Тож чому нині, з висоти майже столітньої давнини, ми спогадуємо про чин цієї організації, члени якої вкрили себе героїчною славою і в наш день є отими національно творчими моральними авторитетами української нації? Відрадно й те, що низка західноукраїнських областей (серед них й Івано-Франківська), а так само Житомирська, проголосили 2019-й Роком ОУН чи Роком Степана Бандери, однак цього далеко недостатньо. Обласні ради всієї України повинні були так вчинити, оскільки націоналізм – це не маргінальне західноукраїнське поняття (як це раніше проголошували та й досі заявляють наші вороги), а повновартісний соборницький рух, від «Сяну по Кавказ» – як співається у націоналістичному славні! В жодній ідеологічній платформі чи декларації ОУН, в жодній повстанській пісні ми не знайдемо чогось схожого на територіальний маргіналізм. Та й учасники самого Першого Конгресу 1929 року, мова про який піде згодом, у своєму складі наполовину були так званими наддніпрянцями, тобто східняками, як у нас мовлять тепер.

Не було б героїчної боротьби ОУН, не були б сьогодні незалежними Волинь і Слобожанщина, Полісся чи Таврія, та й невідомим позосталося б і саме місце України на світовій цивілізаційній мапі – бути гордою і незалежною, із славним минулим державою, чи ходити в загумінкових прихвоснях кремлівських владців, як ото сталося з окремими державами пострадянського простору, які не мали у себе такої захисної структури, яку сформували українці.

Болить і те, що в період відзначення річниці такої славної організації, медійні ресурси переповнені передвиборчою брехливою істерією усіляких фінансово-політичних партійних «одноднівок» та їхніх словоблудних божків (і то почасти антиукраїнського штибу), а про ОУН, організацію, завдяки якій вони і постали згодом, ми чуємо досить спорадично, а почасти й упереджено на кшталт того, «а що вони, бідні невдахи, окрім гарних слів, пісень і маршів можуть запропонувати суспільству?»… Лихо в тому, що в суспільстві тривким залишається постколоніальний споживацький рудимент, який повсякчас домінуватиме, допоки не позбудемось отого горезвісного матеріалістичного світогляду, через що нами маніпулюватимуть усілякі політичні пройдисвіти.

Отож, що то був за час і люди, які зуміли в таких надто несприятливих для українства часах сформувати одну із найсильніших організаційних потуг світу, що могла впродовж десятиліть змагатися з найбільш деспотичними режимами ХХ століття?

Після програної національно-визвольної боротьби 1917-1920 років українське суспільство опанувала помітна депресія, розчарування сягало почасти деструктивної апатії і песимізму. Зазвичай найбільше зазнавали критики орударі державницького зриву, які в тодішніх надто сприятливих обставинах не змогли вибороти незалежну Україну, так, як на це спромоглися сусідні, значно менше числом західнослов’янські чи ж прибалтійські нації.

Тодішня патріотично налаштована молодь жорстко критикувала яловість, слабодухість та державницький маргіналізм українського політикуму, і чи не найпослідовнішим виразником цих наболілих питань був ідеолог українського націоналізму Микола Сціборський, криком зболеної душі якого лилися справедливі інвективи в бік політичних невдах: «Що дала нам визвольна боротьба… «Вчених професорів і розумових аргументаторів», які практикували «неуцтвом» національний гін і державницький ідеал… Здегенерованих морально і духовно… письменників, що весь свій талант і темперамент поклали на отруту суспільности й молоді садистично-порнографічною розбещеністю і денаціоналізуючим анархічним «соціалізмом», оспівуючи культ тюремних і істеричних пройдисвітів! Невиразних «кооперативних ревізорів», пересічних хуторянських діячів, здібних полагоджувати справи тільки в масштабі Пирятинської повітової Управи?..

Наш провід попав до рук кабінетних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», правих «державників», що на першому ховзькому місці не знайшли нічого кращого, як оголосити «волею гетьмана» федерацію з Москвою, безсилих істериків, психологічних і духових дегенератів та просто дрібної «шантрапи».

Відрадно, що позиції молодого націоналістичного павіття не проявилися лишень у безхребетному критиканстві – тоді справа до постання згодом Організації Українських Націоналістів точно не дійшла би. Юні серця прагли саме позитивного ідеалу, який уможливив би піднесення українського національного духу в конструктивному державотворчому річищі. Ці та інші позиції були належно проаналізовані в численних статтях видатних теоретиків націоналізму – спогадуваного М. Сціборського, Ю. Вассияна, Д. Андрієвського, тому майбутні практичні дії формування структур базувалися на твердому світоглядно-ідеологічному грунті.

Не вдаючись у скрупульозну деталізацію складного і довгого процесу постання ОУН, все ж коротко зупинимось на ключових його пунктах. Новітні націоналістичні тенденції поширювалися з великою швидкістю, і не тільки у середовищі учасників національно-визвольного змагу минулого чи університетської інтелігенції, а й, що відрадно, в молодіжних патріотично налаштованих групах, проукраїнсько налаштованих колах фактично всіх суспільних верств як материкової України, так і в еміграційному закордонні.

Чимало з них виникало стихійно, без будь-яких засадничих платформ, живлячись патріотичною потребою відновлення української державності. Опісля, коли розпочалися інтеграційні процеси націоналістичного руху, менші структури або відходили на маргінес, або ж долучалися до сильніших груп. У результаті тільки чотири з них сформували власні потужні структури, серед яких Українська Військова Організація (УВО) з Начальною командою за кордоном і Крайовою командою у Львові, Група Української Національної Молоді (ГУНМ) в Празі, Легія Українських Націоналістів (ЛУН) з центром у Подєбрадах у Чехії та Союз Української Націоналістичної Молоді в Західній Україні.

Кожна з цих організацій мала окреме членство, власну ідеологічну платформу дій. Вони були самостійними повновартісними гравцями на українському державотворчому полі краю чи порубіжжя, однак домінуючою була консолідуюча ідея єднання з усвідомленням потреби потвердження розпорошених сил в єдину націоналістичну могуть, спосібну вирішувати покладені перед українцями суспільні виклики. Чим не чудовий приклад для сьогочасних громадсько-партійних «перверзій» із захмарно-амбітним гетьманчуківством окремих іменованих так званих пронаціоналістичних структур, які почерез свій егоїстичний «пупоцентризм» не бачать чи ж не хочуть бачити перспектив і вищих понадособистісних державотворчих надзавдань!

Для координації об’єднавчого процесу 3–7 листопада 1927 року в Берліні відбулася Перша Конференція Українських Націоналістів, результатом якої було обрано Провід Українських Націоналістів у складі полковника Є. Коновальця (голова), Д. Андрієвського, В. Мартинця та М. Сціборського (місце п’ятого члена ПУН зберігалося для представника націоналістичного середовища краю), заплановано чіткі подальші консолідаційні кроки. Скажімо, уже наприкінці січня 1928 року відбулися спільні збори членів Групи Української Національної Молоді і Легії Українських Націоналістів у Брні, вислідом чого стало злиття обох структур в Союз Українських Націоналістів. Так само усі націоналісти Німеччини злучилися в єдиний Союз Українських Націоналістів Німеччини.

Попри активну організаційну роботу, коли кожен пункт справи вивіряли по декілька разів, запланований на весну 1928 року, потім на вересень, а згодом і грудень того ж року Конгрес не вдалося організувати через силенну кількість найрізноманітніших перепон.

Малися на увазі не тільки узгодження ідеологічних платформ кожної із структур, вагома фінансово-господарська складова, але варто не забувати, що це все відбувалося в умовах посиленої конспірації, позаяк репресивні щупальця польської чи ж радянської розвідувальних структур, вчуваючи неабияку небезпеку з огляду на постання такої структури, ходили по п’ятах організаторів означених процесів… Зрештою, з нагоди десятої річниці соборності України Перший Конгрес запланували на кінець січня 1929 року у Відні, хоча його учасники з причини необхідної спогадуваної конспірації спочатку з’їжджалися до Праги, а потім переїхали до австрійської столиці, де спеціально був «зафрахтований» готель з усіма необхідними умовами кількаденного проживання, аби зайвий раз не впадати у вічі всюдисущим шпикам ворожих до української справи держав.

Звернімо увагу на те, наскільки потужною була проведена й фінансово-господарська робота! Не за бюджетний кошт держави, не з розмашної руки якогось на сучасний штиб олігарха, а із засобів націоналістичного членства отримувалися видатки, що уможливило здійснення цього заходу в одному із найдорожчих міст Європи…

У роботі Конгресу, який тривав з 28 січня по 3 лютого, взяло участь тридцять запрошених учасників і двоє гостей. Через конспіративні перепони і спричинені ними транспортні труднощі на Конгрес не потрапили заокеанські представники. Відрадно, що на заході була кубанська українська делегація, серед якої полковник Кіндрат Плохий щиросердечно вітав цей потужний націєтворчий здвиг своїх земляків.

Після того, як голова ПУН Є. Коновалець відкрив роботу Конгресу, обрали президію та шість фахових комісій. Завдяки належній попередній роботі, справи відбувалися злагоджено і чітко, однак найбільше дискутувалися, чого й треба було сподіватися, саме ідеологічні засади новопосталої структури. Президія Першого Конгресу Українських Націоналістів за підписами В. Мартинця і М. Сціборського представила маніфест «Від Конгресу Українських Націоналістів» з повідомленням про утворення на ньому Організації Українських Націоналістів. Головою ОУН одностайно обрали незамінного авторитета українського визвольного руху полковника Євгена Коновальця.

Згодом кожна із представлених на Конгресі націоналістичних організацій на засіданнях власних проводів заманіфестувала влиття її членства в ОУН.

У наступні десятиліття на рамена організації упав весь тягар національно-визвольної боротьби українців за свою державність, було тисячі і тисячі кривавих жертв у цій боротьбі, тяжких поневірянь у тюрмах та на закордонні мільйонів українців. І постанням наприкінці ХХ століття незалежної Української держави, гартуванням суспільства у горнилі Революції гідності великим чином ми завдячуємо цій безсмертній організації фанатичних борців, які повсякчас ставили загальнонаціональне поверх меркантильно особистісного, тяглість борні якої не припиняється і в наші грімнобуремні дні боротьби українців зі споконвічним московським окупантом.

Консолідаційні дії українських націоналістів сучасності обумовлені потребою створення потужного націоналістичного об’єднання, спроможного реально впливати на сучасну суспільно-політичну ситуацію в плані відстоювання інтересів України, оскільки інші праві і ліві ліберальні партії-проекти не сягають рівня практичного вирішення наболілих національних проблем. А на цьому ще у 1929 році наголошував В. Мартинець: «Ні одна з існуючих партій не може здійснити ідеї українського націоналізму, хоч би навіть і погоджувалася з його ідеологічною платформою, бо: а) всі вони заступають різні місцеві інтереси частини української нації; б) розбиті партійною гризнею; в) класові – дбають про інтереси класу, а не нації як цілокупности всіх суспільних груп».

Скажімо, впродовж останніх років відбулася низка координаційних нарад націоналістичних організацій Західної України з перспективою розширення руху і на інші українські терени включно з проведенням координаційного форуму в столиці. Відрадно, що останнім часом спостерігається порозуміння поміж націоналістичними громадсько-політичними організаціями України, і у фарватері об’єднавчих націоналістичних процесів перебувають саме прикарпатські націоналісти, які вже впродовж десяти років почерез діяльність Івано-Франківського обласного націоналістичного громадсько-політичного об’єднання «Національний вибір» подають приклад справжнього об’єднання, діючи у всіх акціях спільно, погоджуючи між собою фактично усі важливі державотворчі справи. І як результат, 15 грудня 2018 року (так само вікопомний день надання Українській Православній Церкві автокефалії!) на всеукраїнському рівні задекларовано перший крок реальної консолідації націоналістів почерез утворення спільного проводу Організації Українських Націоналістів, Конгресу Українських Націоналістів та ВО «Тризуб»ім. С. Бандери.

Тому націоналістам необхідно вести і надалі боротьбу за збереження українського національного духу, власним прикладом відвертати суспільство від суспільного негативу, пропагуючи всеможливими засобами своє, духовне, моральне, українське. Це є святим обов’язком кожного оунівця. Слава Україні! Героям слава!