Серед імен українського національного письменства кінця ХІХ – початку ХХ ст. постать Леся МАРТОВИЧА (а 12 лютого сповниться 150 років від дня його народження) посідає осібне місце, і не тільки тому, що він разом зі своїми побратимами та приятелями Василем Стефаником і Марком Черемшиною були творцями літературно-художньої «Покутської трійці», а передовсім тому, що впродовж не такого вже й тривалого життя витворив цілковито неперебутній світ естетичних ідей, образів, персонажів, самодостатні зразки сатирично-гумористичної прози. Інша річ, що їх нерівнозначно потрактовували в різні періоди розвитку культурно-духовного і суспільно-історичного процесу нашого народу.
Надто помітно було це, коли Леся Мартовича, ідеологізуючи його творчу спадщину, офіційне літературознавство робило ледь не адептом «критичного реалізму», який, мовляв, «розвінчував пороки тодішнього ладу», ставав «на бік простого селянина» і нещадно «критикував його визискувачів». При цьому ігнорували світоглядні, суспільні й естетичні засновки творчості письменника, елементи його біографії та стану душі. Зрештою, в багатьох дослідженнях про нього донедавна оминали праці Михайла Грушевського, Миколи Зерова, Іларіона Свєнціцького, Федора Федорціва, інших критиків-рецензентів.
Тож новий, незаангажований підхід у вивченні постаті Леся Мартовича як художника слова почався порівняно недавно – з появою студій про нього Федора Погребенника, Романа Горака, Романа Піхманця, Ростислава Чопика, Ірини Хоцянівської, Ганни Марчук, які (кожен по-своєму) прагнули переосмислити твори західноукраїнського прозаїка, віднайти в них такі ідейно-естетичні засади епічного мислення письменника, що дають підстави говорити про самобутність його творчої палітри, про їх суголосність нинішньому дневі. Таке завдання випливає з потреб сьогоднішньої літературознавчої науки в переосмисленні класичних надбань українського національного письменства. Тоді виразніше проступатиме творча особистість Леся Мартовича, а відтак і його місце в літературно-художньому, національно-духовному житті України.
Якщо з відстані часу аналізувати всю спадщину письменника, то насамперед треба зазначити, що він як творець літературних цінностей, з одного боку, продовжував закладену ще до нього художню традицію у розвитку гумору та сатири (згадаймо твори Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Степана Руданського, Олекси Стороженка, Осипа Маковея, Володимира Самійленка) і витворив у нових суспільно-естетичних умовах цілковито оригінальні гротескно-сатиричні жанрові форми, а з другого боку, зумів створити цілу галерею образів і типів-образів, забарвлених гумористично-сатиричною палітрою, що їх треба трактувати не так як соціальні, а передовсім як вдало схоплені психологічні характери. А деякі з оповідань Леся Мартовича, що несли в собі «войовничість і наступальність «сміху» (приміром, «Стрибожий дарунок», «Хитрий Панько», «Мужицька смерть», «Грішниця», «Народна ноша», «Відміна», «Іван Рило», «Нечитальник» та інші твори), без перебільшення, стали справжніми шедеврами національної гумористичної літератури. І Мартовичівський сміх – гіркий, уїдливий і розвінчувальний, схожий на Гоголівський «сміх крізь сльози» – то не лише викривальний засіб вад і пороків тодішнього (ніде правди діти – і нинішнього) нашого життя, а радше спосіб осмислення його зусібіч (і з такого не зовсім привабливого боку), своєрідна художня призма осягнення внутрішнього світу такого сатирично-гумористичного героя, людських і суспільних суперечностей, зрештою, своєрідна форма авторського мислення письменника.
Не випадково Михайло Рудницький у своїй книзі «Письменники зблизька», ведучи мову про гумор і сатиру Леся Мартовича, зауважував, що вони (гумор і сатира) у художньому світі прозаїка мали не лише «генетичну спадковість», яка безпосередньо асоціюється з його батьком і набутими «психічними реакціями» самого автора (з дитячих літ він, як ніхто з його однолітків, був удатний до комічного мімезису (грецьк. mimesis – наслідування) – естетична теорія, яка пояснює походження і суть мистецтва наслідуванням людиною природи. – Ред.), а й тонке відчуття їхнього впливу на людей. Справді, Леся Мартовича друзі і приятелі, близькі і знайомі зчаста остерігалися через його, як іноді здавалося, дошкульні дотепи або й одверті глузування, через його невтримну різкість у висловах, ба навіть і в звинуваченнях, через психічну заданість на скандал та всілякі образи. Проте той же Михайло Рудницький виокремлював у таких взаєминах водночас і щире співчуття та співпереживання Леся Мартовича до об’єкта своїх насмішок і глузувань, котрих, якщо придивитись «зблизька», було значно більше, ніж зневаги чи зловтіхи.
Порівняно невелику за обсягом літературну спадщину Леся Мартовича (перше оповідання він написав у 17 років, згодом упродовж свого життя – зо три десятки оповідань та новел, серед яких також повість «Забобон», недописана драма «Політична справа» і незавершена повість, опублікована під умовною назвою «Село Підойми») можна пояснити його доволі важкими умовами життя (перебивався від одного до іншого заробітку, змінював зчаста не лише місце праці, а й осідку, не тільки помешкання, а й спосіб існування загалом), несприятливими для літературної творчості повсякчасними побутовими клопотами, виснажливою політичною діяльністю, хворобами та сімейною невлаштованістю. Однак, як доводять дослідники, не лише цим. Відтак не можна оминути такого важливого факту з його творчої біографії, як покривджена оцінка одного з перших оповідань письменника «Нечитальник» Іваном Франком. Взявши до рук рукопис цього твору, той з нищівним осудом ухвалив початківцю такий вердикт: «Напишіть хлопцеві, щоби пера не брав до руки, бо ніколи нічого не напише». Згодом Лесь Мартович з гіркотою згадував цей присуд: «Я послухався і більше не писав». І хай пізніше так само категорично І. Франко прагнув пом’якшити свої перші враження від дебютної прози, ввівши ім’я Леся Мартовича до когорти найвидатніших українських новелістів того часу, все ж, як зауважує Юрій Клиновий (один із псевдонімів сина Василя Стефаника – Юрія, письменника, журналіста, літературного критика) «критика Франка, що був тоді богом для молодого покоління, мала фатальний вплив на дальший літературний ріст і розвій Мартовича…А ще більше – занедужав він на гостре почуття нижчевартости, що, незважаючи на пізніші літературні успіхи, не покидало його ніколи».
Власне, ця подія з творчої біографії письменника датується конкретним часом (червень 1888 р.) і конкретним місцем (м. Львів), після неї він «замовк» на довгий час, аж до початку 1900-го. Згадаймо, що літературні дебюти його приятелів Василя Стефаника і Марка Черемшини не мали такої нищівної критичної опінії, та ще й від Івана Франка. Хай там як, а Лесь Мартович з часом таки видає свою першу збірку оповідань «Нечитальник» (1900), згодом – книгу прози «Хитрий Панько» (1903), ще через якийсь час – збірку оповідок і новел «Стрибожий дарунок» (1905). Саме після появи цих видань близькі, друзі і приятелі назвали його «дохтором хлопістики», за, мовляв, постійне і невтримне бажання зображати у своїх творах життя простих селян. Згодом офіційне радянське літературознавство дещо канонізувало це, ввівши письменника до «сонму адептів критичного реалізму в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття» за те, що він (цитую одну із тодішніх історій національного письменства), «на відміну від народників і радикалів, спостеріг і правдиво відобразив соціально-класову та моральну диференціацію на селі, процес поступового розорення та зубожіння селянства, появу лихварів та куркулів і процес пролетаризації селянської бідноти».
Як переконуємося, таке визначення художньої суті творів Леся Мартовича всуціль ідеологічно заангажоване. Тому сучасні дослідники, спираючись почасти на літературно-критичну оцінку, яку дали їм раніше, приміром, Михайло Грушевський, Микола Зеров, Іларіон Свєнціцький, віднаходять у прозі авторське прагнення через злиденність й індивідуалізм зобразити трагічну долю селянина, заглиблюючись у його внутрішній світ на основі певних соціально-моральних чинників (Роман Піхманець, Ростислав Чопик, Ірина Хоцянівська). Скажімо, в одному з широко знаних оповідань Леся Мартовича «Мужицька смерть» фабула розгортається на помітному соціальному тлі: село представлене тут аж 25 персонажами, серед яких – спролетаризований селянин Гриць Банат, шинкар-лихвар, панський прикажчик, піп, дяк, писар, учитель, війт, екзекутор, заможний господар, єдина письменна жінка на сільську округу, місцеві кореспонденти, що вирішили «пустити Коропа в газети». Автор засобами сатири й гротеску змальовує це соціальне різнобарв’я і зображує з гумором не так нові процеси на селі (поширення радикальної ідеології серед його жителів та їх пролетаризацію), як помітні психологічні зміни у внутрішньому світі самої людини села, яка, доскіпуючись до суті самого поняття «пролетарі» та характеру радикальних змін, що неодмінно відбуватимуться в процесі «пролетаризації», цілком свідомо ставить перед собою запитання: а що, власне, привнесе у життя і побут «патріархального села» нова «пролетарська свідомість»?
Ті, хто читає газету, вже бодай цим спроможні на якийсь супротив, на протест проти посягань на узвичаєний спосіб селянського буття, можливо, й не до кінця усвідомлюючи прийдешнє становище села та ймовірні свої позиції в ньому. «Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкороби, ужиткуєте», – з пристрастю каже один із таких героїв. Як справедливо зауважує сучасний дослідник Микола Ткачук, цінність цього «поліфонічно-сатиричного оповідання та його наратологічної структури» полягає не лише в цьому, в такій ідейно-естетичній всеохопності галицького села і селянства та їх патріархального устрою, а передовсім у «високомистецькій своєрідності постановки проблеми психології смерті сільських мешканців» внаслідок радикальної «пролетаризації їх долі», себто у глибинному відображенні внутрішнього світу окремішньої людини, якщо хочете – навіть її трагедії.
Справді, трагедія Грицая Баната, смерть якого дивовижно збігається з процесом руйнування його господарства і пролетаризацією родинних основ, в художньому зображенні Леся Мартовича, власне, й полягає в тому, що такий селянин у таких умовах не може спокійно, як колись бувало, відійти за межу життя, що настійливе прагнення до матеріального добробуту витіснило з душі його дружини співчуття до нього. Мрія Гриця, отже, вмерти так, як колись помирали господарі, що наділяли своїх дітей землею, тепер видається йому за нездійсненне щастя. Згадаймо, як інші українські письменники минулих століть різними художніми засобами розв’язували таку саму проблему смерті селянина як болючий і незворотний процес у нових суспільно-моральних обставинах (приміром, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Архип Тесленко, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська та ін.). Тож цілком очевидно, що в аналізі низки творів Леся Мартовича, сказати б, з відстані часу конче потрібно змінювати акценти, пропонуючи нові підходи й концепції в їх переосмисленні чи й загалом у дослідженні всієї творчості письменника.
Є в творчій спадщині Леся Мартовича й оповідання, що засобами гумору й сатири порушують проблему людської душі, сказати б, ампутованої гідністю. Приміром, хто такий Іван Рило з однойменного твору прозаїка? Як зображує цей образ автор, то ніхто інший, як почварна істота, що, вскакуючи у мужика, «зараз зробить із нього або свиню, або зайця, або іншу скотину». Вочевидь, має слушність Юрій Клиновий, коли саме такий тип героя метафоризує на всю творчість Леся Мартовича, роблячи з нього певний символ «усіх темних закутків мужицької вдачі», адже Іван Рило «робить шкоду не лише у справах громадського значення, а й в особистому житті селян»: своїм пристосуванством, облудством, своєю агресивністю, підступністю, ненаситністю, злорадістю та каверзною зловтіхою. Відтак твердження дослідника про те, що всі зображені у творах Леся Мартовича селяни – це свого роду «кревні нащадки Івана Рила», треба сприймати як аксіому. Як і те, що «вінцем» же таких психологічних метаморфоз є інший твір письменника - «Стрибожий дарунок» – «тут у цілій своїй красі і величі царює такий Іван Рило: тупа заздрість, заїла і тупа ненависть одних до других, хитрість, рабство і п’янство старого, ще панщизняного села найшли в цьому оповіданні своє вірне дзеркало». І поки є серед люду Рило чи схожа істота – обмежена, хитра і підступна – доти треба оберігатися від неї, всіляко уникати її в суспільному й побутовому співжитті, повсякчас ізолюючи її від інших та викриваючи її мерзенну суть. Бо такий тип небезпечний як для суспільства, так і для людей.
«Хоча заглянути на поприще, де «царюють» темні психокомплекси селянської свідомості, – зауважує Роман Піхманець, – письменник намагався ще десь у першій половині 1897 року, коли писав «Винайдений рукопис про руський край». Заглянув і вжахнувся од побаченої там картини немов ірреальної дійсності з первіснообщинного ладу, «із часів диких орд чи навіть звіриних порядків». Однак попри певну містифікацію зображеного і тут Лесь Мартович застерігав од «темних пристрастей» та «звіриних інстинктів» «мужицьке середовище», своєрідно наставляв мешканців сучасного йому села: «Невже не може бути, щоб людина людину (…) зважилась так оскорбляти й попихати (…) А з другого боку, чи може бути, щоби людина дала над собою знущатися й не скинула з себе ганьблячого ярма».
Саме така людина з обділеною людською гідністю і стає в низці оповідань Леся Мартовича об’єктом пильного вивчення й художньої обсервації: що переможе чи перемагає в такому персонажі – «добрі або злі інстинкти», котрі витають довкруж нього? Чи зможе встояти такий герой перед принадами й спокусами легкого життя, та ще й досягнутого облудним чином? Як, приміром, Микола Підпалений із оповідання «Квіт на п’ятку». Не зміг він, обмежений і недалекий, оминути спокуси наживитися на дурничку, тому й проголосував за польського кандидата на виборчому пункті, а не за того, за кого прагнула громада. А Петро Підошва з оповідання «Смертельна справа», аби не полакомитися на панську п’ятдесятку після громадської п’ятки, постійно відчуває страх перед приставленими до нього двома дебелими охоронцями і водночас почувається у такому прихистку… надійно, вважаючи, що він якось обдурив складну для себе ситуацію своїми хитрощами.
Як пише Ростислав Чопик, страх героїв Леся Мартовича – це не що інше, як повсякчасне утримування «мужика в приниженому стані», а його обмеженість, почасти й цілковита тупість не сприяють йому збагнути всю «погань свого невільництва», лише «хитрість дає змогу якось балансувати, викручуватись у злидоті». Проте тільки до певних меж, бо й тут заважають… тупість і страх. Власне кажучи, отаке замкнене коло Мартовичівських персонажів постає в аналізі його різноманітних сатирично-гумористичних оповідок. Щоправда, іноді напруга в їхніх взаєминах виливається в непримиренні конфлікти. Тоді герої-негерої судяться між собою, з панами, з лихварями за межу, за паливо, за проданий грунт, за давній борг – і неодмінно звертаються по допомогу до австрійського криміналу, внаслідок чого самі залишаються покривдженими.
Якщо ж пильніше придивитися до всієї творчості Леся Мартовича чи написаних ним оповідань і новел у її різні періоди, то неодмінно зауважимо, як під його пером завдяки гумору, сатирі, алегорії, сарказму змінюється чи, власне, незворотно видозмінюється такий, на перший погляд, недалекий і тугодумний бідак-селянин, як він поволі виходить зі свого звичного притлумленого стану, врешті, як народжуються у ньому паростки протесту супроти зневажання його як людини. В оповіданні «Війтом» подібний герой-персонаж – громадський пастух Петро Коваленко – якось збагнувши, куди хилять панські читальники, несподівано і для себе, і для них спромігся таки відстояти мужицького кандидата на чергових виборах до парламенту. І зробив він це через сумніви, які надокучливо обсідали його думи, – чи спроможний польський (панський) кандидат захищати інтереси збідованого селянства?!
Як зазначають сучасні дослідники (Роман Піхманець, Ірина Хоцянівська та Ганна Марчук), така видозміна характеру простої сільської людини спонукала автора до пошуків стильового вираження своїх творів - від принижень у сатирично-гумористичному зображенні таких образів та їх приземленого буття до розкриття психологічних засягів мислення героїв, що наче пробуджувалися з летаргічного стану. І хай це не однаковою мірою проявляється у творах письменника, все ж із цього боку виразно проступає одна з чи не найкращих новел Леся Мартовича «Грішниця». Як нам видається, за характером трагізму, за принципом нагнітання теми в діалогах вона споріднена з багатьма творами Василя Стефаника та Марка Черемшини. Зрештою, й принцип оповідача сповідує тут здебільшого діалогічне мовлення між хворою дружиною Анничкою та її чоловіком Андрієм. Без будь-яких ремарок, без будь-яких описів зовнішності виклад новели структурується лише на розмовах-пригадуваннях двох пошлюблених людей. Для Аннички – це своєрідна сповідь перед смертю, для Андрія – прагнення збагнути таїну життя своєї коханої. А починалася така сповідальна оповідь із пригадування дрібних гріхів жінки, що викликають у чоловіка не лише співчуття до хворої, а й намагання збагнути, осмислити ці проступки її. Завершується така сповідь саморозкриттям Аннички в її подружній зраді. Однак Андрій як слухач тут настільки активний у своїх запереченнях та всепрощенні, що радше він, його характер, вияскравлюється зусібічніше, аніж «грішниці», через його великодушність та всіляке намагання виправдати вчинки Аннички бодай і на порозі її смерті.
Як уже йшлося, об’єктом сатиричного й гумористично-комічного зображення Леся Мартовича здебільшого слугували образи простих людей села, а також дрібні урядовці, повітові старости, екзекутори, писарі тощо. Водночас письменник часто звертався й до тем провінційної галицької інтелігенції. І хоч «Бурлака», «Перша сварка», «Прощальний вечір», за визнанням дослідників творчості Леся Мартовича, не позбавлені художніх вад, а відтак перебувають на нижчому рівні у загальній спадщині письменника, все ж і в них автор влучно розставив сатиричні акценти, зображаючи у викривальному ключі ледь не всі групи тодішнього прошарку інтелігенції. Для таких постатей «інтелігентність» і «культура» слугували своєрідною корисливою ширмою, за якою приховувалася їхня справжня суть – нікчемність, неосвіченість, користолюбство, облудство та інші дрібні інтереси. Надто ж вияскравилося це в повісті «Забобон», либонь, одному з найкращих зразків сатиричних творів українського національного письменства загалом.
Не вдаватимемося до аналітичних суджень про цю художню річ Леся Мартовича (свого часу це переконливо зробили Михайло Грушевський, Федь Федорців, Іларіон Свєнціцький майже одразу ж після виходу у світ повісті). Зауважимо лише, що створена автором ціла галерея образів галицької інтелігенції така влучна, художньо переконлива і, мовити б, життєдіяльна, що «Забобон» і нині можна сміливо «припасувати» до реалій нашого життя. Як спостеріг згаданий Роман Піхманець, «предметом художньої об’єктивізації в «Забобоні» є не так «народ», як його «провідна верства», галицько-руська еліта, національний провід, причому навіть не світський, а духовний, що його М. Грушевський вважав більше скристалізованим з етнічного погляду й дієвішим, сформованим як «тверда суспільна клітина», бо був «посаджений» на культурно-національний ґрунт, а тому кровно спорідненим із народним організмом. Як такий, він є «показником внутрішньої культурної сили сеї стихії взагалі». Інакше кажучи, саме попівству по праву належить роль «апостола черні», позаяк світська інтелігенція, на думку вченого, «розпорошена між чужим елементом», «не мала під собою такої стихійної підвалини і не скристалізувалась національно».
Отже, на відміну від оповідань про «мужицькі пороки» та їхнє «сатиричне висміювання», у повісті «Забобон» Лесь Мартович всуціль сконцентрований на в’їдливо-викривальному зображенні саме представників галицької інтелігенції, зосібна попівства (власне такому, яким воно було за часів письменника). Тут важко не погодитися із сучасними дослідниками цього твору (Романом Гораком, Ростиславом Чопиком та Іриною Хоцянівською), які зазначають, що в «Забобоні» для письменника важило не так умасштабнення жанру сатиричної повісті, як свідоме перенесення ним акцентів зображення з селянства на інтелігенцію, врешті, це галерея «галицьких мертвих душ», а саме отой психічний феномен-попович і правник-недоучка Славко Матчук, образ якого він розкриває зусібіч. Відтак «фабульну основу повісті формує сага священничої родини Матчуків, яка символізує перспективу виродження галицько-української еліти» (Роман Піхманець).
Знову ж таки, не вдаватимемося до докладного аналізу цього твору Леся Мартовича, що його ґрунтовно здійснили як колишні, так і теперішні дослідники. Зауважимо лишень, що сьогодні за уважного ознайомлення з текстом «Забобону» мимохіть впадають у вічі ті його сатиричні картини, що суголосні нашому часові, нашим національно-визвольним прагненням у далеко не простих нинішніх обставинах. Та й загалом нині з високості часу можна і треба говорити про творчість Леся Мартовича як про талант, який через різні особистісні й суспільні обставини, на жаль, не до кінця зреалізувався у нашому національному письменстві. Одначе ми мусимо прагнути до якомога об’єктивнішого поціновування того, що він встиг зробити впродовж життя, вишукувати нові й нові факти з його біографії, до якомога повнішого видання його творів, листів, виступів тощо. Відтак у такій поліфонічній взаємосплетеності важливих проблем його життя і творчості, що їх неодмінно треба вирішувати, цілком об’єктивно означимо його місце в нашому національно-духовному та літературно-культурному житті.
Принагідно варто звернути увагу на те, що деякі дослідники, порівнюючи його творчість з іншими представниками «Покутської трійці» – Василем Стефаником і Марком Черемшиною, відводять Лесеві Мартовичу аж надто скромне місце. Не вдаючись у полеміку з такими літературознавцями, зазначимо лише, що початки творчості цих творців «західноукраїнської новели» припадають на різні часи: Мартовича – на 1889 р., Черемшини – 1890 р. і Стефаника – на 1897 р. Врешті, не забуваймо й того, на що звертає увагу Юрій Клиновий, кажучи про «змарнованість таланту» Леся Мартовича – постійні митарства, а відтак підірване від цього здоров’я, невлаштованість особистого життя, відсутність більш-менш належного літературно-культурного осереддя, тоді як Стефаник знаходив його в середовищі Краківської модерни, а Черемшина – в мистецькому оточенні Відня. Та все ж нині з відстані часу можна погодитися з такими міркуваннями Юрія Клинового: «З повною справедливістю стверджувати, що Мартовичева новела – це міст між Франковою новелою та новелою Коцюбинського, Стефаника і Черемшини (…) Тому в розвитку української новели місце Мартовича хронологічно не після Коцюбинського, Черемшини і Стефаника, але перед ними».
І хай сьогодні не всі твори Леся Мартовича сприймаються однаково, не всі з них витримали іспит часу, однак більшість їх належить нинішній добі. Тому творчість Леся Мартовича посідає гідне місце не лише в розвитку літературно-художнього процесу, а й у культурно-духовному світі України.
