Важко, та й неможливо, віднайти у світовій літературі художнє явище, схоже на творчість Лесі УКРАЇНКИ, 150 років від дня народження якої сповнюється сьогодні. Ось уже впродовж століття вчені настійливо прагнуть визначити або оприявнити зусібіч цей гідний подиву національний феномен: митця, людини, жінки. Певно, не випадково, уникаючи аналогій, за силу духу та істинно прометеївську одержимість Іван Франко назвав Лесю Українку ледь не одиноким мужчиною «на всю новочасну соборну Україну», а Михайло Грушевський – «українським Шекспіром». І ця подібність, за твердженням Миколи Зерова, надто увиразнилася не в ліриці (громадській, зворушливо інтимній), а насамперед у її драматургії, що, по суті, є унікальним модерним світом ідей та образів не лише національного, а й усього європейського красного письменства. Канонізована нашим літературознавством «Лісова пісня» дарує лише віддалене уявлення про глибини й вершини творчості авторки «Блакитної троянди», «Боярині» й інших драм найвищого західноєвропейського рівня.
Звісно, вона знала драматургічну творчість своїх попередників – Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, зустрічалася й листувалася з тодішніми режисерами та артистами Марією Заньковецькою, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та іншими митцями «театру корифеїв». Проте Леся Українка йшла своєю дорогою й писала не для їхнього театру, цілковито ігноруючи та заперечуючи таке безнадійне явище, як «український побутовий театр» чи «етнографічно-селянська драма». Власне, в цьому й виявилася геніальність письменниці як драматурга.
Не надто орієнтувалася вона й на російську театральну традицію, бо саме драматургія була чи не найслабшою в російській літературі. Принагідно варто звернути увагу на те, що «Блакитна троянда» Лесі Українки, перша драма нового українського театру, та «Чайка» Антона Чехова, якою починається російський театр «срібного віку», написані в один час, 1896 р. Неважко припустити, що якби вона була не українською, а російською письменницею, то, певно, її, а не Чехова, шанували б і цінували у всьому світі як творця модерної драми. В кожному разі «Блакитна троянда» відразу поставила її авторку на рівень таких письменників, як Бернард Шоу, Генрік Ібсен, Моріс Метерлінк, Оскар Вайльд, Гергарт Гауптман чи Габріель д’Аннунціо. А сюжет про Дон Жуана ріднить Лесю Українку з такими представниками іспанської драматургії, як Тірсо де Моліна, Антоніо де Саморра, Хосе Соррілья. Поза Іспанією – з Мольєром і Меріме, Карлом Гольдоні, Ріхардом Штраусом, Олександром Пушкіним. Як і сюжет драматичної поеми «Ізольда Білорука» пов’язує нашу поетесу з кельтським епосом, французькими авторами Кретьєном де Труа, Готфрідом зі Страсбурга.
Загалом прикладів можна навести більш ніж достатньо. Без цього західноєвропейського тла не збагнути, не оцінити правильно Лесю Українку. Окрім того, вона відмовилася від етнографічно-побутових і національно-романтичних тем, створила модерну драму великих філософських узагальнень («Одержима», «Кассандра», «Лісова пісня», «Оргія» та ін.). У цьому також виявилося її новаторство як драматурга. Як і в тому, що вона свідомо переносила дію своїх драм у міфічний світ – біблійний, античний, християнський, а також світ давніх легенд і переказів, які жили в її поетично-художньому баченні ще з дитячих років. З їхньою допомогою досліджувала духовний вияв людини, спонуки її дій і вчинків. Використовуючи відомі сюжети минувшини (Давній Єгипет, вавилонський полон євреїв, Троя часів облоги, доба раннього християнства, барокова Іспанія, Америка ХVІІ ст., французька революція тощо), Леся Українка навіть зумисне заперечувала традиційний, сказати б, канонізований різними вченнями смисл, переакцентовувала типові риси окремих персонажів, розкриваючи їхні характери із зовсім несподіваного боку (приміром, Дон Жуан із «Камінного господаря» чи Месія з «Одержимої»).
Це викликало здивування, а то й збентеження чи різке заперечення тих, хто ревно обстоював усталені драматургічно-сценічні форми (згадаймо розгубленість Марка Кропивницького під час постановки ним «Блакитної троянди» або неприйняття Миколою Садовським Лесиної концепції образу Дон Жуана). Водночас приходило й нерозуміння або небажання усвідомлювати, що Леся Українка, звертаючись до далекого минулого, передусім думала про свій час, його проблеми, долю рідної землі, свого народу (згадаймо, як Гнат Хоткевич не міг збагнути Лесиної зацікавленості давніми образами «жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності», а Андрій Ніковський звинувачував поетесу в тому, що її «сюжети не мають виразно національного ґрунту й спрямування», вони, мовляв, радше «екзотичні» та «олітературнені», ніж живі й правдиві.
Тим часом нині, звертаючись до драматургії Лесі Українки, неодмінно переконуємося в тому, що її прагнення підвести читача чи глядача до широких висновків та узагальнень ґрунтуються на правильному розумінні помилок і уявлень людства на його великому історичному шляху. Отож і писала вона для того, аби ці помилки не повторювали покоління в майбутньому.
Новаторство модерної драматургії Лесі Українки ще й у тому, що вона, як ніхто з попередників, витворила й використовувала жанри, які з часом набули в українській сценічній літературі повноцінного існування. Скажімо, драматична поема, як стверджує Микола Зеров, була її улюбленим жанром. Однак варто тут заперечити – не єдиним. Бо, наприклад, ні «Блакитна троянда», ні «Камінний господар», ні тим паче «Лісова пісня» не є драматичними поемами. Леся Українка однаково майстерно володіла багатьма драматичними жанрами, у тому числі й такими взаємно протилежними, як драма-феєрія і драматична поема.
Чітко відокремив їхні ознаки відомий український теоретик літератури Ігор Качуровський: «Драма-феєрія наскрізь пронизана зоровими ефектами – колір і рух, декорації та одяг персонажів мають у ній якщо не головне, то вельми важливе значення, система зорових ефектів допомагає у феєрії розкрити авторський задум. Натомість драматична поема – це твір, написаний у драматичній формі, але без звернення особливої уваги на сцену та її закони… Все те, що зветься сценічністю, небагато важить у жанрі драматичної поеми, яка часто взагалі не розрахована на виставу на сцені. Основний наголос у цьому жанрі падає на сам текст літературного твору».
Найбільш відділені одна від одної в драматичній творчості Лесі Українки такі жанрові форми, як феєрія і драматична поема. Класичним прикладом драми-феєрії не лише в українській, а й світовій драматургії є «Лісова пісня». Що ж до драматичних поем, то тут годі виокремити якусь із них: всі вони написані на високому мистецькому рівні – і «Одержима», і «У катакомбах» і «У пущі», і «Оргія», і «Кассандра», і «Руфін і Прісцілла», і «Адвокат Мартіан».
А між цими двома полюсами такі жанрові утворення, як символічна драма («Блакитна троянда»), віршована драма («Камінний господар» та «Бояриня»), драматична новела («Прощання»), діалог («Айша та Мохамед»), драматичний етюд («Йоганна, жінка Хусова»). При цьому впадає у вічі брак у драматичній спадщині Лесі Українки жанру комедії. Більше того, мало в ній (усього кілька) комічних, навіть гумористичних персонажів, гумористичних ефектів і словесних ситуацій. Виняток становить хіба сцена фантастичної драми «Осіння казка», де служниця врятувала лицаря й заховала його у свинюшці.
Уже коли зайшла мова про цей твір Лесі Українки, який донедавна наше офіційне літературознавство трактувало однозначно як революційний, то варто зазначити, що, на думку багатьох дослідників із української діаспори – Наталі Іщук-Пазуняк, Ігоря Качуровського, Романа Задеснянського, Степана Чорнія та ін., він чи не найслабший у творчій спадщині письменниці. Хоча й тут надибуємо на блискучий вислів глибокої думки Лесі Українки: «Хто визволиться сам, той буде вільний, Хто визволить кого – в неволю візьме».
Загалом нині, коли драматургічна творчість Лесі Українки постає перед читачем у всій своїй повноті (1989 р. у харківському журналі «Прапор» після десятиліть приховувань було надруковано її «Бояриню»), можемо й мусимо звернути увагу сучасника на деякі посутні літературні факти, здійснюючи певне переосмислення драматичних творів поетеси.
Насамперед розгляньмо вже канонізовану нашим офіційним літературознавством, а відтак шкільними та вишівськими підручниками драму-феєрію «Лісова пісня». І найперше, що виникає при її аналізі, це, очевидно, з’ясування того, чим різниться вона від етнографічно-побутових п’єс драматургів-попередників? Це не довільне запитання, адже українські драматурги, представники «театру корифеїв», до Лесі Українки ставили у своїх творах принаймні дві основні мети (обидві поза художні). Перша – показати народний з вияскравленням національної специфічності побут і тим довести окремішність українського народу; друга – збудити в читача чи глядача співчуття до знедолених, а відтак викликати соціальний протест чи національний спротив. Леся Українка в «Лісовій пісні» зображує розмаїття української народної демонології. Але, на відміну від українських драматургів-попередників, у неї етнографічний матеріал служить художньому вираженню, мистецькій меті, а не навпаки.
Крім того, в офіційному літературознавстві драму-феєрію «Лісова пісня» вважали, а почасти вважають і досі, однією з найкращих у творчості Лесі Українки. На наше переконання, це зроблено було колись для того, аби відвернути увагу від інших, психологічно більш витончених, проблемно-філософських та візійно-пророчих драматургічних творів письменниці.
Певна річ, «Лісова пісня» легка для сприйняття, формально блискуча річ. Але вона значною мірою побудована на зовнішніх ефектах, протагоністичних образах і глибиною не дорівнює таким шедеврам, як «Блакитна троянда» з її символікою чи «Камінний господар» з його містикою або «У пущі», де розкривається вічна проблема – митець і його оточення, не кажучи вже про «Кассандру» – трагедію правди, що вбиває, ні про «Оргію», яка крізь призму естетики подає проблему національного поневолення, ні про «Одержиму», де пророцтво Міріам сягає глибин людського духу, ні про «Адвоката Мартіана», що випереджає на ціле пів століття європейську драматургію. До речі, є в «Адвокаті Мартіана» навіть те, що споріднює цей твір із днем нинішнім: тут і замкнене коло, з якого немає виходу, і фатальний збіг обставин, і постать глухонімого раба, що, певно, символізує невблаганність часу. Власне, все, що типове для європейської літератури наших днів.
До того ж із-поміж усіх перелічених творів «Лісова пісня» фабульно найменш самостійна. Читаючи її, нерідко ловиш себе на думці, що десь про це вже йшлося, що, приміром, символіка «затопленого дзвона» Гергарта Гауптмана прямо асоціюється зі символікою «Лісової пісні». А деякі ремарки з неї нагадують ліричні пасажі Моріса Метерлінка в «Жуазелі». Крім того, остання дія «Лісової пісні», надто її фінальна частина, видається недостатньо розробленою, що, безперечно, применшує художню вартісність твору. На ці та інші прорахунки драми-феєрії свого часу вказували дослідники творчості поетеси, здебільшого з української діаспори (Віктор Петров, Роман Задеснянський, Осип Кравченюк, Антоніна Горохович та ін.)
Тут доречно зауважити, що найслабшою в драматургічних творах Лесі Українки є розв’язка (сюжетна і конфліктна). Навіть у найдовершеніших її творах – «Кассандрі» (автор сама зауважила непотрібність фінальної сцени) та «Руфіні і Прісціллі» (в останній сцені поетеса не так показує, як розказує) помітна вразливість.
І все ж саме про них – «Кассандру», «Одержиму», «Оргію», «Руфіну і Прісціллу» (за свідченням М. Зерова, найулюбленішу річ авторки), «Адвоката Мартіана» та інших – нині варто вести мову насамперед. Як і, скажімо, про таку досі ніким не помічену перлину, як драматична новела «Прощання». Написана 1895 р., власне, тоді, коли в європейській літературі почали з’являтися перші спроби безфабульної психологічної прози, вона всуціль побудована на нюансах людської психології, розкритті внутрішнього світу героя. В Україні тих часів ще не було відповідного читача для таких творів, тому годі сподіватися на адекватне сприйняття цього Лесиного твору. Можна припустити: якби «Прощання» було перекладено на якусь із європейських мов, для Лесі Українки відкрився б шлях до вершин світового письменства, творчість її знали би принаймні в Європі, яка на початку нашого століття буквально засипала своїх читачів аналогічною модерною літературою.
Мабуть, трагедія нашої геніальної поетеси не лише в тому, що вона часто писала знесилена фізично, перемагаючи підступну хворобу, а й у тому, що як самобутній художник слова, феноменальний митець, якому немає рівня у світовій драматургії, через брак перекладів не могла ні вчасно дійти до європейських читачів і глядачів, ні «достукатися» й до українських головно через їхню непідготовленість до сприйняття естетики театру Лесі Українки. Так, її образи, сюжети, герої, хоча й навіяні українською дійсністю, все ж наче проєктовані на загальнолюдські виміри, «зв’язувалися з одвічними переживаннями людськості» (Михайло Грушевський). І сприйняти це українському читачеві чи глядачеві, значною мірою вихованому на етнографічно-побутовому матеріалі національної драми і театру, було неймовірно важко.
Леся Українка через постійну ще з дитячих років хворобу змушена була часто перебувати на лікуванні поза межами України, і «незмога дістати відповідні національні джерела примушувала її зрікатися сюжетів, і то часом таких, що віддавна її приваблювали» (Микола Зеров). Леся Українка на «чисто» національному матеріалі написала лише три твори – «Блакитна троянда», «Лісова пісня» і «Бояриня». До речі, є відомості, що вона мріяла написати драму на сюжет Бондарівни, п’єсу про запорізького кошового Гордієнка. Проте повсякчас мусила відкладати задуми, бо вважала, що для цього їй ще бракує знань української минувшини, а поповнити їх за кордоном було непросто.
І все ж в Україні досі не з’ясовано феномену «театр Лесі Українки». Досі не розкрито поліфонію чуттів і відчуттів, медитацій і доль її героїв у всій повноті, як замислювала собі письменниця. «Чи означає це, що Лесю Українку не треба ставити?» – риторично запитував більш ніж півстоліття тому наш видатний учений з діаспори Юрій Шевельов (Юрій Шерех). І сам же категорично заперечував: «Ні! Якщо німці виставляють «Фавста», зокрема його другу частину, то ми маємо право і обов’язок виставляти Лесю Українку…Змагатися (режисерам, акторам, художникам) з Лесею Українкою – це страшно, але й почесно. І хто знає: може, колись наш театр знайде, виробить такий підхід до поетичних «драматичних поем», що питання про сценічність творів Лесі Українки стане здаватися смішним анархізмом…». А тим часом драматургія поетеси шукає гідних інтерпретаторів-художників і вдумливих, інтелектуальних і філософськи підготовлених читача та глядача.
…Незадовго до смерті Леся Українка в листі до матері Олени Пчілки розповіла, що готується написати нову драму, але сил не вистачає. Так і зосталася вона як начерк. Мова в ній про те, що великий німецький філософ Теокріт з Олександрії вірить в остаточну перемогу науки. Одначе він живе в добу християнського фанатизму, що нищить наукові цінності тільки за те, що вони поганські. Його заарештовують. Учений-еллін, маючи цілу бібліотеку давніх писань, не встигає заховати їх од недругів. Це вночі, потайки, роблять його діти – 17-річний син і 15-річна донька: загортають у пісок дорогоцінні батькові папіруси. А щойно сходить сонце, діти стають навколішки і звертаються до нього: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!».
Є в цих словах щось знаменно-провісницьке. Отак із молитвою до сонця вранішньої серпневої днини 1913 р. за пруг життя відійшла Леся Українка. Однак світло її духовного генія завше осяватиме небо її рідної України.
