Головний сержант військової розвідки Дмитро припускає, що може знову повернутися до армії. З огляду на те, що він пішов на фронт ще 2014-го, виникає закономірне запитання: хіба не навоювався? «А що, війна закінчилася? Уже всі українські землі визволили від окупантів?» – відповідає, точніше, риторично запитує мій співрозмовник.

В одному з номерів газети «Галичина» ми розповідали про його дружину Світлану, зокрема, як вона, уродженка і жителька Луганщини, опинилася на Прикарпатті. Дмитро тоді ще воював. Кілька місяців тому закінчився його черговий контракт, і ось ми сидимо на кухні у квартирі в Богородчанах, яку він винаймає разом із дружиною та двома дітьми, молодшому з яких лише три рочки, і розмовляємо не лише про війну. Найперше хочеться представити читачам співрозмовника, тим більше зацікавило його російське прізвище. Власне, Дмитро – з Козятина Вінницької області, а його прізвище Смигунов пов’язане з батьком, котрий із Кубані.

«Там теж Україна. Батько з українських хуторів, і коли я маленьким їздив туди, то майже всюди чув нашу мову. Зрештою там і досі розмовляють українською. Це ж наша земля, просто забрана від нас», – каже Дмитро. А ще він давно хотів жити саме в Західній Україні. «Я сам волелюбний за натурою. Завжди вважав, що тут народ більш вільний. Коли Україну всюди утискали, то на заході відчувався якийсь спротив. Тут була більш вільна думка, можливість висловлюватися, розвивалася українська література, навіть журналістика була інакшою. Традиції… Я цим цікавився, мені це подобалося. А також природа. Скажімо, комусь подобається море, а мені – гори. Хоча з урахуванням нинішнього досвіду, хотілося б об’єднати три в одному. Я так само дуже люблю свій край. А коли побував на Слобожанщині, звідки моя дружина, і потім об’їздив її під час служби за контрактом, також там дуже сподобалося. Ніби різна у нас країна, але вона одна – Україна». Що ж, його бажання жити тут здійснилося, але, кажуть, не за зовсім залежних від нього обставин. Знову ж таки, втрутилася війна.

Власне, за однією освітою Д. Смигунов представник суто мирної професії – повар-кондитер. Проте коли настав час іти на строкову службу, його призвали у повітряно-десантні війська. Це була знаменита 80-та десантно-штурмова бригада. Щоправда, тоді вона розміщувалася не у Львові, як нині, а в містечку Хирові, під самим кордоном з Польщею. Там він оволодів різними видами стрілецької зброї, в тому числі й автоматичним станковим гранатометом (АГС-17). Звісно, стрибав з парашутом. Щоправда, на п’ятому стрибку пошкодив спину і більше його до стрибків не допускали. До речі, тодішня травма нагадала про себе вперше у мирному житті, а під час теперішньої війни – вже двічі.

Під час виходу підрозділу з оточення під Новоазовськом на них з Ростова пішли танки і найманці. Вони заходили, перетнувши наш кордон, з кількох боків, намагаючись узяти українських бійців у кільце… Отож під час виходу з такого імовірного оточення Дмитро перебував біля автоматичного гранатомета «АГС-17», закріпленого на задній частині кузова «Газелі», щоб у разі чого дати відсіч ворогові. А за ним розміщувалися складені один на другий ящики з боєприпасами – якоїсь миті вони внаслідок їзди полями зсунулися і травмували йому спину. Це призвело до чергового хірургічного втручання і стало причиною його звільнення зі Збройних сил за станом здоров’я. Ну й начебто служба закінчилася. Дмитро разом із дружиною переїхав до Богородчан, де вона отримала роботу в місцевих теплицях. Сам він почав ремонтувати автомобілі, і справи йшли непогано, але…

…Але ми забігли наперед. Бо попереду була ще низка знакових подій в Україні, в яких Смигунов зі своїм світоглядом не міг не взяти участі. З початком війни пішов добровольцем у 9-й батальйон територіальної оборони. Правда, взяли його лише з п’ятого разу, коли влаштував у військкоматі скандал. Дмитро мав військовий фах мінометника, закінчив у 1993 р. сержантську школу строкової служби, після чого його перевели в бойовий підрозділ, де опанував фах гранатометника АГС-17. Інакше кажучи, умів поводитися зі зброєю. Такі бійці і нині вкрай потрібні на фронті, а у 2014-му році й поготів.

До речі, на передовій сусідив із Дмитровим підрозділом відомий 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття»... Тож принагідно згадали з ним ту скандальну ситуацію навколо нього, коли бійців звинувачували ледь не у дезертирстві, бо покинули свої позиції, комбата віддали під суд, але, якщо не помиляюся, його виправдали…

– Хлопців просто оббрехали, – каже Дмитро. – Вони вийшли з самого пекла. Їх постійно обстрілювали «градами» з Росії. Наш батальйон стояв на самому кордоні, й ми бачили, в якому напрямку те все летить. У «п’ятому» служив мій товариш з Чорнолізців. І щойно в бік «Прикарпаття» починали летіти реактивні снаряди, як я одразу телефонував і попереджав, що зараз їх накриють. Навіть не знаю, як їм вдалося тоді вийти з тих позицій з доволі невеликими втратами. Мабуть, Бог був над ними. Бо якщо б і далі там стояли, потрапили б у «котел».

Щодо командира 5-го батальйону, то він молодець. Врятував людей. А хто там не був і того не бачив, нехай краще нічого не говорить. Той комбат – це правильний бойовий офіцер, котрий вивів своїх бійців, бо не бачив іншого виходу. Вони ж фактично не мали чим захищатися. Бо все озброєння, техніка, котра була у батальйоні, і не тільки у них, це ж 2014-й рік – шкільні автобуси, легка стрілецька зброя… А на них поперла доволі велика армада і просто хлопців могли покласти. Заради чого?..

– Усе ж повернімося до Вашого рішення йти на війну.

– Знаєте, був момент, коли повертався від Світлани з Новопскова і їхати потрібно було через Луганськ. Тоді Євромайдан був у самому розпалі. Я стояв на вокзалі і бачив, як у вагони завантажуються, як кажуть, кримінальні особистості – учасники Антимайдану. Фактично під них було закуплено місця в усіх вагонах. Звичайних людей там майже не було. Думав, як самому виїхати…

Дружина Дмитра ще раніше розповідала, що тоді він уникав з кимось розмовляти. Звісно, знав російську мову, але говорив з акцентом, крім того, міг і не стримати своїх емоцій, спостерігаючи те дійство. Це могло закінчитися дуже погано для нього. З проукраїнськими людьми москалі, як відомо, поводилися дуже жорстоко.

Щодо рішення піти на війну, то, повторює мій співрозмовник, не зміг змиритися, що хтось захопив нашу територію. Так, це відбулося на Донеччині, Луганщині, але вся Україна – моя земля, каже Дмитро. Неправильно говорити, що ця Україна нас уже втомила, нема чого тут шукати. Так, важко ми живемо, але у цьому винна влада, котру самі й обираємо.

Три шоломи – на роту

Пригадую, як у ті роки наша армія була фактично без зброї та амуніції. Діставали бронежилети, які здебільшого могли захистити хіба що від ножа. «Міліцейські, – уточнює Смигунов. – А якщо на роту припадало три кевларових шоломи, то це вже було за щастя. І патрони рахували. Щоправда, автомати мали нові, отож навіть мастило з них зчищали. Нас зброєю забезпечила Вінницька мерія. Просто в області були військові склади, які потім згоріли. А з найважчого озброєння, яке ми отримали, був РПГ-7 – ручний протитанковий гранатомет, з якого можна багато разів стріляти. У мене особисто був АКСУ («калаш») та згаданий АГС. Перед тим, як пішли на передову, в навчальному центрі в Бердичеві був, по суті, інструктором. Мав три відділення. Ніхто з наших хлопців не вмів поводитися з АГС.

– Можете пригадати перший бій?

– Спершу нас завезли до Маріуполя, а потім – у поле. Розклали намети, а що далі робити, ніхто нічого не знав. Це ж був 2014-й. Ми навіть не знали звідки, кого і що чекати. Ні в кого не було бойового досвіду. Згадував, чого мене навчили під час строкової служби, але відтоді минуло 20 років... А потім нас узагалі перекинули під самий кордон. Там, за Новоазовськом, був контрольно-пропускний пункт, через який переходили з Росії в Україну й навпаки, – його спершу ми охороняли. Перший обстріл нашої частини мене обминув, тому що мене перевели на охорону 15 кілометрів кордону, де взагалі нічого не було – просто поле та лісосмуги. Нас було близько 30 бійців на всю цю відстань. Ми почули обстріл, ну і довідалися про наслідки. Під нього потрапили всі наші хлопці, котрі залишилися біля КПП. Спершу по них стріляли з мінометів…

– Обстріл був із території Росії?

– Так. І «гради» звідти летіли. Ми ж стояли на нульовій позиції і все бачили, як росіяни просто підходили до кордону, стріляли і відходили. Все так і було на початку війни. Ніхто з того боку не дотримувався жодних міжнародних правил. От якби й ми почали стріляти в їхній бік – по суті, вони на це й розраховували, – то була б повномасштабна війна. За законом ніхто не має права стріляти в бік будь-якої країни. Це вже є вияв агресії, нападу, й та країна має право розпочати війну. Як на мене, тільки Росія у всьому світі дозволяє нехтувати міжнародним правом і стріляти, куди їй заманеться.

Пізніше перепало і нам, коли ми вступили в бій з ворожим десантом у складі Т-72Б, БМП-2, які, перетнувши кордон, заїхали в хутір, аби зробити розвідку боєм. У результаті вдалося пошкодити танк з протитанкових гранатометів, що дало шанс відійти основній частині нашого підрозділу, що потрапила було під обстріл з бронетехніки одночасно з двох напрямків…

У 9-му батальйоні Д. Смигунов прослужив майже рік. До речі, ще раз нагадаємо, що пішов він служити добровольцем. Але коли вже опинився в зоні бойових дій на сході, до нього й інших бійців, таких самих, як він, добровольців, почали бігати певні особи, щоби хлопці підписалися, буцімто погоджуються з мобілізацією. Ну зрозуміло, згадаймо ті роки. Видавався план, скільки потрібно мобілізувати людей, але його ніколи не виконували. І тут саме знайшлося поле діяльності для звітності.

Та повернімося до початку війни, коли завдяки таким, як Дмитро, вдалося зупинити російську навалу. Це було непросто не лише через низьку боєздатність української армії, котру, особливо в часи правління Януковича, ефективно розвалювали, а й через інші моменти. Скажімо, родич автора цього матеріалу також воював у ті перші роки. За його словами, офіцери, до рівня командира батальйону, були справді воїнами. А вищі чини здебільшого були просто некомпетентними або взагалі зрадниками. Наприклад, він був поранений, до речі, в тому бою загинув і коломиянин Роман Фурик, коли їхній підрозділ потрапив у засідку, хоча за інформацією, котру їм надали, в тій місцевості нікого не мало би бути.

– 2014-го розвідки як такої в ЗСУ фактично не було, – коментує той випадок Дмитро. – Хіба що діяли окремі добровольчі групи з людей, які мали певний бойовий досвід. Скажімо, пройшли Афганістан чи воювали десь на Кавказі. Вони чітко знали, що і як робити. Ну і ще ми отримували інформацію від місцевих жителів, котрі переходили через кордон з того боку. Чимало з них так само вважали себе українцями, розмовляли українською. По суті, для них якихось меж не існувало. Спокійно ходили туди-сюди, пасли худобу тощо. І розповідали, що робиться на тому боці, скільки військ, яке озброєння. Повідомляли, приміром, що там і далі підтягують техніку та живу силу… Про все, що довідувалися, ми повідомляли вищому командуванню, але нам відповідали, що то, мовляв, дезінформація.

Зрештою, ми вже самі вдень бачили ту техніку, слухали ночами її гул та спостерігали в тепловізори, а наше командування і далі стояло на своєму. Дезінформація – і все. Ми знову повідомляємо, що на кордоні скупчилася велика кількість техніки та людей, які, за інформацією місцевих жителів з того боку, мають намір перетнути кордон. Жодної реакції. Мовляв, нікуди вони не підуть, не порушать Мінські угоди. А через кілька днів ворог таки пішов у наступ.

Щодо командирів, то на прикладі свого батальйону скажу, що на пальцях руки можна було перелічити офіцерів, з якими готовий піти куди завгодно. Інші ж були переважно, не побоюся цього сказати, непотребом. Більше того, навіть зрадниками. Скажімо, наш комбат особисто віддавав накази, щоби фури з Росії проходили без догляду. Тобто одні транспортні засоби підлягали обстеженню, а інші мали «зелений коридор» через митницю, рухалися на нашу територію без огляду. Ми це бачили, але перевіряти не мали права. А лише в одній фурі можна було і «БТР» провезти, й кілька зенітних установок, а скільки людей, озброєння – то й важко сказати… І то були не поодинокі такі транспорти, а цілі потоки.

– Після виходу з оточення та оперування довелося якийсь час відновлюватися на мирній території?..

– Я звільнився 2015-го, а через рік уже був на Світлодарській дузі. Підлікувався трохи і все. Пішов у 54-ту бригаду, там у мене були знайомі.

– Це ж і на її позиціях тривали доволі запеклі бої.

– Так, від ночі до ранку і від ранку до ночі. Ми навіть жартували: якщо по нас не стріляють, то ми не спимо. Бо коли стріляють, то вони до нас не лізуть. А коли тиша, то слід очікувати «на візит» якоїсь їхньої диверсійно-розвідувальної групи. Був випадок, коли нас вісім днів не обстрілювали. Ми дуже втомилися, реально не спали, бо все чекали, що вони для нас підготували. Це завжди така напруга, коли невідомість.

– Ви вже тоді стали розвідником?

– Ні, пізніше, 2017-го. Коли на наші позиції на Світлодарській дузі надіслали підкріплення. Розговорилися з тими хлопцями і з’ясувалося, що то були бійці 130-го окремого розвідувального батальйону. З одним ми часто спілкувалися, жартували. Він був таким простим чоловіком, під час бою відстрілювався з нами до останнього набою. Я навіть не здогадувався, що це командир роти розвідбату. І вже коли ті хлопці покидали наші позиції, він підійшов і сказав, що хотів би бачити мене у своїй роті.

Я одразу не дав однозначної відповіді. Бо, з одного боку, вже і втомився від війни, здоров’я не те, постійно його треба поправляти. А він наполягав. Мовляв, чекає на мене. От закінчиться твій контракт, казав, поїдь додому, відпочинь і приїжджай до нас. Будемо на зв’язку. Так воно і вийшло. Коли звільнився, то дружина була у своїх батьків. Я поїхав, місяць відпочив з ними, і знову на контракт – уже у 130-й розвідувальний. По суті, повернувся на Світлодарську дугу, бо тоді там були його позиції. Потім переїхали на Авдіївський напрямок перед Ясиноватою, бо була потреба в нашій роботі. Там стояла фільтраційна водяна станція. Доволі серйозний об’єкт, підконтрольний сепаратистам. Ми там з ними і трохи поборолися…

– Доводилося битися врукопаш?

– Ні. Але траплялося, коли противник був на короткій відстані. Все інше – то специфічна робота. Створення проблем ворогу… Ну, як вам сказати, працював по кілька хвилин, залежно від завдання, і швиденько вшивався звідти.

– А скільки Ви мали виходів за лінію фронту?

– Лінія фронту – це щось таке умовне, абстрактне. Її на мапі не намалюєш чітко, принаймні в тих місцях, де я був. Бо постійний рух: одні прийшли, другі пішли. Було декілька випадків, коли перетинали ту умовну лінію, щоби визначити, хто проти нас стоїть і що у них є. І назад. Але більше мій командир туди не пускав. У мене робота була інша. Якщо казати військовою мовою, то це нестандартні завдання, відволікання на себе уваги ворога та його дезорієнтації.

– Інакше кажучи, викликали вогонь стрілецької зброї на себе?

– По суті, так. Бо була потреба, щоб з другого боку зайшли наші бійці або ж завдали вогневого удару у відповідь. Війна – то взагалі-то така річ, що хтось відволікає, а хтось б’є.

– Знаєте, можливо, то дурне запитання, але ж, наскільки зрозумів, на завдання Ви виходили один? Могли ж тяжко поранитися і не було б кому винести. Ще свіжий у пам’яті випадок, зрештою, він не повинен забуватися, коли у так званій сірій зоні було тяжко поранено нашого морського піхотинця і «сепари» не давали змоги його врятувати. Врешті-решт на четвертий день він помер від втрати крові.

– Ні, ми «ходили» в парі або невеличкою групою – не більше чотирьох осіб.

– Смерті не боялися?

– Чому не боялися? У нас багато розмов триває про те, що таке страх. Хоча коли вперше ішов, про це не думав. У мене був запал такий, що… Навіть не знаю, як сказати. Сусідня країна напала і забрала нашу територію. Хоча ніколи не вважав Росію нашим другом, але ніколи й не очікував з огляду на те, в якому цивілізованому світі ми живемо, що таке може бути. Що тій країні так хочеться. Їм байдуже, що вони несуть горе, біду, смерть. Отож на початку не боявся. А далі був розумний страх. Завжди. Та як вам пояснити? До кожного приходить страх по-різному. До одних одразу і вони вже нічого не можуть робити. До інших може прийти під час якоїсь дії, але вони однаково працюють. До мене приходив опісля. Спочатку виконував небезпечне завдання, й аж повернувшись, думав, що могло статися.

– Знаєте, коли заговорили про страх, то згадав такий момент, коли я розмовляв з одним знайомим, котрий два місяці провів у боях на шахті «Бутівка». Також там було несолодко. Розповідав, що так само йому відоме те поняття. Казав, що нічого в цьому немає такого, чого потрібно було б соромитися. Так, у першому бою можна з переляку не висовувати голови з окопу, але виставити автомат і стріляти можна. Нехай не прицільно, але стріляти. Та якщо й надалі боятимешся, то ти вже не боєць. Але наразі про інше. Цей чоловік хоч і розмовляв українською, та був вихідцем із російськомовного середовища. І таких людей, думаю, чимало у наших військах. А веду до того, що попри все сприйняття утвердження нарешті в Україні української мови, чи наразі не перегинаємо палицю, примушуючи цих людей почуватися дещо ущемленими.

– Власне, я з російськомовними не церемонюся. Тому що вважаю: живеш в Україні і просто не хочеш розмовляти українською. Та якщо подумати, то з чого почалася війна? Приводом стало начебто утискання російськомовних, хоча насправді було навпаки, особливо на сході. Вже принципово через це у нас всюди має бути українська. Мені дуже подобається, як вчинили в Прибалтиці. Якщо ти прибалт, то маєш один паспорт. Якщо не хочеш вчити їхню мову, кричиш, що ти росіянин, ніхто тебе не гонить, але – на тобі інший паспорт: не маєш права ні голосувати, ні обіймати якусь державну посаду. І в Україні потрібно було давно так само зробити. І не лише це, а й чистку. Найперше на всіх керівних посадах у державі мають бути корінні українці. Як і в інших державах, де цінують свій етнос. Думаю, навряд чи в Ізраїлі прем’єром став би українець.

– Щоправда, в Росії у вищих ешелонах влади є вихідці з України, але вони, як кажуть самі москалі, «івани, нє помнящіє родства» і, до речі, як це притаманно юдам, затяті наші вороги.

– Тому в нас і коїться все те, що маємо.

– Та все ж це не відбило у Вас бажання захищати Україну, навіть ризикуючи своїм життям. До речі, а у скількох частинах Ви служили?

– Як уже казав, найперше був 9-й батальйон тероборони, потім – 54-та бригада, 130-й розвідбат, далі я пішов з нього разом зі своїм командиром роти, котрого перевели на посаду комбата 24-ї бригади, та 14-та бригада. Не знаю, як складеться далі. Так, з одного боку, потрібно налагоджувати власне життя. Молода дружина, росте маленький син, але хочу, щоби він жив у спокійній і сильній державі. Не хочу, щоб йому колись також довелося воювати за свою землю…

Пригадую, як в одній розмові з богородчанськими волонтерами вони згадали про Дмитра Смигунова як про людину, котрій нічого від них не треба. «Так, – погоджується він. – Нічого не треба, ніколи. Не розумію, точніше, категорично не сприймаю тих людей, котрі кричать волонтерам: «Давайте те, давайте інше, бо ми за вас воюємо!». Насправді це вдавані герої. Пішли на війну не захищати Батьківщину, а по платню або щоби втекти від дружини, з родини, од відповідальності й самоконтролю. На жаль, таких доволі багато. Тут вони п’ють, вживають наркотики, а є просто люди, котрим усе байдуже. Добре платять, годують, одягають... Життя, по суті, безтурботне.

– Але ж можна і загинути.

– Та ж далеко не всі воюють на передовій. Зрештою, і командир підрозділу не пустить таку особу на «передок», бо від нього не лише не буде жодної користі, а й якоїсь біди можна очікувати. Та він позбутися їх не може, тому що з благословення вищого керівництва ті служать за контрактом. На жаль, цей непотріб, не соромлюся їх так називати, ніхто не «пересіває». Але вони так напружують наших волонтерів, що інколи самому хочеться їх «заспокоїти». Зарплатня на першій лінії майже 30 тисяч гривень. То що, не можеш купити собі рукавиці, білизну чи зубну пасту? Ну це смішно. Щоправда, є і другий бік. Не раз мені доводилося заходити до хлопців з добровольчих батальйонів, які на «передку». Справді, їм багато чого бракувало з одягу, речей особистої гігієни, тим часом як їхній штаб був «засипаний» гуманітарною допомогою. Бо так само там були паразити.

Пригадую 2014-й. З їжі мали тільки тюльку та галети. Навіть хліба не було. А потім підоспіли волонтери з допомогою. І понавозили стільки, що ми казали, вже не потрібно, бо все забито. Крім того, нагодували й одягли інших…

– У тому числі й місцевих жителів?

– Так. Там, де ми тоді стояли, було багато дітей. Дещо відхилюся від теми. Бо коли ми у 2014-му зайшли на хутір, людей фактично не побачили. У хатах, а їх було десь із 25, не світилося. Що за хутір, чим він "дихає", не знаємо. Але через тиждень спочатку почали виходити люди старшого віку. Потім жінки. І ще тижнів за два з’явилися діти. Я був здивований, бо не думав, що з такої малої кількості домівок їх назбирається аж стільки. Ми навіть футбольну команду з них сформували, з якою грали. Дітей цукерками загодували, а їхнім батькам дарували олію, консерви, одяг. Просто нас на початках боялися. Їх же залякували, мовляв, прийдуть «укропи», бандерівці і вам буде кінець. Та коли люди побачили, що їм локшину вішали на вуха, то посміливішали.

Щодо допомоги, то два роки тому, а я тоді служив у 24-й бригаді, ми тільки заїхали, закріпилися на позиціях у Мар’їнці, і в ГАЗ-66 нашого взводу, в якому їхало троє наших побратимів, влучили з ПТКР (протитанкова керована ракета). Водій загинув, а інших двох поранило. Крім того, у вантажівці було наше обладнання: квадрокоптер, шоломи, боєприпаси, все майно. То все згоріло. І тоді я єдиний раз за всю службу звернувся у фейсбуці до людей, зокрема й до волонтерки Надії Дашко та голови Богородчанської спілки волонтерів Михайла Михайлюка, і нам швиденько потроху постягували усе, що потрібно, а також матеріали та інструменти для обладнання позицій. Окрім автомобіля. Я тоді завіз туди свою «дев’ятку», щоби було на чому рухатися. Напружувати волонтерів на таку дорогу річ, як автомобіль, було б неправильно… Тож дотепер пані Надія часто телефонує й запитує, що мені чи моїм хлопцям потрібно. Кажу, нам усього вистачає. Але така увага завжди є для нас дорогоцінною моральною підтримкою, бо знаєш, що хтось про тебе думає, турбується…

«Заради таких людей і варто воювати», – каже Дмитро Смигунов, котрий наразі закінчив свою війну головним сержантом розвідувального взводу. Але на таких, як він, і тримається східний фронт.