії. Цілковито неприйнятно говорити про «збройний конфлікт на сході України» за участю «повстанців», «бойовиків», «терористів», «сепаратистів», «ополченців» тощо. У відносинах між Україною і Росією триває міжнародний збройний конфлікт, є агресивна війна, яку Росія веде проти України в органічній єдності з інформаційно-психологічною інтервенцією.

Доречно процитувати слова ортодоксального хасида Ашера-Йозефа Черкаського, який залишив Крим одразу після окупації російськими загарбниками, пішов на фронт добровольцем, став волонтером. В інтерв’ю газеті «День» він наголосив: «В Україні Росія прагне захопити не просто територію. В Україні їй потрібна історія Русі, щоби позиціонувати себе як давню державу». У 1721 р. Петро І вкрав давньоукраїнську назву «Русь» і назвав Московське царство «Российским государством». Але цього замало московським злодіям. Їм потрібна вся історія Русі – від 838 р. роси, русини, українці – це історичні етноси одного народу, мовою якого є українська, відома ще з VII ст. Видатні вчені Юрій Шевельов, Іван Огієнко обґрунтовано довели, що не було однієї давньоруської мови, як це нав’язували й нав’язують маніпулятори загальноросійської єдності.

«Інтелектуальний антиукраїнізм», як складник гібридної війни Російської Федерації проти України, здійснюється також шляхом інформаційного імперіалізму. Тому нині найважливішим завданням еліти є зберегти і зміцнювати стрижень української національної сутності, основою якої є мова. Мова – дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Теза, яку цілеспрямовано нав’язують: «какая разница, на каком языке говорить – был бы хороший человек», в сучасних умовах цинічно фальшива. Вона є формою нинішнього повзучого, так званого м’якого зросійщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, створює передумови нефункціональності української мови. За ігноруванням комунікативної функції мови приховано знищення інших, не менш важливих функцій: ідентифікаційної, експресивної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. Тобто питання всебічного функціонування української мови в усіх державних і суспільних інституціях – це питання життя або смерті української нації.

«На наших очах готується щось цілком альтернативне Революції Гідності, а саме – відбувається контрреволюція гідності», – наголосив академік НАН України Ярослав Яцків. Саме тому, не відкладаючи на завтра, мають об’єднатися націоцентричні сили, креативні особистості, морально-духовні авторитети, щоби всенародно дати безкомпромісну відсіч всюдисущому «русскому міру», який отруює і поглинає українське життєве середовище.

В Україні створено всі умови для вивчення мов національних меншин, розвитку їхніх національних культур. Але «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх», – наголошено в Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. Цю найголовнішу вимогу мовної Хартії повністю ігнорують промосковські «освічені» запроданці.

«Інтелектуалам»-яничарам нагадую: з правдивої історії відомо, що уже було 480 агресивних антиукраїнських циркулярів, указів, постанов, рішень, розпоряджень щодо заборон і знищення української мови. Новітні блудники Бужанський, Волошин, Татаров, сучасні Валуєви, Богговути, Сталіни, Суслови, Щербицькі, Балашови, Балицькі, Бойки, Дубінські, Королевські, Медведчуки, Мураєви, Новінські, Рабіновичі, Червоненки, Шарії та інші на догоду кремлівським рашистам хочуть виплодити 481-й злочинний антиукраїнський акт, спрямований на знищення української мови і культури – фундаментальної основи незалежної, демократичної, соціальної, соборної української України, щоби максимально допомогти російським агресорам запроторити її в отруйне московське ложе. Жадібність до збагачення вбила нюх і блудники не відчувають, що путінсько-кремлівські срібняки на весь світ пахнуть невинною кров’ю українськомовних і російськомовних патріотів – захисників національної сутності України.

Видатний російський письменник Костянтин Паустовський щиросердно висловився так: «Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови – дикун. Вона шкідлива за своєю суттю, тому що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу». Отже, скільки у законодавчій, виконавчій і судовій владах та інших державних і громадських інституціях, за висловом Костянтина Паустовського, є дикунів? І що з ними робити?! Хто може відповісти? Може Ви, шановний пане Президенте України, хоч не маєте часу стратегічно мислити, але таки разом з Головою Верховної Ради Дмитром Разумковим спонукаєте здійснити перепис блудників (дикунів!) і посприяєте, щоби вони вилікувалися і не продавали Україну російським загарбникам?! Чи, може, Ви мовчки схвалюєте їхні антиукраїнські, промосковські дії?!

У нинішніх умовах визначальним принципом функціонування ЗМІ в Україні має бути націоцентризм. Інформаційний простір України має стати провідником національно-духовних, морально-громадянських орієнтирів, його необхідно очистити від деструктиву. В умовах гібридної війни Російської Федерації проти України головною зброєю журналістів є Правда, що має стати альфою й омегою їхнього творчого життя. Свобода слова не повинна бути інструментом маніпуляції думки, свідомості. Свобода слова – це не вседозволеність, а усвідомлена необхідність. Свобода слова – це громадянська позиція, це правда, це компетентний професіоналізм, які журналіст реалізує на засадах україноцентризму, тобто в напрямі людинонаціоцентричних вартостей. Якщо в умовах російської війни проти України свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому вона служить? Не українським національним інтересам, не розбудові Української національної держави, а зовнішнім і внутрішнім ворогам – відвертим і прихованим прислужникам імперської Росії.

Медіасфера – це засіб народження і тиражування певних меседжів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагують якісь ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Та людина, якій надають шпальти газети, запрошують у телерадіоефір, повинна виражати позитивну суспільну думку навіть у критичних матеріалах, які мають бути конструктивними. Її думки можуть бути гострими, непопулярними, але в жодному разі не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже йдеться нині не лише про безпеку, а про незалежність, територіальну цілісність України, тож давати слово тим, хто розмиває громадянську, патріотичну свідомість, денаціоналізує українців, розриває Україну на частини – безвідповідально, аморально, злочинно. Дотримуючись універсального націоцентристського принципу, засоби масової інформації покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, маніпулятивну пропаганду – зловорожістю, московський злочин – злочином, російську агресію – агресією, промосковських головорізів – вбивцями, кремлівських блюдолизів – блюдолизами, російських найманців – аморальними запроданцями, московських прислужників – блудниками. Така лексика не є мовою ворожнечі, а історичною, моральною Правдою.

Дуже важливо не потонути у нинішньому потужному інформаційному потоці улесливої, популістської і медоточивої олжі, а вчитися глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації, кожного виступу політиків, депутатів, вчених, кожного інтерв’ю, ток-шоу, тобто виважено, на українських національних засадах мислити, щоб знову не потрапити у московську неволю. Згадаймо імператив: «Думаю, отже, живу» (Декарт). Але цього замало. Невідкладно вчімося правильно думати, адже «правильно думати – це морально-етична норма» (Паскаль).

Для українців у теперішніх умовах російсько-української війни «правильне думання» – це українськоцентричне мислення, українськоцентрична позиція, українськоцентричні вчинки, активні моральні дії насамперед задля захисту, розвитку й утвердження української України в органічній єдності з дбайливістю і відповідальністю за стан розвитку громади, суспільства, за свою родину, особисте духовно-матеріальне, національно-громадянське самоствердження.

В Україні, на жаль, ще багато аморальних носіїв «грязі Москви». Розпізнаваймо їх, очищаймося від маніпулятивної грязі, не впускаймо цю отруту до серця і розуму, відкидаймо разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися на московських «подножок». Адже російські та промосковські ідеологи і політики, які заполонили теле- і радіоефір України, прагнуть духовно покалічити, підкорити українців, перетворити їх на блудників. Тому думаймо, аналізуймо. Усім своїм єством почуймо, зрозуміймо Тараса Шевченка: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра…», «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля…», «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». І Іван Франко нині просить кожного громадянина України сумлінно, творчо, відповідально, ефективно працювати задля розбудови, утвердження Української національної держави, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати».