Московські політичні маніпулятори безпрецедентно переповнюють світовий інформаційний простір брехливими постулатами, що українці й росіяни – один народ, у якого, мовляв, одні й ті самі мова, віра, історія, територія. «Історик» Путін навіть опублікував статтю «Про історичну єдність росіян і українців». У цьому опусі та під час своєї недавньої «прямої лінії» з росіянами він розкриває ідеологічну суть гібридної війни Росії проти України і зовнішньої політики Кремля. Цей трактат за наративами подібний до «Майн кампф» Гітлера...

Путін безсоромно глумливо нав’язує тезу, що «сучасна Україна – цілковите дитя радянської епохи», а не результат історичного, природного, об’єктивного розвитку. Мовляв, на землях, на яких створено Україну, споконвіку жили російські люди, а тепер їх проголошено некорінним народом. «Вирощені ворогами Росії українські націоналісти» витісняють російську мову з практичного, реального життя, що може призвести до скорочення загальної кількості росіян в Україні… Це можна порівняти за своїми негативними наслідками із застосуванням якоїсь зброї масового ураження», – піклується батько-патріарх Владімір про своїх дітей-росіян. При цьому він спирається на фальшиву версію «общеруcского народа», «малоруской ветви Великоросcии», «общерусcкого языка», що насправді є позолотою багатовікової антиукраїнської московської імперіалістичної політики, яку сьогодні зухвало легітимізує Путін заявляючи, що Україна – це територія Росії. «Малоросійська культурна ідентичність» могла розвинутися тільки «в межах великої російської нації». А становлення окремої української нації відбулося завдяки втручанню Польщі та Австро-Угорщини, вважає президент Російської Федерації.

Нині надзвичайно важливо на засадах історичної правди розкривати справжню суть московської колоніальної ідеології й політики, загарбницької війни Росії проти України. У монографії доцентки Львівського національного університету імені Івана Франка Ольги Щодри «Слов’яни і Русь у ранньому середньовіччі. Передумови і початки формування імперії русів», яка побачила світ цього року, йдеться зокрема про успішну дипломатичну місію Русі до Константинополя у 838 році. «Про неї відомо з «Анналів Сен-Бертен» (назва походить від абатства св. Бертина на півночі Франції), що є продовженням франкських королівських хронік і описують події від 839 до 882 років. Особлива цінність Бертинських анналів як джерела в тому, що вони збереглися в оригінальному списку X ст., який є у фондах публічної бібліотеки у французькому місті Сент-Омері», – зазначає О. Щодра.

У нотатках з названої хроніки, датованих 18 травня 839 р., мовиться про прибуття до столиці франків Інгельгейма посольства від народу росів. Скрупульозно опрацювавши тексти хроніки, пані Ольга доводить, що спочатку руське посольство відвідало Візантію, де його прийняв імператор Теофіл, а відтак подалося далі. Як указував у листі до Людовика Благочестивого візантійський імператор, посольство прибуло до Константинополя «заради дружби», що мовою середньовічної дипломатії означало – для укладення мирної угоди. Як бачимо, статус руського посольства не викликав у греків жодних сумнівів, як і його мета – розвиток мирних економічних і політичних відносин. «Бертинські аннали є не тільки першим датованим джерелом з історії Русі, вони свідчать, що в першій половині IX ст. між Візантією і Руссю було укладено «мирний договір», – наголошує О. Щодра.

Дослідження львівськими науковцями західноєвропейських, візантійських і арабських архівних джерел дають ґрунтовні підстави стверджувати, що на 838 рік уже існувала добре розвинута як для того часу рання українська держава Русь – одна з найдавніших держав Європи. «До кінця XII століття під «Руською землею», «Руссю», розуміли лише територію Середнього Подніпров'я, визначену містами Київ – Чернігів – Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь», – пише зокрема професор Ігор Бойко у статті «До питання про час заснування Української держави», опублікованій у «Віснику НТШ» за 2017 р. – Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), на думку сучасників, Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили із Суздальської землі».

Отже, роси, русини, українці – це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, відома ще від VII ст. Давньоукраїнську державу Русь добре знали в європейському і арабському світах, а Московія як князівство постала на 439 років пізніше від Русі – у 1277 р. Причому – з дозволу золотоординського суверена, і була вона звичайним улусом, підвладним династії Чингізидів на заліських просторах Північно-Східної Європи, заселених угро-фінськими племенами. Нестор-літописець подає їхні імена: «А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, замигола, нарова, ліб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях».

Михайло Сидоржевський у статті «Свиня ще під столом?» в «Українському Слові» за 1-7 серпня 2002 р. обґрунтовано доводить, що майже вся європейська частина теперішньої Росії, за винятком новгородських і псковських земель, була заселена цими племенами, що не знали ні плуга, ні хреста. Саме на їхній основі сформувався «єдіний русскій народ», «русская нация».

Невже ці правдиві історичні процеси невідомі російським науковцям, які «висвячували» і «благословляли» у світ «новітнього історика» Владіміра Путіна? А може, вони добре знають правдиву історію і зухвало наслідують московських князів, які в політиці вдавались до брехні, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підкупів, шантажу, вигадок, підступності. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь московських владників аж до нового часу. Всі ці аморальні засоби використано у статті Путіна «Про історичну єдність росіян і українців».

Більш-менш освіченій людині відомо, що «єдність росіян і українців», яку оспівує і возвеличує Путін, московіти творили вогнем і мечем. Нагадую тим, хто безоглядно вірить Путіну – «вболівальнику» за долю українців, росіян і білорусів, що він сучасними гібридними методами удосконалює геополітичний розбій Петра I. 300 років тому в жовтні 1721 р. Петро I украв назву нашої давньоукраїнської держави і безпрецедентно назвав Московію «Руссю», грецькою «Росія». Підручний Петра I Меншиков надіслав до посла в Копенгаген таку директиву: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам написано». Газету «Ведомости московские» переіменували на «Ведомости Российские».

Петро I назвою «Росія», що означає «Русь», вводить в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь = Україну, буцімто московіти і руські-українці є одним і тим самим народом, від однієї матері, з однієї колиски, і що боротьба гетьмана Мазепи не мала національного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі.

Так традиційна для Європи Московія з волі загарбника Петра I стала Росією. Для того, щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро I купував у Європі журналістів і наказував, аби вони висвітлювали діяльність гетьмана Мазепи та історію України з його, Петрового, погляду… І потім оте Петрове бачення проникло не лише в журналістику, а й стало основою російської історіографії, якщо її можна так назвати. Брехливість Петра І стала також ідеологічним підґрунтям мистецтва і літератури в Росії – прочитаймо, наприклад, пушкінську «Полтаву». До класично маніпулятивних «досліджень» належить і «наукова» стаття «Про історичну єдність росіян і українців».

Насправді жорстокі репресії спіткали Україну після того, як гетьман Іван Мазепа спробував з допомогою шведського короля Карла XII вирвати український народ з московського рабства. Французький посол у Москві доповідав у Париж: «Московський генерал Меншиков приніс в Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і являє скрізь страшну картину варварства переможців». Лише в гетьманській столиці Батурині москалі по-звірячому знищили від 6 000 до 15 000 (за різними джерелами) мешканців. Московські війська здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. «Птенцы гнезда Петрова» (О. Пушкін) знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали грамоти, державний скарб і прапори.

Петро I надзвичайно зрадів, почувши новину про зруйнування Січі, і писав до Меншикова: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляє генерала Апраскіна, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепинського роду, і з цієї нагоди складаю вам побажання». Тільки архіви і хроніка тієї доби зберегли подробиці варварських мук, які вигадувала садистська уява Петра I.

Петро I, Катерина II вважали, що треба викоренити з українців «развратное мышление, по коему поставляют себя народом от здешняго (московського. – В. Л.) совсем отличным». Саме Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ. У 1783 р. в Україні запроваджено навчання російською мовою – причому обов’язково з вимовою, яка панувала в Московії-Великоросії. Занепали Києво-Могилянська академія, українські колегії…

Звісно, Путін на противагу московським царям і російським імператорам публічно звістує, що нібито любить Україну. Але яку – політично, економічно незалежну? Ні! Путін безмежно лукавить. Він, можливо, і любить Україну, але етнографічну, з «поющими и танцующими украинцами», їхнє сало і вареники, вишневі садочки. Путін і, на жаль, чимало інших росіян сприймають лише «правильних» українців, тобто малоросів, безіменних хахлов, а національно свідомих українців ненавидять. Майже щодня у нинішній період так званої «тиші» на фронті Путін схвалює, що його песиголовці вбивають українців – таких, як видатний оперний співак Василь Сліпак, бо вони не проросійськи налаштовані, не зорієнтовані на Москву, а хочуть вільної, демократичної, правової, соборної української України.

Сучасні кремлівські імперіалісти, сповідуючи агресивну політику Петра I, свою загарбницьку війну проти України також називають «внутрішньою боротьбою», тобто громадянською війною «за справедливість». Путін своєю статтею намагається переконати росіян і українців, а також світову громадськість у тому, що Україна – це «російська історична територія» і, мовляв, війська РФ мають право відібрати «своє». Все нинішнє протистояння Росії й України Путін зводить до підступів Заходу як результату цілеспрямованої роботи зловорожих сил, які завжди прагнули до підриву російсько-української єдності. Московські правителі витрачають величезні кошти російських платників податків на підкуп азійських, американських, європейських політиків і журналістів, аби ті представляли загарбницькі війни РФ як миротворчі заходи в ім’я справедливого і спокійного життя на Землі.

Подвійне дно історичної брехні й цинізму у тому тексті не є оригінальним. Постулат про «триединый русский народ», який, мовляв, складається з великоросів, малоросів і білорусів, витворений ще за часів Катерини II, котра після Петра I, що «розпинав нашу Україну», «доконала вдову сиротину», як писав Кобзар. Петро I і Катерина II доклали максимум зусиль, щоб знайти та вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. 4 грудня 1783 року за наказом Катерини II була створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Справжнім же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописны своды», в яких було все, крім історичної правди.

Під час широкомасштабної фальсифікації створено низку стратегічних історичних міфів. Зокрема про Суздальську Русь, хоча про її існування ніхто до Катерини II не знав, про те, що Москву заснували за участі київських князів, хоча відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни й не татари, а слов’яни – «русский народ», про якесь «иго Орды», хоч історики вважали, що Московія впродовж трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю, про «подвиги» князів О. Невського і Д. Донського.

Усі ті вигадки остаточно канонізували, й вони стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40-50 роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі поплічники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж усієї історії. Нині Путін, як і Сталін, виконує заповіт Олександра II своїм дітям: «Могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нас пагубно и не должно быть допускаемо».

Щоби не допустити вільного розвитку українців, формування у них національної свідомості та ідентичності за часів як «білих» царів-батечок, так і червоних комісарів-генсеків було наплоджено 480 циркулярів, указів, ухвал, постанов, розпоряджень тощо, спрямованих на заборону української мови, культури, звичаїв, традицій, тобто – на тотальне зросійщення українців. За 70 років комуністичної влади в Радянському Союзі було знищено понад 120 мільйонів безневинних людей, з них понад третина – українці. Такого геноциду історія людства не знала. Для зменшення кількості українців московські комуністичні правителі організували три штучні голодомори: у 1921– 1923 рр., 1932 – 1933 та в 1946 – 1947 роках. Як згадував Вінстон Черчилль, Сталін казав йому, що «ліквідував у 1930-х роках 10 мільйонів селян». До речі, вождь світового пролетаріату замордував учетверо більше людей, ніж узурпатор, людиноненависник Гітлер.

Московська комуністична кліка перелякалася було й бурхливого розвитку української нації під час українізації. Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. також було зобов’язано припинити українізацію, бо вона, мовляв, проводиться без «правильного большевистского руководства», тому потрібно «изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы» з цього процесу. В телеграмі до ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам Раднаркомів, край- та облвиконкомів Сталін і Молотов вимагали терміново припинити «українізацію» в тих районах РРФСР, Середньої Азії та Казахстану, де компактно проживали українці. А до них, нагадаємо, належали Кубань (2 млн. українців), Курська обл.(1,3млн.), Воронезька область (1 млн.), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис. українців). Над тими регіонами Україна здійснювала своєрідне шефство, скеровуючи туди кадри, забезпечуючи необхідною українською літературою.

В Україні винищували українців штучними голодоморами-геноцидами з метою заселення українських етнічних земель чужинцями. Про ці звірства московської комуністичної влади є сотні документів, які повністю заперечують тезу Путіна, що на Богом даній українській землі «споконвіку жили російські люди». Наприклад, в одному із «Сообщений всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других территорий страны» мовилось, що план переселення в Україну на 28 грудня 1933 року виконано на 104,7%. До Дніпропетровської, Донецької, Одеської і Харківської областей з Російської Федерації відправлено 329 ешелонів, які перевезли 21 856 господарств, 117 149 членів сімей, 14 879 коней, 21 896 корів і 38 702 голови інших свійських тварин.

Путін вважає позитивним, що «історія України і її культура розвивалися в рамках великоросійської цивілізації». Але замовчує російську імперіалістичну жорстокість щодо України. Почуймо видатного мислителя Івана Франка, який об’єктивно писав, що «… замість одного вікна, котре Петро прорубав в Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним у нас на Вкраїні були. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найбільші наші сили йшли в центральне вікно і дусилися і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не свому, а чужому народові. Тай подумаймо впрочім, що такого великого збудував і убезпечив Петро? Збудував і убезпечив поперед усего тую величезну централізовану машину державну, котра від єго часів подвійною вагою і подвійним гнетом налягла на Росію і на Україну. А кілько то добра, кілько крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю, щоб придусити на всіх окраїнах остатки вольного партікулярізму, вольного народного духа».

Замовчує Путін і те, що не менше, а більше української «крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю», як СРСР. На жаль, чимало українців, одурених ленінсько-сталінською маніпулятивною пропагандою, ставало збільшовиченими малоросами «без дома и без улицы», які фанатично служили російській імперії під назвою «Совєтскій Союз». «Многонациональное советское Отечество» розтрощилося об відчайдушний народно-демократичний здвиг. Сталося те, що завжди підстерігає, чекає імперії. «Великий, могучий…», за якого цупко трималися більшовики, розвалився. Віковічна мрія українського народу – бути вільним на своїй землі стала дійсністю 24 серпня 1991 року. Українці вирвалися з отруйних обіймів «старшого московського брата». Але Путін під гаслом, що «росіяни і українці – один народ», прагне будь-що відродити «імперію зла» – Радянський Союз.

Потрібно ще і ще нагадувати, що українці хочуть жити в мирі та злагоді зі всіма народами, а тим паче, із сусідами – росіянами, білорусами. Невже автори статті, під якою стоїть підпис «Владімір Путін», не здатні на доброчесний науковий аналіз сукупності різних джерел – літописних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних, які, безперечно, свідчать, що роси-русини-руські-українці і моксельці-московити-росіяни – це два різні народи, які сформувались у різний час, у різних природогеографічних середовищах на основі різних племінних і етнічних субстратів?!

Психологічна травма росіян з приводу загибелі імперського СРСР глибока насамперед тому, що комуністична маніпулятивна пропаганда нав’язувала їм такі міфи про імперію, за якими вона є непереможна, наймогутніша, і все це – завдяки «великому російському народові». У багатьох росіян виробилось не завжди усвідомлене відчуття своєї домінантності в Україні, і будь-який крок до зрівняння в реальних національних і мовно-культурних можливостях такі люди сприймають як своє ущемлення. Таке трактування історичних реалій мотивує росіян на небажання взяти на себе бодай частину покаяння за всі минулі «експериментування» над українцями. Уникання вибачення – не що інше, як виправдання насильства, яке впродовж століть було вчинено над українцями. Це майстерно використовує сучасний московський цар-батечко.

Зловісною енергією московського шовінізму, рашизму, українофобії наповнена путінська стаття, яка не без лукавої іронії розповсюджена також українською мовою, мовляв, «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією». Одразу слово «партнерство» та ще «з Росією» викликає трагічні емоції. Московські загарбники разом із сепаратистами-колабораціоністами восьмий рік ведуть війну проти України. За цей час вони вбили майже 14 тисяч найкращих синів і дочок – захисників України, понад 20 тисяч поранено, морально і психологічно травмовано. А скільки поруйновано промислових підприємств, шахт, сіл!? Якщо росіяни й українці – один народ, то чому путінські головорізи знищують своїх братів? Чи немає межі лицемірству російським злодіянням?

Стаття за підписом Путіна спрямована на психологічне травмування не лише українців та росіян, а й на громадян країн європейської співдружності. Адже природне право розвивати і утверджувати вільну, правову, соціальну, демократичну, соборну українську Україну Путін називає «проєктом анти-Росія». «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії. А тим, хто вдається до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони руйнують свою країну», – читаємо в опусі Путіна, зміст якого збігається зі змістом публікацій активного члена «Русского имперского движения» Олександра Жучковського «Русский национализм против украинского национализма» і «Еще раз к вопросу об украинцах и украинстве». Він написав, що поняття «Україна» як частину Російської імперії потрібно буде скасувати. Цинічно «обґрунтовує» тезу про необхідність знищення України і українців. «…Воевать и побеждать можна только с ненавистью к врагу и ко всему, что этот враг олицетворяет, – т.е. с украинской государственностью, украинским языком и украинской культурой…Русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ – это исключительно враждебное нам явление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, – Украину и украинцев необходимо уничтожить». Путін таку зоологічну ненависть, імперіалістичні прагнення і дії зовсім не заперечує і ототожнює з менталітетом «россиян», «с широкой душой русского народа».

Хоча злодійський геополітичний розбій набирає нових обертів, але московські чільники розуміють, що в нинішніх умовах їм не вдасться упокоротити Україну. Тому в антиукраїнськонаціональній політиці застосовують настанови російського філософа, історика Г. Федотова, який наголошував, що «мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского нацинального сознания, в сущности, новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую русскую форму сознания».

Цей психологічний аспект українофобії – найнебезпечніший, бо спрямований на розтління української національної ідентичності і заміну її російською. Особлива форма російської свідомості українців вбирає в себе малоросійство, манкурство, «хахлуйство», яничарство й інші аморальні властивості.

Ще Тарас Шевченко наголошував, що неоднаково йому, як «злії люди» різними лукавими методами присплять Україну, сприятимуть тому, щоби «перевертні підростали» і допомагали «москалеві господарювати» – обкрадати, руйнувати, «Україну-матір катувати», знеславлювати національно свідомих українців…

Млява реакція у керівних політичних колах і журналістському середовищі європейських національних держав на симптоматичний опус Путіна дає підставу стверджувати, що у цих країнах є такі ідеологічні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Деякі чільники держав не усвідомлюють, що українці мають таке ж природне право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – в Норвегії, поляки – в Польщі, румуни – в Румунії, утверджувати у всіх клітинах державного і суспільного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, творити свою правдиву історію, мати єдину помісну Українську Православну Церкву.

Інформаційно-психологічна війна за серця і розум українців, яка переросла у військову агресію Російської Федерації проти України, – це війна ідентичностей, боротьба за буття чи небуття українського народу, національної держави. Творення українського «суцільного культурного організму» (Іван Франко) потребує цілеспрямованої державницької політики, розуміння, що Україна – мононаціональна країна. Природним є прагнення українців мати свою суверенну державу, бо лише за цієї умови можливий продуктивний розвиток національного життя корінних народів України та повноцінного життя національних меншин (спільнот) – органічної складової світового гуманітарно-культурного багатоманіття, яке хоче знищити московський імперіалізм.

Отже, українська інтеграційна гуманітарна політика, здійснення національної ідеї державотворення в сучасних умовах гібридної війни Росії та глобалізаційних процесів має синтезувати абсолютні громадянські, сімейні та особисті соціокультурні, морально-духовні цінності українців.