Любов – дітей, подружжя або друзів – розбиває кайдани самотності.
Од кожних дверей є десь ключ. Головне: знайти його, а потім – двері.
1.
Той день давно розчинився у віддаленні. Лишень молодість стрепенулася наляканим птахом-часом – і переметнулася у ледь вловиму оком тінь. Але пам’ять, мов надзьодзьорений до брику лошак, й досі стриже вухами перебуле – і малює живі видива-акварелі…
Стояв день, чистий, як скло. Осоннений небом. Люду – як у погідну осінь жолуддя попід дубами у пралісі. Йшлося до надвечір’я. Затяті музики маестро Орла витинали карколомних коломийок. Здавалося, що ні в одного скрипаля ще не горіли так струни, як у нього днесь. А коли музики втяли «Аркана», здригнулося усе обійстя: пов’язалися руками молоді й поважніші ґазди, так гойно скремпували див-рухами підвечір, що аж затерпало повітря.
Я стояв у приперті до одвірка. Очима перелапував вифівкування спідниць, визирав у те центрове кулко, немов вибадував: хто-кого – чи музиканти упімнуться в ґазди, мовляв, та уже доста, он волосінь смичка згорає на струнах, а чи оте коло, у котрім він, ще так моложавий та гойний тілом і духом батько, таки умліє од весільного зуху, прив’яне – і розірветься бодай на дві півки.
Та де там, ані Дмитро Біланюк не опускав скрипкове крило, ані кулко, яким верховодив Роман Андріяшко, не подавалися, не стихали у первенстві.
А як хтось із молодиків таки натиснув на гальми, роз’ятрілий й ощасливлений тато, що відвіновував у селі Серафинці на Городенківщині, одиначку Мар’яну, неописаної вроди доню, підійшов до мене, переможно змахуючи спітніле чоло, та й з глибокого віддиху проказав: «Ади, вишивану сорочку – хоч викручуй… Але я таки свого не попустив… Е, що се тут, то у моїх Рунґурах на Коломийщині – о, там «Аркан» землю підносить до неба – так гуляють, що, здається, Прут припиняє свій гін й, задивлений у небо, намотує повороти, схожі до гарячого гуцульського танцю!..».
2.
Дорога вигиналася, як верткий вуж, що вперше виповз погрітися з-під прирічних корчів на обрінок. Минали замістя. Уже поодалік зосталися наші часом набридлі одноманітністю помешкання, кудись віддалялися асфальтові вулиці з брукованим обіччям, стихав голос кафешок, дрібних магазинчиків і бездарне гітарне бренькання та хрипливий ніби спів хлопчурів, що «убивають» час у посередмісті, особливо ж на знаній «Сотці». Все оте урбаністично-наносне кудись поділося, кануло, ніби-то якась невидима сила згорнула усе це у велет-пригорщі й перенесла кудись деінде, туди де цей міський хаос може собі бути, призвичаївшись до цілком інших умовин.
Але як тільки розправив перед нами своє роздолля галицький тракт, у салоні авто запанувала зовсім інша аура: я за кермом пильнував дороги і, здається, щонайменше зорив на обочини шляху, хоча й без особливої натуги для зору так чи інак, а попри шибки пропливали малярські шедеври серпня, особливо, вражали поля уже за галицьким роздоріжжям, коли звернули ліворуч, до Лімниці. Соняшникові плантації додзвонювали жовтими тарелями літню пору, то тут, то там, вздовж берега ріки, уже помаранчився розкущований густий глід, а поміж корчиками – аж до пояса пахуче різнотрав’я.
Роман, що, як звикло, не вельми балакун, час від часу поцмокував, проковтуючи безслівно втіху, торкав високе чоло, що нині по-особливому фіксувало його задоволення, наче світилося, і він міг скинути, ніби відітнув, слово-друге: «Краса ж яка…».
Наш давній приятель Василь Лизанчук щось приповідав Романовій дружині Нелі, щось ніби уточнював на кшталт, а чиє це поле, а чи не захворіє, як отако-о з року до року будуть сторцуватися на ньому до неба-сонця редути соняхів; а як мається, колись найчистіша в Європі річка Лімниця, бо ж бачили, як он десь на мілководді змисники шутер вигрібали на якісь будови.
А я, мовчучи, питався Романа, чому ж він такий заряджено-втішений, чом так розщедрився теплом душі, радовиявом нашої стрічі. Я добре знаю, достеменно упевнений в тім, що Роман, селянського роду-родоводу син, усіма фібрами душі спив-увібрав дивовижу покутсько-гуцульської сторони, що за багатоліття журналістської праці він щонайбільше від нас об’їздив-обходив села Івано-Франківщини, особливо ж, коли поріднився з радіожурналістикою, вирісши з неї аж до генерального директора облтелерадіокомпанії, здобувши і титул заслуженого журналіста України. Він стався глибоким професіоналом, «професором» на такій ниві, як селянське життя у його численному розмаїтті.
Писав, готував радіопередачі, нариси, обмінні передачі з колегами інших міст і тодішніх республік, фіксував найяскравіші факти, коментував, творив строкату картину господарського обличчя краю. Отож, чоловік обізнаний і, точно, знаний всюди, куди б ми не кинули оком…
А тут, наче дитина, походжає на березі, обтирається сонячним леготом, прирічним диханням – і радіє. Бачити б, як він, наче молодий тюлень, артистично увіходить-вплигує у глибінь, йде нурка, пливе під водою – і гойно виринає-вистрибує, забувши про свої пенсійні роки, які часом пригинають поставу, впомповують у тіло якісь небажані тиски, переінакшують м’язи на млявість. Але це не нині. Сьогодні він виглядає на того, що ось-ось підійде до турніка та й викрутить «сонце» - не проблема…
Допоки Неля ворожить при вогнищі, ми, ніби три князі, мірчимо узбережжя, перекидаємося фразами, а він, Роман, зарядившись свіжістю ріки, тепер найговіркіший.
– А ви, академіки, розпаслися, нівроку, - не приховує усмішку на кутиках вуст. – Зарядку позабули…
– Добре тобі, - прижартовую, - маєш коло Бистриці фазенду, ціле літечко сидиш собі там, б’ючи бомки. То би-с мав гріх, аби не скористати таким даром. Я б не вилазив з води.
– А хто тобі боронить. Я ж тебе кличу – не докличуся.
– Ну, добре тобі говорити, я ж працюю.
– А скільки вже можна?..
– Та скільки завдано долею.
– О, зараз будуть філософські фрашки…
3.
Обласний телерадіокомітет, а фактично, це обласне радіо, бо телевізійна справа жила хіба що у начальницьких проектах, перебував тоді під кермою партійного службіста, не відомо з якою освітою, але учасника війни та ще й полтавця за походженням, – Степана Пудла. То був наглядайко особливо за нами, молодими, бо основним принципом і світоглядним кредо цього на перший погляд тихого чоловіка, було: вчасно подати до облліту (цензора) папку з грифом: «До ефіру дозволяється», а в ній найважливішим повідомленням слухачам області було те, що в якійсь там нараді «взяв участь і виступив», а далі уже називалася посада котрогось із секретарів обкому компартії. Відтак – звичайна мозаїка життєдіяльності районів, міст, сіл.
У цьому різноликому конгломераті працювали посередності, що їх хтось колись прилаштував сюди, бо це ж престижно, як-не-як, ідеологічна установа, тоді вважалася надто почесною праця в редакціях газет, радіо. Але ж оцю «сірість» перекривали творчі особистості, як Роман Андріяшко, Василь Лизанчук, якого я переманив з газети «Прикарпатська правда», старійшина радіосправи, ведучий сатиричного журналу «Холодний вітерець» Ізраїль Кац, диктори-віртуози Юлія Виноградова та Олександр Олейников, чаклун магнітофонно-студійного комплексу Роман Данильчук. Мене ж одразу після другого курсу історико-філологічного факультету заманив у радіолабети досвідчений «лис» Ігор Сербін, якому після виходу на пенсію з редакторського крісла обласної газети доручили вести в облрадіо відділ – «Корсітка». Власне, через його руки проходили мої численні оповідання, нариси, етюди, у яких, очевидно, зірке око побачило оте «щось», що згодом і переросло у певний рівень майстерності, – от і запросили мене на посаду редактора молодіжних передач.
Роман Андріяшко, Василь Лизанчук і я створили оте духовне коло, яке, на щастя, не розірвалося і понині. Мабуть, на відстані часу усвідомлюється, що оміцнюючим ферментом, який тримав нас укупці тоді, коли кожен був у полоні мрій, надій, творчих амбітностей, - отой вглиблений родинним вихованням патріотизм, україногордість, що нині справедливо величається науково вивіреним означенням: україноетноцентризм. Тоді ми з такими феноменами не були ознайомлені, бо повсюдно, мов павуки, розповзалися поняття: класовість, партійність, соцреалізм, комунізм, атеїзм…
Роман був між нами зв’язковим. Поїздки до гір, виїзди колективом на природу, зарядженість на відкриття через особистості, цілі родини незнищенного націодосвіду – усе це він, завше із загадково прихованою усмішкою і поглядом, що наче запитував: «Ну-ну, й про що я міркую?..».
Роман Андріяшко, хоч і мусив, яко старший редактор, за посадою готувати тематичні радіопередачі, розкривати трудову звитягу колгоспних господарств, але в ньому зріла і таки з роками вистигла щаслива здатність до художньо-документального осягу особистостей, рідкісних фахівців-управлінців, керівників колективів, справжніх професіоналів. У надбаній теці ніколи показово не рекламованої нарисистики – твори, які витримують іспит часу, у яких виуджений набутою умілістю документалізм органічно знютований з філософсько-образним виявом змісту, що і творить вартісний текст, місце котрому між окладинками книжки, на що роками напучую Романа, та… Чогось чекає, лишень не відаю, чого саме.
Він створив і нині час від часу нагадує про особливу андріяшківську стилістику, ? не одну сторінку крайового літопису, творив, так би мовити, планово й тоді, коли серце озивалося відгомоном на непоправне – на втрату близьких, друзів, приятелів.
Як високо, доступно й переконливо Роман Андріяшко підняв своїм пером таких характерників, як господарник-новатор Дмитро Гладуняк, стратег-управлінець обласного масштабу Михайло Вишиванюк, співак-соловейко Михайло Сливоцький, професор журналістського цеху, його навчитель Володимир Здоровега, народна артистка України Христина Фіцалович, міністр-землероб Василь Ткачук, колега, а нині знаний українознавець-академік Василь Лизанчук, аграрій-науковець Василь Гайдаш, директор-підприємець Михайло Слободян, світової слави фотомитець Василь Пилип’юк, академік-лісівник Василь Верес, дивовижних овидів творчості Степан Пушик…
Але ж, але ж… Скатерть долі іноді розкочувалася поволеньки, ніби в цьому русі раптово ставався непередбачуваний спин. Так було і тоді…
Загуділо коридором радіокомітету: ось-ось прийде посланець з партійного органу – і розпинатимуть Андріяшка за націоналізм. А підставою до не однотижневого цькування був факт: серед провідних журналістів, які перебували на партобліку в радіокомітеті, значилися Григорій Поліщук, що достарчував офіційну інформацію обласного масштабу для Укрінформу, та другий, мастак репортажного жанру Віталій Волохін, що підживлював Українське радіо яко власкор.
Перший, на вигляд спокійно-податливий, колишній військовий літун, роздобував поміж нами будь-який інформаційний привід, відтак просівав його через ідеологоситко, виляльковував оригінальною словесною подачею і «відписувався», як сам полюбляв казати. У коридорних розмовах, як правило, уникав «гострих кутів», особливо ж на патріотичні, релігійні чи культурницькі теми, тим більше, пов’язані з місцевою історією, традиціями. Віталій Волохін, напротивагу, «влазив у душу», намагався нав’язати якусь «гарячу» тему, і нерідко сперечався, не спираючись на конкретику фактів як доказів.
Ось так і виникла суперечка. Пан Волохін щось занадто хаяв цей край, його людність, а Роман, слухаючи безпідставову балачку, та й одрізав, мовляв, зрозуміло, чому ти віддав своїх дітей до школи з російською мовою навчання. І зачервонівся аж до білини Волохін, нервово прикурюючи цигарку од ще недокуреної, і погрозився обком, і … Почали жорнувати-перевіряти, мовляв, який то морально-політичний клімат в колективі, а як працює парторганізація, а які ж питання розглядає на своїх зборах. Ми з Василем Лизанчуком стали в обороні, пояснюючи наскокникам з обкому, що все це жарти, що серед творчих працівників ніколи і не зринали питання націовідтінків чи місця проживання або ж народження. Ні й ні, це не було достатньою аргументацією. І уявіть собі, ніхто й вуст не розкрив. Усі очікували вердикту, що скажуть там… Але, на щастя, з Божої ласки, вдалося Романові Андріяшку втриматися у сідлі – і він достойно сапкував ще не на одному загінчику, що творив його творче поле.
4.
Несподіваний телефонний дзвінок.
– Привіт. Ти на місці?
– Вітаю, Ромку. Так, працюю. А що?
– Чи міг би заглянути, маєш час?
– Чекаю.
Через якоїсь півгодини Роман сидів у моєму службовому кабінеті, спочатку бідкався про родинні клопоти, переживав за двох внуків, що покинули сімейний осідок – дременули на навчання до Польщі, відтак сумовито дрібнив казане, бо ще кровила душі рана – недавно покинула цей світ мати…
Але я намагався розвернути бесіду в інше русло, а він якось скупувато знайшовся:
– А ти знаєш, я прочитав зопалу твою книжку про Василя Пилип’юка – вдалося тобі огорнути цю постать світлом, показав ти її різнобічно.
– Ти мені не сип дифірамбів, борше скажи, як справи у доні Мар’яни. Частенько вітаюся з нею подумки, коли вона так красиво-вишукано мовить з ефіру обласного радіо.
А він якось ніби зам’яв думку, не дав їй оформитися у словесну оболонку, характерно прицмокнув і встав з крісла, підійшов до вікна.
Цю паузу я не рушив. Що просочувалося через його думне міріаддя, що саме хотів ствердити, а чи заперечити – не відаю. Певен тільки в одному, що він дуже страждає від баченого повсюдного суспільного безладдя; що ніяк не змириться з фактами так поширюваної нефаховості; що «воює» з тими «козачками», які з телерадіоефірів повчають, як жити простолюду, а жити не дають; що кожного дня прибивають сумом вісті з фронту про наші втрати… І ще безліч отих, «що» облітають його голову, рвуть на фалаття душу, тортурують серце, а він, здавалось би, натура сильна, незламна, а часто-густо таки сам не годен дати собі ради, борсається з власним сумлінням, з совісним аналізом, мовляв, а як жив, а чи не скривдив кого, не опечалив.
Я чомусь подумки перебіг на подвір’я його помешкання, тут-таки, недалечко двірця, на одну з бічних привокзальних вуличок, бо саме осьде, хоч і не часто, але в тій альтанці, що звів власноруч, ми просиджуємо теплі часини, розмірковуємо.
І саме тепер, коли він щось ніби видивляє у безмов’ї, намагаюся прочитати специфічні рядки його особливої душевної каліграфії, якби наблизитися до тієї мисленної аури, з котрої він, Роман Андріяшко, пришле таки собі відповіді: а де ж той перший загінчик мого поля, чи він заснітився бур’янами, а чи, бува, отак зостався нерозораним? А, може, саме теперечки, в цю хвилю наших взаємних думкувань й переливом наболілого від серця і до серця, він збагне, усвідомить, що не один загін оброблено, що оті, ще не розбороновані, не покинуті ні його думкою, ані запізнілим словом – вони таки чекають своєї пори. І діждуться!..
Прощалися в надії на скору стрічу. Він ступав вузькою стежкою дня, мені ж ввижалося широке поле Романового життя.
