Досить часто під час зустрічі запитуємо одне одного: «Що нового?». Потреба отримувати цікаву, суспільно важливу, змістовну інформацію у всі часи супроводжувала людину. Нинішньої ж доби з першої хвилини народження людина потрапляє на інформаційний ярмарок. Її бомбардують найрізноманітніші повідомлення, насичені певними судженнями про факти, події, явища, оцінками, схваленням чи осудженням поведінки, вчинків окремих осіб, груп людей, партій, суспільних організацій, урядових структур та інших органів влади тощо. А нині ще брехня, фейки, антиукраїнські наративи переповнюють інформаційний простір України.
Як витримати цей потужний натиск? Найголовнішим лікувальним засобом є Правда, яка живиться доброчесними джерелами – історичними й сучасними. До інтелектуально багатих, емоційно добротворчих, морально чистих інформаційно-аналітичних джерел належать і книжки «Куди йдеш, Україно?» (2020 р.) і «Свобода на барикадах» (2021 р.) провідного наукового співробітника Інституту теоретичної фізики НАН України доктора фізико-математичних наук Миколи Григорчука, уродженця, до речі, села Баня-Березів на Косівщині.
Вони містять авторські відгуки, огляди, рецензії на актуальні твори письменників Марії Матіос, Віри Вовк, Романа Іваничука, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Богдана Гориня, Михайла Слабошпицького, Івана Корсака, Григорія Гусейнова, Василя Рубана, Ярослава Мельника, Софії Андрухович. У публіцистичних роздумах ідеться про деякі пам’ятні для українців події недалекого минулого та історичні постаті, з ними пов’язані. Зокрема, спираючись на твір Івана Корсака «Вибух у пустелі», М. Григорчук заглянув в історію створення атомної бомби. До цього великого проєкту в США був причетний киянин Георгій Кістяківський, який знайшов спосіб привести в дію диявольську машину. Услід за героями роману Юрія Щербака «Зброя останньої надії» пан Микола розмірковує над розробкою такої зброї на сучасному етапі розвитку Української держави. Він також відобразив лихо від ядерної енергетики, зумовлене невмілим використанням складних технологій. Для України воно обернулося страшною катастрофою на Чорнобильській АЕС.
А на прикладі життєвої дороги митрополита Андрея Шептицького окреслено всю складність боротьби Галичини за свої релігійні переконання та за автономію краю, де стикалися агресивні інтереси Австрії, Пруссії і Польщі. У розповіді про Нестора Махна та його дружину Галину Кузьменко розкрито трагічні процеси, які відбувалися у ті самі часи в Центральній Україні, окупованій російськими більшовиками. Оглядаючи життєві шляхи і творчий доробок таких талантів, як Віра Вовк і Святослав Гординський, М. Григорчук показав велич духовної сили українців навіть тоді, коли вони втратили зв’язок з рідною землею.
Власне, кожна оповідь пана Миколи відкриває людині дорогу до українського національного храму через її серце, в якому є Бог. Зокрема надзвичайно хвилюючими є спогади Анни Урбанович, яку у жовтні 1947 року енкаведисти російського комуністичного режиму вивезли у Сибір. У довідці СБУ для комісії Верховної Ради про ОУН і УПА (1993 р.) зазначено, що в період з 1944 по 1955 рік з території західних областей України було виселено у віддалені райони СРСР майже 66 тисяч сімей учасників ОУН, УПА (понад 203 тис. осіб). У «Свободі на барикадах» читаємо: «На Покрову 1947 року в Березовах несподівано випали великі сніги. Як казали місцеві: «Западь по груди». Рум’яніли ще яблука в садах. Закутуючись дедалі більше в пухкі білі одежі, вони були заскочені природною халепою. Гілля ж, не витримавши спільної ваги плодів і снігу, вигиналось до «не можу», тріщало і ломилось, ніби віщуючи біду.
Невдовзі рано удосвіта у багатьох мешканців села пролунав стукіт у двері. Коли двері відчиняли, до хати вломлювалась трійця військових у шинелях з синіми погонами на плечах й червоними зірками на кашкетах. Домашню тишу розривав наказ: «Распішісь, что у тєбя нєт оружія в домє!». Розписувались, не вчитуючись, адже зброї справді не було. Отримавши підпис, строго додавали: «Собірайтєсь бистро! В Сібірь поєдєтє!»; «Чєрєз час на виход с вєщамі!». Це означало: бери найнеобхідніше, що можеш сам взяти в руки з одежі і їжі, й покидай рідну домівку, можливо, назавжди.
Анна обвила ноги войлоковими онучами, натягла шкіряні постоли, накинула петик на плечі. Опісля одягла свою ще сонну п’ятирічну Наталочку в кожушок, взяла її на руки, перехрестила хату, себе з донею, й рушила у невідоме. Губилася в здогадках: «Господи Боже, за віщо така на нас упала кара?». Невже через чоловіка, який, будучи сільським кравцем, інколи ремонтував одежу повстанцям у лісах? Але він уже третій рік відбував ув’язнення у Сибірах за свої кравецькі «злочини». Може, через тітку, окружного кур’єра УПА Анну Малкович? Але її хата разом зі стодолою єдині на всі Березови були висаджені в повітря протитанковими мінами на очах у її дочки Розалії, яка при цьому була заарештована. Тітка ж Анна була зненацька схоплена у 1946 році й засуджена на 25 років концтаборів і вже третій рік відбувала покарання в Іркутській області. Чи це карма така? У 1939-му, як зайшли перші «совіти», двоє братів Анниної матері Марії Малкович – Іван і Василь Малковичі – чи не єдині на Березовах – були «розкуркулені» й вивезені у Сибір разом зі своїми родинами. Так і не повернулись. А тепер вже й Анну з дочкою відправляють у ту ж дорогу…».
А. Урбанович після страхітливих поневірянь утекла із Сибіру, але без донечки. Наталочка на св. Введення, 21 грудня 1947 року, померла – дитячий організм не витримав сибірських випробувань. Після амністії вона довгі роки обходилася сама без особливої опіки. Читала газети, слухала радіо, дивилася телевізійні передачі, регулярно відвідувала церкву. Була у курсі світових новин, мала добру пам’ять, багато знала цікавих фактів з історії Березовів, окремих родин, її цікаво було слухати. «Це би на волову шкіру не переписав, що я перейшла, – не раз казала. – Таке варто не забувати, бо щелепи Кремля весь час напоготові».
Анна вірила, що українці відвоюють рідні землі у московських загарбників. Обурювалася, коли російські посіпаки називали українських борців за волю нацистами. А. Урбанович не дожила до майбутньої перемоги над новітнім ворогом – відійшла у кращі світи 2 січня 2021 року. Ще за життя подбала про свій надмогильний пам’ятник, на якому вона – молода разом з Наталочкою.
Роздумуючи над інтелектуальним романом Ю. Щербака «Час тирана. Прозріння 2084 року», М. Григорчук підкреслив, що автор спрямував аргументований погляд на майбутні глобальні виклики, союзи і конфлікти, намагався спрогнозувати хід світової і національної історії та відповісти на запитання: хто ми, звідки й «куди йдеш, Україно?».
Пана Миколу, як і Ю. Щербака, найбільше турбує доля України, бо «Україна – це вічно киплячий казан Європи під високим тиском, який час від часу вибухає, і тоді ллється кров ріками», бо «ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі». Завдяки нашій войовничості («українці вперті як у житті, так і в бою») ми залишилися на своїй землі. Не раз втрачали свою державність через те, що «наші люди схильні до анархії», зневажають будь-які закони, за гасло мають «волю», а не «свободу», толерантні до всяких зайд. Ми швидше належимо до тих, для кого закон неписаний, ніж до тих, хто вірить різним конституціям. Нам притаманні «махновська волелюбність» і гоголівська роздвоєність душі, коли любимо своє, але й вірно служимо чужому.
Ю. Щербак висуває здогад про те, що «ми, українці, програємо тому, що ніхто не хоче помирати за абстрактну ідею, зненавиджену державу, злодіїв у владі, поліцію, яка нещадно лупцює мирних протестантів». Вустами героя Крейди автор припускає, що «ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі». Він обмірковує можливості національної військової диктатури (на зразок Кемаля Ататюрка) з «твердою рукою одного генерала», «гармонізації демократії», яка створила б можливості позбутися парламентської суєти, «пустопорожніх обіцянок популістських блазнів і шулерів», просування до влади «грошових мішків», «жадібності багатьох партій», здатних «грати за правилами», які до певного часу «забезпечують їм перевагу», зменшити поширення вірусу телевізійної та інтернетівської дебільності, відправляти «чиновників-недбальців на гауптвахту» із залученням до громадсько корисних робіт, перевіряти учасників кримінальних угруповань на «детекторі думок та спогадів…».
М. Григорчук привертає увагу до основних положень доктрини побудови Української міцної держави, про які мовиться у романі «Час тирана. Прозріння 2084 року». Вони такі: «державу слід будувати на принципах загальнонародного солідаризму і державного націоналізму», нею «повинна б керувати політично нейтральна адміністрація менеджерів, яка має програму її розвитку на найближчі 25 років», «засоби масової комунікації не повинні перебувати в руках окремих монопольних політичних та фінансових груп», «конфіскація несправедливо нажитих олігархами багатств»…
Необхідно створити «державне агентство пам’яті, національного героїзму та історичної гордості». Слід якомога далі відійти від російсько-радянської спадщини «несамовитих червоних бісів», знищити всі комуністичні символи згідно із Законом «Про заборону пропаганди комунізму й нацизму». Тоді з народу приниженого, постколоніального і постгеноцидного «поступово виникає народ єдиної країни, народ гордий, такий, що вміє відстояти свою незалежність». Наша найбільша цінність – єдність України в розмаїтті її земель. А гарантом єдності, об’єднувальною силою може бути сучасна, потужна українська армія. Вона утримуватиме від сповзання в яму дрібного політиканства, розбрату й розгулу корупції і може стати одним із головних гарантів державності та незалежності.
Інтелектуально-духовна, морально-естетична та інформаційно-просвітницька цінність гуманітарних праць М. Григорчука насамперед у тому, що вони переконливо освітлюють шлях вироблення стійкого українського імунітету, національної ідентичності, розвитку і зміцнення Соборної незалежної держави у боротьбі з одвічним московським ворогом. Читаючи «Куди йдеш, Україно?» та «Свободу на барикадах», відчуваєш і розумієш трагізм та незламність духу тривалий час бездержавного народу, де панували безправ’я, приниження, голодомори, лінгвоциди, геноциди, етноциди, духовне, соціальне і політичне покріпачення.
Як зокрема нагадав-наголосив М. Григорчук, 223 письменники із 259 знищив московський комуністичний режим в Україні протягом 1930–1938 рр. Це був один із низки зловісних методів руйнування українства як цілісності, знищення України. Проте багатовікова героїчна боротьба національно свідомих українців завершилася відновленням незалежності України. Однак ще багато її громадян не позбулися духовної неволі, яка є істотною перепоною до національної єдності. Тож нинішня суспільна, божиста місія інтелігенції – цілеспрямовано працювати, щоби повернути всім українцям національну історичну пам’ять. Бо лише на засадах національної пам’яті, моральних цінностей, доброчесності й доброчинства можна побудувати матеріально і духовно багату Українську державу і відкинути у безодню популізм нинішніх владних чільників, на улесливих гачках яких ще й досі висить чимала кількість виборців.
Серед визначальних ідейно політичних чинників реалізації національної ідеї українського державотворення, про які мовиться у науково-публіцистичних працях М. Григорчука, виокремлюємо фундаментальні – мовний і релігійний. Яскравим прикладом цього є для нас Ізраїль і Польща. У цих державах абсолютизували мову й релігію і саме завдяки такому розумінню суті державного будівництва і національної ідентичності всупереч багатьом труднощам досягають бажаної життєствердної мети.
Отже, питання мовно-культурного, духовно-національного виховання в системі освіти, засобів масової інформації має бути на порядку денному функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади. Бо руйнування української національної ідентичності різними методами не припинялося впродовж усіх 30 років відновленої Незалежності України. Замість того, щоби спрямовувати інтелектуальні сили на формування автентичних українських національних цінностей, державні чільники досі нав’язують тезу про полікультурність, поліетнічність, природну російсько-українську двомовність. Багато слуг не українського народу, «опезежисти», різні шарії, пальчевські, мураєви та інші фоби і словом не згадують, що за царської і совєтської московських імперій було наплоджено загалом 480 циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень про заборону української мови – найголовнішого джерела нашої національної сутності, ідентичності. У нинішній надто складній суспільно-політичній, соціально-економічній, морально-психологічній ситуації не забуваймо надзвичайно важливу просьбу Олеся Гончара – берегти собори українських душ.
На те, щоби не згасла ця заповідь видатного українця, сумлінно й цілеспрямовано працює М. Григорчук. Наснажені глибоким змістом, світлою естетичною одухотвореністю, його праці навстіж відчиняють вікно у світ історичної і сучасної правди, допомагають морально і духовно покаліченим українцям відчути, збагнути, зрозуміти гібридне кремлівсько-путінське фарисейство, лицемірство про нібито якусь спільність між моксельцями-московитами-росіянами і русичами-руськими-українцями – «спільну історію і спільні корені, нашу культуру та її духовні джерела, наші фундаментальні цінності та мову, що об’єднали нас назавжди…, спільність наших народів».
Московські рашисти (це гібрид шовінізму, фашизму, нацизму, більшовизму), душі яких залиті кров’ю українських патріотів, не вгавають скреготати зубами й отруйно волати, що вони восьмий рік воюють не з українським народом, а з нацистами, націоналістами, бандерівцями (нинішніми мазепинцями і петлюрівцями), які окупували їхній Київ та інші міста «юга Великороссии», тому, мовляв, повертають своє.
Видатний український філософ Григорій Сковорода наголошував: «Віра – світло, що в темряві бачить…». Книжки фізика Миколи Григорчука «Куди йдеш, Україно?» і «Свобода на барикадах» осявають вірою у нашу перемогу над залитою кров’ю українців багатовіковою московською темрявою.
