В колиску дар пісень тобі поклала доля У серце налила добра і чистоти, І дорогі скарби несеш обачно ти, Як чашу, як свічу у радісне роздолля… А скільки юнаків ти вирядив у путь! Як радує тебе, що навкруги ростуть Твої соратники, як памолодь зелена! …Мені здається, що в мені – сам Бог співа…
Чоловік середньої на зріст міцної статури, що потирав сивавий вусок, розкошував у ложі обласної філармонії імені Іри Маланюк, бавив на обличчі легким усміхом задоволення, що якось мовби купалося у сприйнятій музиці оркестру, у дивній скрипково-віолончельній сув’язі мелодій і їх нюансування. Пан Михайло Стефанюк направду внутрішньо напивався чарівних звуків, які плавно, мистецьки витончено творили те, що зветься музикою.
А й справді, чи є на світі білому бодай одна жива істота, яка б обходилася без мỳзики: чи при появі до життя, чи в його тривалій плинності, а чи в сумовияві при покиданні світлообрію – всюдисуща, невидима, а така впливова, що здається, взявшись нізвідки, проникає, наче повітря, у наймікроскопічніші клітинки людського тіла й душі, заполонює собою усе душевно-духовне вмістилище – і тоді там собі розкошує, так реґіструє думкування й поведенцію, так уже диригує, що кожен порух погляду, а чи людської ходи у повній підкореності й залежності від неї, оцієї феї- мỳзики.
Прокидаєшся поруч з досвітком, зориш на небо – і вже у перших прошептаних тобою словах молитви збринькує мỳзика, вчуваються перші тонừ всевладної радості, що послані на твою трудівну стежку Небом. Відтак твої години виповнюються хосенною роботизною, ти працюєш, з-під твоїх рук завдяки напрямній розуму виходять на поцінування інших добрі, необхідні речі; а, може, з-під твого серця виноситься тихе, але доконче потрібне й давно очікуване слово, а в ньому – затаїлася мелодія краси самого життя, його різнопрояв’я, його незбагненної сили; а, мо’, якраз у ранковій, ще перевитій милим сном душі, закільчилися перші звуки чи акорди тієї величної мỳзики, яку чийсь талант підхопить внутрішнім тремольо, покладе на нотний стан, а ще чиясь душа відчитає по-своєму ці крапочки-ноти, переведе їх на віртуозний смичок скрипки чи розкриє їх таїнство на чорно-білих клавішах рояля – і тоді музичні ручаї розбіжаться в потоки, а з них – пруйне така змисна, така рвійна, або ж загнуздана віковічним жалем і сумом, розлога плином, ріка-мýзика.
Хтось видобуватиме із секрету-скриньочки невидимі й ледь-ледь чулі звуки, своєю уявою укладатиме з них мелодію, з якої, як з безлічі лугових квіток, ув’язується дивобукет – у вазу для жаданої й очікуваної любові, вигомониться концертна новаторська подія. А ти, оворожена дійством людина, сидітимеш у панській ложі і напиватимешся досхочу, до озвучного сп’яніння твого тіла й обожествення твоєї спраглої на красу душі – ти розчинишся в мỳзиці сценічного виконавства, ти раюватимеш і зростатимеш разом з отим фортіссімо, що вінкує і мелодію, і твій стан. І збагнеш: мỳзика – то Божий дар!..
Але він, заслужений діяч мистецтв, знаний педагог навчально-наукового Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, нині чомусь якби пересипає оті музично-естетичні яви ярою спогодовістю. Ось, ідучи, поставкує, важить гадки, наче справді вертається на дідівсько-батьківське подвір’я у Чорнолізцях, де таки оживають сліди діда, колишнього улана, що обороняв Варшаву; де так стишено-милозвучно, гейби елегійно збринькують рядки пісні з вуст матусі Кароліни, що з родини П’ятничуків; де так аж зближаються тата Павла руки, що пахнуть ріллею; де, може, десь у саду чи за сільськім ліском до нього озивається своїм чіркотом-нагадуванням красивих барв рідкісна птаха сойка. Мо’, й справі, оте незвичне поринання у прожито-пережиті літа, той невернучий зойк душі – як кольорове перце, що його зронила в леті птаха, – усе це проситься до пам’яті, у спогадування, бо, власне, там і фіксується будь-який початок: чи твоєї появи, чи ж твоєї ходи в життя й по життю. Може. А, мо’,то діти рідні попросилися до батькової виховавчої родинної енциклопедії добродійства й світломислення, можливо, вони, хоча вже й дорослі, таки прагнуть саме нині звіритися з татовим баченням, з його ходою.
І він радо розкриває цю змістову книгу спадкоємної науки: «Маю трьох дітей: Павла, Романа й Ірину. Доня опановує секрети журналістського ремесла у Прикарпатському національному університеті.
Як і кожен тато, я люблю своїх дітей, горджуся ними. У феномені батьківства вбачаю основну місію: підготувати їх до самостійного життя, дати їм добру освіту, настановити на вірну стезю чесного, морально чистого продовження родовідної лінії. Розумію, що на початковому етапі треба й матеріально підпомогти, але все має мати, якби сказати, свій речинець: ну, не можуть та й не повинні родичі робити із своїх дітей «вічних нахлібників». У всьому має бути межа. Прекрасний до наслідування досвід у японців. Кажуть же: «Ви щодня купуєте своїм дітям по рибині, а ми – по вудочці!..».
Зрештою, і в нас були гарні традиції. Ось на пам’яті: ми, хлопчаки по вісім-десять років, граємо посеред білого дня м’ячем. І що гадаєте, сусіди сміялися, мовляв, це недобре виховання, треба привчати підростаючих до хосенної праці. Тоді був сильний принцип народної педагогіки: а що скажуть у селі! Тому і рахувалися із загальною суспільною думкою, що, на жаль, ми поволеньки втрачаємо. «Не роби мені встиду перед людьми», «А то чий такий?..» – цей засторожливий постулат мав більшу силу впливу, аніж будь-яке інше покарання.
Ну, як призабути: тато зібрав нас кількох, дав по сокирчині в руки та й повів у підлісок прочистити гущаки. Ми раді, підтюпцем – за татом.
Але не помітили, що батько не взяв із собою щось пообідати. Ну, сталося, прочистили місце, ніхто ні до кого ані півслова, що зголоднів. Прийшли увечір додому, ну, а мама також щойно вернулася з поля. Поки обійшла корівку, себе привела до порядку – аж тоді взялася готувати вечерю. Тато-мудрець викотив з-під лавки м’яча та й каже: «Поки злагодить мама попоїсти, ви собі пограйте в м’яча»…».
Михайло не зможе забути оті теплі вечори, коли хрущі гуділи у вишневому цвіті і творили якусь таємничо-спогадову симфонію. У саду діда Івана жила незбагненно притягальна зазивність. Пам’ятається: дідусь мав прекрасний і сильний бас. Сім’я часто всідалася довкіл нього і всенька співала. Онук бачив, як дід «притиснув» голосом у хаті – і гасівка-лямпа згасла. Малим навіть дивувався, що чоловік мав більше ста кілограмів ваги, на вигляд був надто спокійний і врівноважений, а такої фізичної сили – на диво!
Дід – перша вокальна школа Михайла. Часто-густо переймалися від нього сумовито-жалісливі співи. Хата, крита попервах соломою, стояла в центрі села, ота місцина зветься Левадою. Так ось, в усіх кутках села вечорами збиралися хлопці, молоді ґазди і співали переважно старовинних, козацьких пісень. Село, що мало поверх чотирьох тисяч мешканців, – дуже співуче. На жаль, нинішній захлинаючий технічний прогрес якось вичавлює з людських душ оту духовну основу, що і тримається віками на глибинних прадідівських традиціях, ґенній умілості, тій пісенності, якою спрадвовіку володів трудовий люд.
З дідового надбання – і понині Михайлові відбринюють сумовиті жовнірські співанки – який це багатющий змістово-історичний та вокально-естетичний пласт! Ну, як не схилити голову у роздумах над тими словами, де зафіксована важка до сприйняття, але чиста правда про те, що «жовнір так у війську доробився, що за останній гріш - підголився». Або: «Терном-терном там доріжка іде, тов доріжков офіцери ідут, за собов восько ведут…»; «Ой сину мій сину, де ж твоя дружинá. В чистім полю при дорозі – там твоя вірна дружинá». Педагог Стефанюк просив композиторів, аби ці пісні маршового характеру переробили на хоровий стрій для чоловічого хору. Думається, що невдовзі це збудеться, бо ось-ось один пан приїде з Польщі – і вони заорудують справу…
Пісня, пісня! Вона, як невидимий душевний метроном, то кличе його до праці, то якось озивається пізнаним, набутим досвідом входження у те пісенно-виконавське безкрає море, яким пливе не одне десятиліття. Якою є для високого класу фахівця вокальної справи вона, пісня? Українська, зазернена ще у материному лоні, пісня, яка іменується просто співанкою, напевно, народжується у роздоллі слобожанських степів, чи, може, десь у масних і лискучих, як віск, подільських чорноземах, або ж видобувається з грімкого крутоскелля гонорових гір чи приміських пралісів – і уповивається тепловійними вітрами, а тоді уже по-дитинному розповивається, осонцюється ще у досвітанковій колисці часу – і ти, уже відпустивши поворозки, літаєш-плаваєш у розпросторенні того, а чи того краю, висипаючи, як на зримі долоні, первоцвіт своєї краси. Тоді пісня, хоч і небачена, але почута першим збриненням, неначе ще непевний злет-обліт весняної бджілки, що прокинулася до працьовитого життя, уподібнюється мініатюрній пташині – жайворонку, котрий у середлітті пряде невидиму, але міцну ниточку і тягне її, як струну, од землі аж до високості неба. Пісня розправляє ластів’їним биттям крилець свій лет, наближається до нього, бо ладен і має потребу її почути й натішитися її присутністю, зазирнути змисно у душу.
Він сьогодні усвідомлює,що коли настояна на народній прадідівській основі, коли пісня витворилася із затаєних поетичних слів, які, наче видимий пунктир, закодували у своєму єстві, у мускулатурі стрічок, рядків те звучне одкровення, яке здатне подвоїти свою місію, спливши з вуст співака- виконавця, о, тоді така пісня має день народження і ніколи не відійде у безвість.
Тому й не забудеться, не зітреться карколомними часами саме мамина пісня, нехай не грімка, тиха, як літній поспековий вечір, що лагодиться іти на спочинок, така ніжно-разюча й трепетно-щемлива – аж до болю спогаду, але вічна й всесильна, наче родовий ґен, – на тривке життя, на безсмертя!
Материна пісня для Михайла – то цілий своєрідний філармонійний репертуар: то і солоспівність, й уявний симфонічний оркестр, бо те, що видобували материні вуста з глибіні душі й, здавалося, насиляли звуками на перші струни дитячої уяви, те закарбувалося в серці чи під ним, витворювало потребу й утверджувало любов до піснетворення й виконавства. Пісня уже згодом вживалася в тіло і душу, вона виробляла собі там своєрідне гніздечко – і відтак, прорісши, стоколосилася і від неї зростали ще й ще пагони, що відтак букетували, опіснювали єство. Життя здавалося осяйним, голубооким, якимось інакшим, аніж у тих, хто глухий до пісні, кого не збуджують, не ощасливлюють її тональні вияви…
«Коли чую, що хтось твердить, мовляв, усе життя мріяв стати чи то учителем, чи художником, – то про себе так однозначно сказати не годен. Знаю одне: великий вплив на мене мав дід, він завше твердив, що менше треба балакати, а більше – робити. Не видавати бажане, спроби – за викінчене.
Маю такі життєві карби: спочатку спроба піти до Косівського художнього училища, бо ж малював незле, але так і не здолав бажаний щабель, бо було десь по двадцять осіб на одне місце. Відтак товариш Юліан підбив мене, аби їхати з ним до Львова – і я вступив до гідромеліоративного технікуму – а було ж мені аж п'ятнадцять років. Нелегко, але весь час вела мене обидвох дідів порада: докажи найперше собі, здолай!.. Через чотири роки став я начальником дільниці у Галичі, опікувався аж шістьма селами.
Але мені нащепили добрий голос, я уже з п’ятнадцяти літ басував так, що аж озиралися люди. Дідусь усе собі приказував: «Будеш співати, будеш співати!..».
Був я також добрим спортсменом – і відбирали до військової морської піхоти, та опинився серед внутрішніх військ, служив кінологом – любов до тварин взяла верх.
Тут процвітала художня самодіяльність.
Ну, звичайно, коли був при війську, то мій голос помітили, може, якось ніби випадково зафіксувала це дружина комбата, що розмовляла чистою українською мовою із широкостеповим нюансуванням. Бувало, сидимо вечорами і співаємо. А коли наш народ співає: або йому радісно, або тяжко-важко. Ну, а я вже «обстріляний»: у навчальній роті проводили конкурси стройових пісень, і, як звичайно, потрібен був заспівник. Керівник взводу «намацав» мене – і пішло: «Копав-копав криниченьку у вишневому саду». Так я став заспівувати, а на огляді ми взяли перше місце…
Що не казати, а спів жив у мені, йшов зі мною. Нот я не знав, добирав усе на слух. Але армійські літа – як горобець, перепурхнули, ну, думаю,усі нахваляють мене за голос, значить, задумайся, Міську, мо’, треба меліорацію перемінити на спів! А жилка частіше давала про себе знати, ну, й любов до самодіяльного театру не давала спокою. Тато мій був великим любителем-аматором сцени. «Невольник» - о, то була найулюбленіша його вистава.
Постійно вертівся я біля старших людей, що добре співали. Не забуду, коли проводжали до війська, зібралися, а Петро Андрейчук, що мав дивовижного тембру голос, котрого в молодості запрошували до Празької консерваторії, закомандував: «Ну, тепер – пісня! Заспівує Михайло Стефанюк».
І знялося на такі крила: «Ой, у лузі та ще й при березі червона калина». Підійшов до мене, поплескав по плечу: «Давай-давай, добре йде, я чув, як ти виводив на весіллі!..».
І я підростав від того змісту, і від похвали. Як же: сам Федір Шаляпін дарував цю пісню людям…».
З часом доля привела співака до студії при широкознаному народному хорі ім. Григорія Верьовки у Києві, що під орудою диригента-чаклуна Анатолія Авдієвського піднімав до вдячних оплесків велич-зали на усіх материках світу.
Там поглинув у таїнність неповторної української народної пісні, у специфіку широкоспівного мелосу, у ні з чим не порівнюваний зміст, голосове повернення слухачам краси і блиску наспівних шедеврів.
Була це своєрідна академія відкриттів можливостей людського голосу і, зокрема, його, Стефанюкового.
Відтак опинився у Черкаському державному народному хорі, ну, і зіткнувся з особливою виконавською манерою – якимось притемнувато-об’ємним жіночим вступом, – що не є характерною для галичан…
Відтак душа невтомного шукача істини прагнула вищого лету, якогось ще непізнаного розкрилля. Добрався до Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка, а вона, маючи впливові надбання західної вокальної школи, добротно орієнтувала студентів на академічну манеру співу. Те, що полишили у співоцькій скарбівні Валерій Висоцький, Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, – працює і в наш час на виконавство.
Погодьмося, що для українського менталітету характерною рисою є якась невдоволеність надбаним, постійна потреба подальшого пошуку. І ось Михайло поринув у книги, дошукувався тих підходів, які вірно визначали природу голосу, його фізіологічні можливості, вроджений óкрас, амплітуду.
Збирав у ті часи платівки, диски, переслухував-аналізував, шукаючи відповіді на приховані: де той голос зароджується, де саме і коли формується, яка в цьому процесі роль, знання історії, культури, досвіду попередників. Так, найперше намагався проникнути у голосове таїнство Бориса Гмирі, Федора Шаляпіна. Особливо зачаровує і нині успіх Гмирі саме у камерному співі. Звичайно, Михайло не міг не проникати у культуру тенорового співу Івана Козловського. На жаль, сьогодні масове «наслідування» великих майстрів вокзалу розрихлює таке поняття, як манера виконання, поширює фальшиве: «під когось». Колишній навчитель Стефанюка Віктор Петрович Лужецький, соліст Львівської опери, що ще й був знаним малярем, мав дар до викладання – до педагогіки.
Учень спостерігав за ним – це йому подобалося. Але й міркував, що аби викладати вокал, треба самому чогось добитися у співі.
З часом почав добиратися до отого, що ніколи не має однозначного пояснення: саме ось так співай! Бо коли тебе навчає виконавець, хоч-не-хоч, а все одно він тебе буде тягнути на принцип: співай, як я, особливо ж, коли ваші голоси однорідні.
Якщо сповідувати цей принцип, – ти ніяк не повториш манеру вчителя, це буде уподібнення, наслідування, в гіршому варіанті – пародіювання.
Пригляньмося до світового досвіду: де ми бачили, аби знані італійські співаки стали добрими педагогами. Нема! У нас же нерідко трапляється: уже сам не може співати – йде викладати. Ну, й що, коли він надбав звань – хай навіть і «наднародний», а спеціальної педагогічної школи, зрештою, вродженого чуття немає. Отака й буде «наука». А суть у тому, щоб педагог з вокалу вивчив свого підопічного, як лікар.
Тільки досконале знання фізіологічно-фізичних, духовних, соціально-етичних граней, можливостей, достоїнств голосових особи вручить педагогові ключик до зрозуміння того, де таяться майбутні викази таланту.
Надто значним у праці навчителя, вважає пан Михайло, – є знання репертуару співака. Не раз приносив педагогові записи великих виконавців, а він, прослухавши запис, щиро усміхався: «Михайле, а чому цей твір?.. Та тому, що тобі сподобався не твір своїм змістом, а саме його виконання – ось!..». І далі розмірковував, і свого учня спонукав: а чи збагнув суть того, про що майстер співає, а чи психологічно й соціально доріс увібрати почуте у своє єство, наче перетворити у якийсь внутрішній орган, без якого – не жити. Твердив, що, може, технічно Михайло і повторив би почуте, але внутрішньо – ніколи, бо згодом тобі твоє виконання не сприйметься. Ти просто-напросто до почутого не доріс!..
Ось українська народна пісня: вона надзвичайно складна. Дехто спрощено собі подумає: ну, що тут премудрого – «чорнії брови, карії очи» - співай! А це велика академія одного твору…
Потрапив Михайло до музичного училища ім. Дениса Січинського, і тут же утверджувався в думці: якби ти сам не вліз у дебрі навчання і з них не вибрався, то тоді когось навчати просто неможливо. Сам пройшов численні бар’єри у прямуванні до досконалого.
Справді, опанування багатющою теоретико-методичною літературою допомагає багато в чому, але це ще не є той остаточно вибраний золотий ключик, яким можна отако раз-два та й відімкнути скриньочку прихованого вокального таланту. Так, набуті знання нерідко підштовхують до чогось, але, але… Ось перед вами два співаки-баси, але ж вони абсолютно різні за характером, інтелектом, сприйняттям довкілля. Це люди, що мають різний загальний, світоглядний, емоційно-образний розвиток. Вони – діаметрально протилежні. До кожного мусить бути особистий суто індивідуальний підхід. Ну, скажімо, перед вами двоє хворих: у кожного болить голова. А які ліки їм призначити? Треба спочатку досконало з’ясувати причину фіксованого стану. Наслідком буде конкретне медикаментозне призначення. Так і в педагогів-вокалістів: один студент стартує з явно вираженими вокальними можливостями; другий – значно слабше виглядає, його потенціал десь прихований. І тоді педагог завдає собі неймовірно довгої терпеливої роботи: не лишень розспівати, а й шукати через різні аспекти бесідування стежечок до збагнення характеру молодої людини, тих сегментів-складників, які є пріоритетними у формуванні особистості, у можливих сферах її реалізації…
«Поговориш, пороздумуєш із своїми учнем, – стверджує педагог, – гляди, й якась оптимістична жилка забилася. Ану, я зараз спробую!..» – ось відповіть мого підопічного на той, може, й непомітний у часовимірі психологічний урок-поріжок, який ми здолали разом.
Не люблю вживати термін «постановка голосу», я радше кажу: розвиток голосу, бо постановка – не відповідає тому завданню, яке вирішує педагог, але не осібно, а у спілці з учнем. Наставник якби розповиває голосове ядро, що закладено ґенно. Голос – це продукт специфічного інструмента – складного голосового апарата, це система. Коли ж співак на сцені – у нього працює не лишень голос, а всі фібринки-клітинки. Ось і надзавдання педагога: так вивчити свого учня, аби знати, на які «клавішики» натиснути, аби саме вони створили не якусь, нехай і чисту звучність, а явили гармонійність суто голосову й всього єства виконавства. О, це вже щось наближено до поняття: талановито!
Я кажу: не буду тебе вчити співати; я буду допомагати тобі заспівати. Скажу, де добре, а де зле, і чому зле. На відміну від інструменталістів, співаки мають вокальний слух – це чути роботу м’язів, які беруть участь у процесі. Цьому навчає копітка багаторічна практика. Недарма ж філософія твердить, що критерієм істини є практика. Цей аргумент потверджений тисячоліттями людської життєдіяльності.
Я навчаю і вчуся сам; учень – це моє віддзеркалення. Коли від допускає якісь помилки, я їх помічаю, виправляю, а, отже, теж вчуся на цьому.
Навчання – процес довготривалий. Я нині розумію, як колись ту чи іншу фразу співав, тепер би робив інакше. Чому? Бо немало знаю…
За сотні літ у нас так і не виробилася своя вокальна школа. Є окремі педагоги – від Висоцького,Крушельницької у Львові – до Павла Голубєва у Харкові, які залишили важливий навчительський досвід. Ще можна назвати кілька імен, але ось так – потужної національної вокальної школи, наразі, не склалося. Треба інтенсивніше працювати над творенням шкіл: композиторських, вокальних, виконавських…
Якби, приміром, у нашому краї був достойний театр, сцена, от там ми могли б апробувати той «матеріал», у котрому можливо зріє талант. Доконче наше місто потребує бодай невеликого камерного оперного театру.
Може, хтось із численних містозабудовників та й прокинеться думкою-совістю: Боже, скільки нам залишили архітектурних шедеврів попередники. А ми?.. Квартали-клітки!..
В інструменті часом можна виправити звучання; у вокалі, якщо уже відбувся «збій», неймовірно складно, або й цілком неможливо добитися виправлення. В Італії, приміром, аби навчати вокалу, педагог мусить здобути фахову ліцензію відповідної комісії. У нас же, на жаль, можна, поспівати в аматорському хорі чи ансамблі, за роки співання дістати звання заслуженого працівника культури чи навіть вибитися у заслужені діячі, а потім уже з деренчливим голосом ставати за кафедру – і навчати. Питання: чому навчати?.. Врешті-решт, аби стати фаховим педагогом, треба обов’язково здобути спеціальну освіту, а далі йде безконечне наповнення знань. Зупинився у пізнанні – значить, ти не відбувся! Ну, назвіть, покажіть тих наших педагогів-вокалістів, у кого власні спеціальні бібліотеки, – один-два… А там якраз і згромаджено колосальний світовий педагогічний досвід – бери,послуговуйся! Лишень було б бажання, усвідомлена потреба»…
Більше тридцяти літ віддав Михайло Стефанюк педагогічній праці. Серед його учнів – Станіслав Куфлюк, співав у Вроцлавській опері; Ірина Киц, Катруся Карач, сестри Ольга й Ірина Дзеньків, Петро Федунишин, що навчався згодом у Лісабонській консерваторії, Василь Садовський, нині успішний соліст Львівської опери, Наталя Шевченко – його гордість – заслужена артистка України, нині солістка академічного ансамблю «Гуцулія» і яко кандидат мистецтвознавства – викладає в Інституті, Андрій Галавай, Володимир Дутчак співає у Львові, в опері, Ольга Яловенко, Ірина Куриляк, Віра Бойчук, Василь Герега, соліст «Гуцулії», Василь Лазарович, теж один із перших його учнів. Він має унікальний тембр, якусь особливу душу – він не просто співає про щось – він цим живе.
Отримавши почесне звання, навчитель Стефанюк застановляється над тим, що наче все починає з чистого аркуша. Звання ж забов’язує сягати ще непідкорені висоти!
Треба надто любити свою націю – це передумова зростання. Він глибоко віруюча людина, дотримується принципу йти до сповіді, просячи Творця вислухати його…
Спів для спеціаліста вокалу – це не стільки сила звуку, дицебели, як борше – душа. Правда ж, часом людина може сказати пошепки – і їй повірять. Згадується йому відбір співаків до Юрмали. Велелюддя, численна конкурсна комісія, довкола «круті», «просунуті». І ось виходить прикарпатський хлопець, одна фраза з репертуару Поворотті і перестали пити каву, жувати ґумки, – отетеріли. Залою розливається особливий бархат. Слухаєш Василя Лазаровича, а здається, що чуєш його вперше. Він якось по-особливому передає «фарби» звучання, співає почуттями й відчуттями. Він не те, що не зреалізував себе до кінця, просто – ще не заявив на повну силу. Він – артистичний, має все, аби підкорити оперні сцени, бо ж не раз і Київ кликав. Але.. всьому свій час і для вибору також. Було би цілком несправедливо зігнорувати, бо раз Бог наділив обдаруванням, значить, – це не можна не оправдати, то буде гріх…
І далі-далі пливуть роздуми, легко вихиляються човником на тепловодді, гойдають отим уявним сойчиним перцем, що згубила віща птаха десь там, у рідному пралісі.
Задуманий пан Михайло, поринає далі й далі у міркування: «Приходить студент із добрими задатками – я це чую; а відтак настає дивний процес пошуків і терпіння. Основне – захопити учня саме тим, за чим, власне, він і прийшов. Давно, коли навчався співати, чув: я навчу тебе дихати, поставлю тобі дихання, опертя… І коли від деяких, з дозволу сказати, професорів і сьогодні чую подібне, – це викликає усмішку.
Переконую свої підопічних, аби ходили на концерти, до театрів, бо знайомство з мистецтвом через інтернет, виловлювання тієї чи іншої мелодії – це хіба що ознайомлення – не більше. А вам треба спілкуватися зі співаком. Як це? Дуже просто: він на сцені, а живіть з ним, переживайте з ним, увіходьте в його внутрішній світ, будьте там, на сцені, а не в залі. Ти маєш співчувати, співпереживати – о, тоді можна говорити про фахове сприйняття, бо ти бачив, як співак вийшов на сцену, вловив його кожне хвилювання, вдивився у його очі – а там розкрилена або ж закремпована душа…
Ось уявляю собі тенора Володимира Тимохіна. Ми, студійці хору ім. Верьовки, прийшли до оперного театру, здається, уже немало знаємо, розуміємо. Відслонилися куртини – і перед очима не велетень-красень у фраку, а невеликий чоловічок. Не один з моїх побратимів-мудрагелів скигикнув у душі: то що, цей може здивувати?..
Та як лише прорвалася фраза «Ой, у полю озеречко», я наче приріс до крісла, щось діялося неймовірне зі мною: я мовби сам відбуваюся на сцені, наче пливу-лечу з артистом…
Повертався з театру, а в голові шусталися одна об другу думки: ну, як до цього чарування прийти, ну, що він, співак, власне, такого робить, що зала перетворилася-переінакшилася в якусь іншу, досі небачену, іпостась. Це майстерність заставити слухачів перевтілитися-наблизитися і увійти душевно у його чаруюче голосом-єством коло. Це – вроджено-набуте мистецтво.
На так званій периферії такого співака виховати нелегко. Чому? Тут дещо інша публіка, а вона має особливий вплив на співака, на його поведінку-вираженість. Глядач-слухач – до певної міри співторець того дійства, яке започатковується на сцені.
Є музика, спів – доступні, популярні, а є складні не лише для сценічного виконання, а й для масового сприйняття. Потрібен певний вишкіл, підготовка. Але ми, митці, мусимо виховувати собі публіку. Не слід так уперто воювати з примітивною гейбиестрадою, вона сама, відімре, відійде; спрямовуймо зусилля на підняття рівня професійної музики. За рахунок кадрів, ставлення до неї з боку держави, суспільства, мешканців. Є у нас добрі голоси, є з кого вибирати, але треба допомагати на усіх суспільних рівнях: як за вертикаллю, так і горизонтально…
Нині співак не має ані індивідуального класу, ані репетитора – від них усе забрано. З іншого боку, коли керівники днями сидять за кавою, нічого доброго з того не вийде. Мистецтвом мають і мусять керувати люди мистецтва, особи мудрі, толерантні, а не викурені з чиновницьких кабінетів управлінці. Де-де, а в мистецькій сфері не повинно бути суєтної нерозбірності!..».
Історики музикування твердять: пісня не народжується нізвідки. Є пісні, що мають по 200 – 300 і більше літ, уже загубилася-стерлися з пам’яті їх автори. Але роками, як ось «Місяць на небі, зіроньки сяють…», живуть, бо у таких піснетворах була і вічно буде потреба. Згадаймо тріо «Мареничів», вони підняли із забуття десятки народних пісень, дали їм новаторське дихання-життя, бо колись-то напевно була дещо інша мелодія, манера виконання. Наш час покликав до видозмін, але на високому професійному рівні.
Пісня для пана Михайла – це історія когось, чогось, подій. На відміну від таких, де сорок сім – «шикидим» – і це зветься піснею, – пісня має мати першоосновою глибокий змістотекст, у якому уже закільчена мелодія. Для прикладу, поміркуємо над колядками, щедрівками, гаївками – вони теж мали авторів слів, хтось також кодував у них першомелодію. З століттями ці мінішедеври зазнавали історико-етнічних й інших змін, але посутність – їх внутрішня енергетика зберігає і досі естетичність вияву.
Маестро обережно ставиться до «обробок» народних пісень, бо часом віками шановану пісню так «почистять» під когось, що вона втрачає основне – дух часу, його смислову вартість. Звичайно, класичним зразком є праця Миколи Леонтовича, це вершина світового піснетворення. Його пісні – глибинні. Ось «Мала мати одну дочку», аж тринадцять куплетів. Але вони так ув’язані логічно-музично й голосово-розвивально, що якось наче стишуєшся серцебиттям, слухаючи. Хормейстер Павло Муравський, як ніхто, зрозумів задум Леонтовича, гейби зімкнувся душевно з ним, з його входженням у реальний пласт народної пісні-драми, - і явив нам своє бачення-дихання й відтворення…
Незвичайної простоти у поведенції, у стосунках з близькими і знайомими, чесно-порядний чоловік, Педагог з великої літери Михайло Стефанюк нині, певно, знову полине на батьківське дворище або ж за пралісові межі – і видивлятиме, чи не загубила птаха-сойка те чарівливе перо, що шукає і очищає голоси – на радісне подивування українства.
