Ознайомлююся з публіцистично-документальною книжкою «Звір зі Сходу» Олександра МАСЛЯНИКА. Можливо, її у хвилини перепочинку читають і українські воїни. Адже перший тираж цього видання із серії «Фронтова бібліотека захисника Вітчизни» – уже на російсько-українському фронті. Не знаю, які враження викликає вона у захисників України. Але переконаний, що жоден читач не залишиться байдужим, бо ця змістовно насичена, фахово ілюстрована книжка навстіж відкриває вікно у світ історичної і сучасної правди про російське, польське, румунське, угорське ставлення до українців та України, щедро дарує світло розуму.

Кожна сторінка книжки наснажена духовно-інтелектуальною енергією, вірою в справедливу перемогу за незалежну, демократичну, правову, соціальну, соборну українську Україну. О. Масляник ознайомлює з багатьма невідомими для пересічної людини фактами, подіями, явищами, а відомі повідає в органічному зв’язку з історичними і сучасними суспільно-політичними та геополітичними процесами, у центрі – яких відроджена Українська держава. Розкриваючи, аналізуючи, засуджуючи шовіністичні, нацистські, фашистські, більшовицькі, рашистські злочинні дії українських ворогів, публіцист жодним словом не ображає, не принижує мирних людей інших національностей, які живуть на Богом даній одвічно гостинній українській землі чи за її межами.

Дуже доречно автор нагадує про три принципи ставлення до українців, які свого часу висловив Степан Бандера: побратимське ставлення до тих, незалежно від національності, хто разом з українцями бореться за вільну Україну; толерантне – до людей з нейтральною позицією; вороже – до тих, хто протидіє національно-визвольній боротьбі українського народу. Хіба в цивілізованих державах титульна нація діє інакше?

Маніпулятивні, антиукраїнські пропагандистські машини паплюжили Степана Бандеру і не перестають нині творити з українського національного провідника образ терориста, вбивці, грабівника і ґвалтівника. «А це був високоосвічений українець зі священничої родини, просто нестямно любив «не ту» державу – Україну. А от якби Річ Посполиту чи Московію… Отоді мав би усі почесті», – наголошує О. Масляник. Для тих, хто не знає, він нагадує, що всю його родину було знищено і проскрибовано окупантами. 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом зі спеціально виготовленого пістолета (стріляв ампулами з ціанистим калієм) убив Степана Бандеру. Борців за незалежність Польщі, Ізраїлю, які застосовували тероризм, величають героями, споруджують їм пам'ятники, їхніми іменами називають вулиці, а українських патріотів у Польщі, Ізраїлі, Росії, Румунії, Угорщині й нині таврують. Ворожі проросійські наративи в Україні про борців за свободу, національні цінності безкарно розповсюджують члени «Опозиційної платформи – За життя», різні шарії, пальчевські та інші вірні слуги московських загарбників.

Степан Бандера мудро наголошував, що без власної держави, без визволення, отже, і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він, зрештою, втрачає все, в тому числі й хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний. Книжка «Звір зі Сходу» переконливо і всебічно розвінчує неоцинізм – рашизм, що розвинувся в Російській Федерації, породив «наймерзеннішого терориста сучасності Путіна» (А. Нечитайло), який під колишніми і новітніми гаслами злочинно продовжує імперсько-загарбницьку політику царської Росії, ленінсько-сталінсько-брежнєвського СРСР, під тяжкою ферулою яких страждали українці. Штучна ізоляція на століття відрізала Україну від навколишнього світу. Україна втрачала свій інтелект і талант, перетворюючись на аноніма. Неймовірних зусиль і жертв коштувало українцям уникнути повної розчиненості у загальноімперському, московському асиміляційному казані, а також польському, румунському, угорському і чеському шовіністичних казанчиках.

Ще й нині пожинаємо гіркі плоди фальшивої комуністичної пропаганди, яка найжорстокіших ворогів України, насамперед Леніна і Сталіна, сакралізувала, створювала з них священних доброчинців, захисників робітників і селян. Незаперечними, яскраво вираженими фактами, художньо-публіцистичним, емоційним словом О. Масляник прагне зняти більмо з очей обдурених, духовно і морально покалічених українців. Допомагає їм вирватися з насадженої комуністами, космополітами, «регіоналами», «опезежистами», популістами із зелених «Слуг народу» та іншими промосковськими блюдолизами облуди. Кожного читача, тим паче захисників України від російських агресорів, книжка спонукає добре задуматися, осмислити сутність імперських пароксизмів стосовно українців.

Кривавий, наймерзенніший терорист сучасності Путін діє так, як написав у політичному тестаменті Петро І: «Держати російський народ у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові російського вояцтва…», дотримується інтегрального постулату Катерини ІІ про «триединый русский народ». Розв’язавши проти України війну, часто повторює улесливу фразу: «Ми адін народ», розуміючи, що без України Росія як імперія неповноцінна і неповносправна; прагне повторити зловісне більшовицьке нищення України, насолоджуючись юдиною писаниною Леніна: «Тепер, із завоюванням України… наша сила міцніє. Тепер у нас є можливість отримати паливо з Донецького басейну, є джерела хліба і продовольства… На Україні є величезні запаси, надлишки хліба… Ми повинні… частиною селян із північної голодної Росії рушити на Україну. Втратити Україну – втратити голову!»

Книжка О. Масляника правдиво інформує про зухвале, злочинне нищення мозку нації – української інтелігенції, душі нації – руської (української) Православної церкви, про голодомори (геноциди) українських селян, знищення демографічної єдності нації через фрагментацію українського народу шляхом поселення в Україні чужинців, а також вивезення, розпорошення українців по сибірських, далекосхідних, середньоазійських просторах Російської імперії.

Використовуючи політику «батога і пряника» після Переяславської угоди, московські імперіалісти також переманювали, приваблювали представників колишньої козацько-старшинської верстви можливістю блискучої кар’єри. Чимало представників українського дворянства зрікалися рідної мови, часто цуралися найкращих своїх національних ознак, натомість засвоювали найгірші риси московитів і передавали їх наступним поколінням.

У XVIII ст. Україна дала Московії низку видатних культуртрегерів (особа, яка працює для взаємопроникнення і взаємозбагачення різних культур). Серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іоан Максимович, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та інші. Вихідці з України майже не поверталися на Батьківщину, багато з них повністю омосковлювалися і ставали лютими зросійщувачами. Всіх українських перекинчиків не перелічиш…

І нині в Російській Федерації та Україні різних зросійщених горкавенків, гуровичів, кочубеїв, бутовичів – хоч греблю гати. Вони заполонили телевізійні та радіоканали, на яких безцеремонно і лукаво паплюжать українські національні цінності, звиродніло ставляться до української мови, культури, Української Православної Церкви.

Книжка О. Масляника своїм глибоким змістом, правдивим фактологічним матеріалом застерігає легковірних інтернаціоналістів, популістів із «зеленої отари»: стратегічні цілі політичного режиму Росії залишаться незмінно такими, що й 300-400 років тому – повернення України в імперське стійло, в зону цілковитого впливу; ліквідація її національної ідентичності та незалежності, встановлення зовнішнього московського контролю над усіма процесами, що відбуваються в нашій країні, повне і безповоротне знищення України як суверенної держави. Ніхто із сусідів України не напився стільки української крові, як жорстокий звір зі Сходу. Нинішня російсько-українська війна триває довше, ніж Друга світова. Московські агресори забрали майже 14 тисяч безцінних життів, а ще більше фізично і морально покалічили, а скільки зруйнували, знищили сіл, шахт, промислових підприємств, культурно-освітніх закладів!

Книжка О. Масляника переконує, що тільки та нація виживе у лихолітті, яка зможе мобілізувати для опору всі свої життєві сили, наповнивши жили збагаченою озоном волі кров’ю, щоб монолітною і згуртованою постати перед найгрізнішим ворогом у сяючих латах власної гідності.

У другому листі до коринфян святий апостол Павло писав, що «ми невідомі, але нас пізнають; нас мають за мертвих, та ось ми живі; нас карають, але ми не вмираємо». Олександр Масляник справедливо зазначив, що ці слова суголосні нашому часові, бо вони – до нас і про нас, в Україні і поза нею сущих.

Ми, невідомі, незнані, бо світ відносно недавно навчився вимовляти слово «Україна» і нарешті знайшов нас на політичних картах, не приховуючи подивування: та вони, виявляється, не «рашен».

Нас мають за мертвих, бо встромили у саме серце чорнобильський ніж, морили голодом, нищили ГУЛАГами й Сибіром, заливали кров'ю, дустом бездуховності витравлювали материзну й вітцівщину, забороняли рідну українську мову… Нас карають, бо підступом, лицемірством, силоміць на віки робили Україну служницею, яка повинна мовчки годувати лінивих московитів варениками, салом, українським борщем та співати хохляцькі пісні, витанцьовувати гопака, але боронь Боже тій служниці мовити про свою національну гідність, батіг тут же здіймався у звиклій до екзекуції кривавій московській руці.

І після всього цього українці таки не вмирають. Знаходять сили підвестися після, здавалося б, останнього смертельного удару, демонструючи світові надприродну живучість і незнищенність, бо мають у серці те, що не вмирає, – огром всеоновної любові до рідної землі, до єдиного животворного і життєдайного материка національного духу, ім'я якого – соборна Україна.