Він з тих людей, хто впродовж усього життя проніс у серці ідею волі для України, а засвоїв її ще з молоком матері. Адже як національно свідомих селян, активних просвітян знали у Старих Кутах на Косівщині батьків нині 92-річного Миколи КАРДАЩУКА – почесного члена ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, нагородженого медаллю цього товариства «Будівничий України», члена правління його Івано-Франківського міського об’єднання, кандидата медичних наук, доцента, вченого-винахідника Івано-Франківського національного медуніверситету, полковника Спілки офіцерів України, генерал-хорунжого Українського козацтва «Карпатська Січ», автора п’єс патріотичної тематики – за п’ятьма з них поставили вистави аматорські театри області.
Він завжди був вірним українській національній ідеї, яку для себе ще в юні літа окреслив лаконічно висловленою метою: «Свобода, велич людини і самостійність України!». На відміну від другого президента вже незалежної України, Кардащук вважав і вважає національну ідею цілком спроможною ефективно спрацювати за умови її реалізації справді відповідальними за свій народ і українськими за своїм патріотичним духом керманичем і парламентом держави. За таку чітку громадянську й політичну позицію пан Микола в часи совдепії зазнав переслідувань і моральних тортур з боку органів КГБ, був безробітним, однак не відрікся, не відхрестився від сповідуваної високої ідеї. Прошу мого співрозмовника розповісти про себе, пройдену довгу життєву дорогу, а спершу цікавлюся, з якого віку він почав усвідомлювати себе українцем.
– Хоча мій тато Дмитро і мама Настя були простими жителями звичайного прикарпатського села, вони читали твори українських письменників, прищепили мені, ще зовсім маленькому, любов до поезії Тараса Шевченка. Пам’ятаю себе трирічним, як зі сцени сільської читальні (осередок «Просвіти» в Старих Кутах заснували 1902 р.) я декламував вірші Тараса Шевченка. А десятирічним знав напам’ять уже пів «Кобзаря».
– Видно, пане Миколо, що Ви ще від народження мали дуже добру пам’ять...
– Напевне мені, селянському синові, передалися від рідних відповідні гени, як би тепер сказали. Неймовірну пам’ять мала моя бабця по мамі Параска. Вона сама не вміла читати й писати, проте знала крім рідної мови польську, єврейську, німецьку, навіть румунську і словацьку. Бо одна її сестра жила в Румунії, а друга – у Словаччині і до них бабця їздила. Вона щонеділі брала мене за руку – і гайда в читальню. Там перед селянами виступав з лекцією хтось із учителів або й гімназистів, котрі приїздили на неділю додому. Вже тоді розбуркували мою дитячу уяву їхні розповіді, особливо про те, як жили і збройно боролися з ворогами наші славні козаки.
«Просвіта» формувала в селян-українців і молодого, і старших поколінь національний дух. І в мене, ще дошкільника, а відтак школяра, закільчувалися в душі паростки українського патріотизму, закладалося усвідомлення моєї належності до великого, але віками уярмлюваного чужинцями народу, а отже, й мого морального обов’язку виборювати йому волю, захищати від ворогів свою Вітчизну і свою родину.
– А Ви пам’ятаєте прихід на Прикарпаття у вересні 1939-го «червоних визволителів»?
– Авжеж. Я зі своєю хлоп’ячою цікавістю до всього, певна річ, теж був серед односельців, котрі вийшли на дорогу, що пролягає із Косова до Кут. З такої оказії чимало гуцулів навіть спустилися з гір. По обидва боки дороги вишикувався живий ланцюг – таки принесла свої плоди пропаганда, яку вели серед місцевого населення члени комуністичної партії Західної України: яущо там, у Росії, большевики здійснили революцію, то вони й нам допоможуть позбутися польського панування та експлуатації українських робітників і селян. А що нова, совітська, влада невдовзі стане для галичан уособленням ще більшого зла – цього багато хто навіть у гадці не припускав.
Ось такий разючий парадокс: мої земляки вітали в особі «братів зі сходу» хвалену радянщину, а вона, як показали наступні події, насправді виявилася бандитською системою влади. Та наразі усі на дорозі видивлялися «славних визволителів» і побачили ще здалеку колону червоноармійців. Ті йшли пішки, мали на плечах гвинтівки з довгими багнетами, а попереду верхи на конях їхали командир і два його заступники. Колона із близько пів тисячі вояків зупинилась біля радісно пожвавленого натовпу, і нас вразило те, що на солдатах була пірвана форма.
Командир зліз із коня, взяв піднесений йому барвистий букет, навіть зворушився до сліз тим, що їх вітали з квітами діти й дорослі. У те військове формування чисельністю з полк спеціально підібрали українців-східняків: бачте, вояки розмовляють по-українськи і прийшли вас, західняки, звільняти з невольничих пут!.. Та коли всі розійшлися, мій дідусь Андрій, який колись служив в австрійській армії, сказав: «Це не те військо, не ті визволителі...». Поряд стояли мій батько, вуйки Дмитро та Василь і закивали головами: «Справді, це підозріло...».
– І якими були кроки нової влади?
– Вона призначила голову сільради. Ним став наш односелець, який незадовго до того повернувся із заробітків з Америки, де був членом компартії. Навіть мені й іншим хлопчакам доводилося розносити записки від нього по хатах нашого великого й назагал досить заможного села: той газда має дати корову, той – бика, той – свиню, і цих тварин одразу відправляли на бойню, бо ж братів треба годувати... Нині в це важко повірити, але ніхто із селян, стверджую це як свідок тодішніх подій, не сказав: «Не дам!».
– Мотив обманутих сподівань галицьких українців, що їх пов’язували з приходом совітської влади, проходить крізь Вашу п’єсу «Ми живі» – виставу за нею поставив народний аматорський театр «Легенда» з Калуша, показував її і в обласному Народному домі «Просвіта». Сюжетні лінії тієї вистави досить цікаві для глядачів, адже вони детерміновані незнаними для більшості із наших сучасників подіями 1939–1941 рр. на Прикарпатті...
– Так, побудований на цілком реальному факті такий, скажімо, епізод. Наступної днини після того, як ми на дорозі зустрічали червоноармійців, я разом зі своїм вуйком Дмитром пішов до міста, в Кути. І нам зустрівся той самий командир полку, ми запросили його на вечір у гості до хати моїх бабці й дідуся. В них у коморі було вдосталь сала, ковбас, сиру та інших продуктів, у пивниці – вино. І ось уже бабця накрила на стіл, тут якраз поріг хати переступають командир зі своїм ад’ютантом. За частуванням зав’язалася досить-таки приязна розмова, гості розповіли, з яких місцевостей вони походять, чим займалися до служби в армії. Я все це добре бачив і чув, бо сидів на великій печі у заповненій людьми хаті. Коли ж господарі й запрошені на гостину їхні рідні та близькі заспівали «Ще не вмерла Україна», офіцер встав і звернувся до всіх – це було не якесь строге попередження чи, тим більше, погроза, а тільки щира порада, недвозначна для моїх односельців вимушена засторога: «Брати мої, не співайте цієї пісні, бережіть себе – не ту волю ми вам принесли...».
Щось аналогічне додав до слів командира його ад’ютант. А за столом сидів і сусід моїх дідуся і бабці, секретар сільського осередку «Просвіти» мій тезко Микола. Він, як ми потім довідалися, виявився на цій громадській посаді шпигуном-лазутчиком, але хто про те знав? Микола насправді був членом КПЗУ і за завданням своїх керівників проник у цю найстарішу українську патріотичну громадську організацію. Днів через два-три почули ми страшну звістку: «Розстріляли командира...».
Уже пізніше нам відкрилися очі на те, хто доніс на нього. Після тієї сумної події член Організації Українських Націоналістів Давид, один із головних персонажів моєї п’єси, створює в селі молодіжний осередок ОУН. Входили до нього і мої рідні, зокрема Марія Касюк стала секретарем осередку (через чотири десятиліття останки цієї дівчини, яку розстріляли енкаведисти, я ідентифікував під час розкопок у Дем’яновому Лазі, що на околиці Івано-Франківська). Пізніше зрадники почали видавати тих мужніх юнаків та дівчат поплічникам сталінського режиму – отак і гинули наші герої, борці за незалежну соборну Українську державу, що й відтворили на сцені дуже правдиво калуські актори-аматори.
– А в Кутах тоді й далі стояв той сформований з українців-східняків полк Червоної Армії, який місцеві жителі зустрічали з такими великими надіями?
– На польське Різдво, 25 грудня 1939 р., серед місцевого люду здійнявся шум-крик: солдатів того першого для нас «визвольного» військового формування вночі підняли на ноги й відправили кудись у невідомому напрямку, а замість них до Кут привезли машинами енкаведистів. От від кого вже, як мовиться, по саму зав’язку зазнали мої земляки горя й нещасть. Нова влада зробила Кути районним центром. Коли в 1941-му совітська банда втекла перед стрімким наступом військ гітлерівської Німеччини – ще одного лихої пам’яті окупанта Галичини і всієї України, – то виявилося, що підвали будинків, які займало НКВД у Кутах, Косові, тодішньому Станіславі, інших прикарпатських містах і містечках, були забиті трупами жертв сталінського режиму – наших краян.
Нацистські поневолювачі уже невдовзі теж показали свій хижий норов. Утвореній під час Другої світової Українській Повстанській Армії довелося воювати на два фронти – і проти них, і проти «других совітів», котрі у звільнених від німців містах і селах Західної України знову встановлювали окупаційну московську, тобто антиукраїнську, владу.
– Як діяли в цих передвоєнних, воєнних і післявоєнних умовах старокутські просвітяни?
– Ще коли «перші совіти» розгромили «Просвіту», то багато членів цього товариства – людей молодих і старших – поповнили ОУН, пізніше пішли воювати в рядах УПА. Сюжетні колізії п’єси «Ми живі» я розвинув у драмі «Карпатська симфонія», зобразивши події наступного часового періоду (1941–1945 рр.) на теренах Прикарпаття. Серед персонажів п’єси – і зв’язкова й розвідниця Богдана Сендерська, мама якої була двоюрідною сестрою мого батька. За участь у національно-визвольній боротьбі її запроторили в тюрму, потім вона за вироком суду відбувала покарання в таборах. Вийшла на волю й повернулася додому аж у 1991-му. Тоді й розповіла мені про все, що пережила в катівнях НКВС, – цей матеріал я використав у п’єсі.
Сказав би так, що мені як родичу та літератору просто пощастило зустрітися й мати довгі розмови з учасницею визвольної боротьби Б. Сендерською, бо через два роки, 1993-го, вона померла. І їй теж, як казала моя родичка, в житті пощастило – таки дочекалася до ухвалення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою Акта про незалежність України. А скільки її побратимів і посестер не дожили до цього дня – загинули у збройних сутичках із загонами московських карателів і в карпатських лісах у криївках та бункерах, оточені зусібіч ворогами, і в тюрмах від тортур і пострілів енкаведистів у потилицю, скільки українського люду померло в концтаборах, на так званих спецпоселеннях! Вічна слава героям! Царство Небесне їхнім душам!
– А яка доля спіткала згаданого вами секретаря сільського просвітянського осередку Миколу – «шпигуна-лазутчика»?
– Він разом з таким, як він сам, Петром (і за цим персонажем двох моїх п’єс стояв реальний прототип) після того, як припинив свою діяльність викритий через їхню зраду ворогами сільський молодіжний осередок ОУН, втік у гори й переховувалися вони серед тамтешніх гуцулів. Там працювали нарівні з усіма, тож ніхто й не здогадувався про їхнє членство в комуністичній партії, бо на словах вони видавали себе за великих українських патріотів. Коли ж німці відступали по всьому фронту і на Прикарпаття прийшли «другі совіти», Миколу вони поставили головою сільради в наших Старих Кутах, а Петро обманом зумів увійти в довіру до людей з УПА і, використовуючи своє становище функціонера її районної Служби безпеки (СБ), став катом для односельців, застрелив навіть рідного брата. Я відтворив у «Карпатській симфонії» і такі страшні реалії тих часів.
– Ваше дитинство і юність припали на роки Другої світової і важкий повоєнний час. Як у цих умовах відбувалося громадянське змужніння українського патріота Миколи Кардащука?
– «Треба вчитися, Микольцю, якщо хочеш принести найбільшу користь Україні», – так мене, школяра, напучував мій батько Дмитро. За його підтримки я після Старокутської семирічки навіть у тяжкі 1942 – 1943 роки продовжував навчання – у Коломийській гімназії. Коли війна закінчилась, хотів учитися далі. Але 1946-го під час нічної облави мене та ще трьох моїх товаришів зловили енкаведисти з наміром відправити нас як робочу силу на Донбас для відбудови вугільних шахт. На щастя, звідти мені й іншим хлопцям вдалося втекти. Оскільки повертатися додому було великим ризиком, то я потай приїхав до Львова. Українські патріоти-підпільники допомогли мені влаштуватися в медучилище – навчався на зуболікарському відділенні і водночас там працював (у робочій кімнаті й ночував, бо не мав за що винайняти квартиру). Потім були три роки строкової військової служби на Балтійському флоті. Після неї я таки здійснив свою мрію – вступив до Львівського медінституту й вивчився на лікаря. Наші тато з мамою мріяли про те, щоб усі їхні четверо синів і дочка здобули якусь уподобану спеціальність. Але батько в 1944-му загинув від німецької кулі. Тож я як найстарший з дітей твердо вирішив для себе: маю допомогти неньці поставити на ноги молодших і посприяти у їхній фаховій освіті.
– Пане Миколо, свого часу, оповідаючи про своє життя-буття і згадуючи початок власної трудової біографії, Ви мовили сакраментальне: «В молодості у мене... не було молодості»...
– Так, я ще до призову на військову службу цілий рік після закінчення медучилища працював одразу на двох роботах – у містечку Кутах і в розташованому за півтора десятка кілометрів від нього селі Рожневі: вдень як лікар-стоматолог приймав пацієнтів, а вночі як технік виготовляв зубні протези й коронки. Хронічно недосипав і буквально валився з ніг. Зате новим дахом накрив батьківську хату, в яку під час війни влучив артилерійський снаряд. За моєї не лише моральної, а й матеріальної підтримки всі три брати – Іван, Михайло, Володимир – вивчилися у вишах на лікарів хірурга й акушера-гінеколога та інженера з мікроелектроніки. От лише сестра Ганна, рано вийшовши заміж, уже не вступала ні до технікуму, ні до інституту.
Відтак мене доля привела на сусідню Буковину. У Чернівецькому медучилищі працював викладачем і старався не лише давати студентам глибокі знання з хірургічної стоматології, а й прищеплювати їм любов та повагу до української мови, культури, історїї, виступав проти русифікації навчального процесу в цьому закладі. Згодом – робота хірургом-стоматологом у нейрохірургічному відділенні обласної клінічної лікарні. 1972 р. захистив дисертацію і мені надали вчений ступінь кандидата медичних наук, а 1980-го на кафедрі органічної хімії Чернівецького університету з допомогою її професора уродженця Прикарпаття Миколи Ганущака синтезував медичний протизапальний і анестезуючий препарат «Дісанол-1» й отримав на цей винахід перше своє авторське свідоцтво колишнього СРСР. Утім, через бюрократичні рогатки виробництво цього високоефективного препарату не освоєно й досі. Того ж 1980 р. мене запросили на роботу в Івано-Франківський медінститут – починав асистентом кафедри ортопедичної стоматології…
Уже в часи незалежності отримав сім патентів України на винаходи, маю також 22 раціоналізаторські пропозиції. Визнаний найкращим ученим-винахідником Прикарпаття за 2004 р., дійсний член Інтелектуального клубу творчих особистостей «Галицькі кмітливці». Опубліковано 37 моїх наукових праць медичної тематики, видано фундаментальну монографію «Щелепно-лицева ортопедія» (у співавторстві).
– Знаю, що й докторську дисертацію написали, але її Вам так і не вдалося захистити. Чому?
– Бо 1986 р. мене як «українського націоналіста» заарештували за «антирадянську діяльність серед студентів та населення». Річ у тім, що я ніколи не зраджував той український дух, який виплекали в мені батьки, родина, найближче оточення і який, зрештою, я сам ще з дитячих і юнацьких літ гартував у собі.
– Але ж тоді в СРСР уже розпочалася горбачовська «перебудова» з її курсом на розширення демократії...
– Ця, на перший погляд, істотна в загальнодержавному контексті обставина на місцях аж ніяк не зупиняла структури Комітету державної безпеки, або «контори глибокого буріння», як розшифровували російську абревіатуру КГБ ті, хто мав нещастя потрапити «під ковпак» цього одіозного відомства. Його співробітники в західних областях України й далі зі шкіри лізли, щоби продемонструвати свою активність у виявленні й притягненні до кримінальної відповідальності «політично небезпечних для радянської влади осіб». Від переслідувань і тюремних поневірянь мене порятував лише розпад СССР. А тоді мене з упередженням допитували щодо нібито моєї участі у створенні націоналістичної організації за сфабрикованою «справою івано-франківської інтелігенції», піддали моральному знущанню і «вправлянню мізків».
Зрештою, потримавши якийсь час в обласному управлінні КГБ, звільнили з-під арешту. Зате змусили ректора вишу тут же звільнити мене, кандидата медичних наук, з роботи, і ми з дружиною та двома дітьми опинилися без засобів існування. Ось яким виявився для мене й моєї сім’ї наслідок мого «інакодумства». Лише через кілька місяців, 1987-го, вдалося влаштуватися лікарем-стоматологом на івано-франківському заводі «Індуктор». Відсторонивши від роботи зі студентами викладача, який відмовлявся вести заняття російською мовою, й за кожної нагоди прямо чи опосередковано подавав молоді і своїм колегам приклад любові до рідного слова, пошанівку до української історії, культури, звичаїв та обрядів, тоталітарний режим намагався таким чином притлумлювали прояви українства навіть у часи розрекламованої на весь світ «перебудови».
– Тож лікуючи зуби працівникам «Індуктора» в обладнаному для цього кабінеті, Ви були вже більш обачним у своїх висловлюваннях і діях?
– Якраз навпаки. Розвиток суспільно-політичної ситуації на Івано-Франківщині та в інших областях неминуче наближав час національно-демократичного відродження в Україні. Тож як громадський активіст я докладав зусиль, щоб у нашому краї воскресло з небуття товариство «Просвіта», був серед засновників його первинного осередку на заводі, уже відкрито виявляв свою політичну позицію, виступаючи на велелюдних вічах в Івано-Франківську і Львові, їздив також на патріотичні акції і до Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова. Бував на заходах, які проводив новостворений Народний рух України.
– Ви також полковник Спілки офіцерів України і нині вже генерал-хорунжий Українського козацтва – наскільки знаю, і в заснуванні цих авторитетних громадських організацій брали безпосередню участь...
– Я був на організованому полковником Віленом Мартиросяном першому з’їзді Спілки офіцерів України, який відбувся в Києві нелегально, бо тоді, в 1990-му, ще існував СРСР. Вступив до СОУ фактично ще до розпаду імперії зла, а в грудні 1991 р. в Івано-Франківську склав присягу на вірність новопосталій державі Україні. У травні 1992 р. до обласного центру Прикарпаття на наше запрошення прибули на конференцію офіцери із 10 областей України, і я поінформував їх, що при обласній організації СОУ (її головою був капітан II рангу Іван Мерінчик – організатор цього заходу) вперше в Україні створили комітет військово-патріотичного виховання армійців, допризовної молоді і населення, а мене, що подав таку пропозицію, обрали його головою. Виклав розроблену мною ж концепцію військово-патріотичного виховання молоді в нових умовах. Невдовзі відповідний комітет, який координував діяльність усіх причетних до цієї важливої справи установ та організацій, створили і при ОДА, і я впродовж багатьох років працював на громадських засадах заступником його голови. Курирував стосовно виховання допризовної молоді Косівський район, мій рідний, і туди часто виїжджав.
– Ви разом з іншими активістами СОУ ініціювали також відкриття в івано-франківському мікрорайоні «Княгинин» пам’ятника підпільникам з групи ОУН «Печера»...
– Так було пошановано пам’ять борців за волю України – члени відділу пропаганди надрайонового проводу ОУН Василь Гроссберг (псевдо «Зенко»), Ганна Соколовська («Іванка») та Ганна Сміжак («Ягідка») 6 квітня 1949 р. загинули, але не здалися енкаведистам, які їх оточили. Я власноруч розробив ескіз Скорботної стели з барельєфними портретами цих трьох підпільників (бо маю і певний художній хист, свого часу займався різьбярством). Пам’ятник їм було посвячено й урочисто відкрито 14 жовтня 1997 р., у день святої Покрови і з нагоди 55-ї річниці УПА. А 2000-го як активіст Спілки офіцерів України я перевидав Декалог українського націоналіста «Іди за мною!» зі своєю передмовою, в якій є такий заклик: «Українська молоде, Ти повинна бути запорукою в захисті Незалежної Соборної Української Держави!..». Цей заклик, як бачите, особливо актуальний тепер, коли вже восьмий рік триває російсько-українська війна на сході нашої держави. Всього я брав участь у роботі 18 з’їздів СОУ.
1994 р. вступив і до Українського козацтва, був делегатом усіх великих Рад за період від його заснування до 2008 р. Мені надали звання генерал-хорунжого – «За значні заслуги перед українським козацтвом щодо захисту незалежності, територіальної цілісності, обороноздатності й безпеки України, а також у справі військово-патріотичного виховання молоді».
2004-го я разом з багатьма студентами тодішньої Івано-Франківської медакадемії брав участь в акціях протесту в Києві, спрямованих проти чинної центральної влади, які переросли у Помаранчеву революцію.
– Дедалі більше істориків і політиків та й загалом наших співвітчизників вважають, що доленосну дату 24 серпня 1991 р., коли, як ми звично кажемо, було проголошено незалежність України, правильніше трактувати саме як день відновлення української державності. А яка Ваша думка?
– Наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття пробуджувалася приспана впродовж віків окупантами різних мастей національна свідомість населення. Воно щораз більше підтримувало ідею усамостійнення України, яку озвучували на мітингах патріотично налаштовані промовці, нагадуючи, що ми вже маємо історичний досвід існування в різні часи української державності в тій чи іншій формі й закликали до її відновлення мирним шляхом у сприятливих для цього умовах певної лібералізації суспільно-політичного життя в тодішньому СРСР.
Пригадую, тоді в Івано-Франківську виник ініціативний комітет з відновлення громадянства Української Народної Республіки. До нього і я звернувся з «Реєстровою заявою громадянина УНР»: «Я, Микола Кардащук, вважаю себе громадянином Української Народньої Республіки згідно із Законом про громадянство в УНР, що його ухвалила Українська Центральна Рада 2 березня 1918 року і який має юридичну цінність, оскільки ніхто його не скасовував. Шляхом відновлення Української Самостійної Соборної Держави – УНР – вважаю творення громадянських комітетів, реєстрацію громадян УНР та скликання Національного Конгресу». І я отримав, як бачите, ось таке тимчасове посвідчення, в якому написано: «Видане Кардащуку Миколі, що він є громадянин Української Народньої Республіки згідно Закону про громадянство в УНР, ухваленого Центральною Радою від 2 березня 1918 р. Реєстраційний номер ЄА026995. Дата видачі 8.12.1990 р.»
– Не лише Ваші виступи перед аудиторією слухачів, а й Ваша книга «Хто ми? Хто наші пращури? Звідки пішла-постала Україна?» працює на формування національної свідомості у читачів...
– Видана у 2015 р. 560-сторінкова монографія – результат мого дослідження етногенезу українського народу на основі тих сучасних знань, які мають у своєму розпорядженні відомі зарубіжні й вітчизняні фахівці з археології та історії. Етногенезу, який сфальсифікувала, брутально спотворила російська історіографія, присвоївши собі славну історію Русі-України й ім’я безсмертних оріїв-скіфів-русичів-українців. У книзі йдеться про праісторію, давню і ближчу до нас минувшину України – справжню, а не нав’язану нам самозваним «старшим братом». Зокрема обгрунтовую в ній гіпотезу, що етнічною колискою ранніх слов’ян та всього українського масиву, у якій ще палеолітичної доби сформувалися різні племена й почали розселятися по всій території нинішньої України (а потім пішли в різних напрямках і далеко за її межі), були східні Карпати. Бо лише їх не накрив льодовик, що насунувся з півночі на всю Європу.
Я визначив у своєму дослідженні такі історичні етапи й найголовніші віхи в розвитку нашого народу, державності й України: первісний лад кам’яного віку; формування племен; Велика Скіфія; трипільська культура; княжі часи; Київсько-Галицька Русь; Гетьманщина; народні повстання; Січові стрільці; УГА; Крути; Українська Народна Республіка; армія без держави – ОУН-УПА; створення незалежної Української держави в 1991 році. Саме українці стояли біля джерел європейської цивілізації та культури, тоді як Московія не має ніякого етнічного стосунку до Київської Русі і ніколи не була спільною колискою трьох «братніх» народів (тим паче ми з московитами не єдиний народ, як стверджує в недавно опублікованій статті їхній зверхник Путін). Ми, українці, не пришельці з інших континентів, а етнічна нація, яка живе на своїй етнічній землі. То чому не пишаємося своїм минулим так, як інші народи? Вириваймося ж рішучіше із пут меншовартості, якою поневолювачі пов’язали нас, як сліпих кошенят! Веду до того, що вивчення історії України однозначно слід розглядати як питання культури й освіченості її громадян і навіть більше – як нашу зброю задля перемоги над супротивником в сучасній інформаційній війні. Тому й закликаю кожного з читачів своєї книжки: заглянь у глибину кореня українського національного родового дерева і будь гордим, що Твоє ім'я – Українець, а наша мати – Україна, яку ми повинні захистити і зберегти для наших нащадків.
– У 2018 р. побачила світ ще одна Ваша солідна за обсягом праця історичної тематики – «Від Скіфії до АТО (медицина й армія в просторі і часі)»...
– Посприяв у виданні й написав передмову до неї директор і завідувач кафедри українознавства Інституту Східної Європи (м. Львів), доктор історичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Віктор Ідзьо, за що я йому щиро вдячний. Він же і вручив мені диплом про надання вченого звання професора цієї кафедри під час презентації видання в листопаді 2018 р. у науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка.
– Отже, цим визнано і новизну тем, за вивчення й розробку яких Ви взялися як дослідник, і науково-пізнавальну цінність тих двох Ваших книг?
– Над розвідкою «Від Скіфії до АТО (медицина й армія в просторі і часі)» я працював кілька років, збираючи по крупинці з різних джерел матеріали про те, як зароджувалась на території нинішньої України медицина саме у прив’язці до лікування поранених бійців і загалом до організації санітарно-медичної служби у війську. Адже виявлені археологами артефакти дають уявлення не лише про тодішнє озброєння, а й про заподіяні ним поранення та методи надання воїнам медичної допомоги. Певні висновки щодо цього можна зробити на основі викопаних скелетів давніх воїнів, що зберігаються в музеях. А з пізніших періодів української історії до нас дійшли письмові свідчення про те, скажімо, що під час Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. у кожному полку козацького війська був лікар, майже в кожній сотні – цирульник-професіонал, який надавав пораненим хірургічну допомогу. І, звісно, чимало сторінок присвячено тому, як діяла ця надзвичайно важлива служба у формуваннях Легіону Українських Січових Стрільців, Армії УНР, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії. Військові медики боролися водночас за волю України й за життя її захисників. Себто у змісті книги тісно поєдналися два близькі мені, полковникові СОУ, генерал-хорунжому Українського козацтва і лікареві, кандидатові медичних наук, аспекти історії українського війська й організації в ньому медичної допомоги.
– Ваші відзнаки за винахідницьку творчість, активність як просвітянина, члена СОУ та Українського козацтва, діяльну участь у національно-патріотичному вихованні молоді годі перелічити. Вони, скажу так, є виміром Вашого вагомого внеску у пропагування духовних і моральних цінностей українства серед наших співвітчизників, Ваших невтомних зусиль щодо обстоювання історичної правомірності шляху, обраного Україною 24 серпня 1991 року, і засад її творення як незалежної соборної демократичної держави. Мабуть, у Вас, Миколо Дмитровичу, є всі підстави для святкового настрою, для того, щоб порадіти, що й Ви були діяльним учасником тих суспільно-політичних процесів в Україні, результатом яких стало ухвалення Акта про незалежність України і вже 30-річне існування нашої відновленої держави...
– Звісно, як не тішитися мені попри уже вельми поважний вік і часті нездужання, що незалежна Україна існує на мапі світу вже 30 літ! Хоча, з другого боку, шкодую, що не встиг здійснити ще чимало планів і творчих задумів, як-от продовжити своє дослідження на тему «Українське військо і медицина – в супрязі», зокрема щодо організації лікування поранених і хворих в УПА. Хотілося б написати ще одну п’єсу про мужність українських патріотів у боротьбі з ворогами. Щиро молюся, щоб Господь ще дав мені сили для цього.
Водночас зауважу, що маємо оцінювати пройдений Українською державою історичний шлях об’єктивно, бачити не лише плюси, а й мінуси у процесах її творення, в суспільних реаліях. Прикро, що рівень добробуту великої частини українців далекий від європейських стандартів, що й далі правлять бал в Україні олігархічні клани, а боротьба з корупцією радше декларативна, ніж дієва, бо так і не приводить до викоренення цього негативного явища з нашого суспільства. Не можуть не обурювати мене «засвічувані» масмедіями факти людської аморальності, коли за гроші усе купують і продають – навіть рідну неньку.
На жаль, ще чимало є серед нас таких, хто задля власних інтересів і збагачення, забувши про честь і совість, торгує плодами праці інших, їхніх фізичних, інтелектуальних та творчих зусиль і навіть людським життям. Та вселяє оптимізм те, що значно більше довкола нас – серед працівників різних галузей економіки, соціальної сфери й культури, науковців, армійців – людей з активною громадянською патріотичною позицією, з чистою совістю, глибоким усвідомленням честі особистої і своєї Вітчизни – України. Саме з такими нашими співгромадянами, з єдністю здорових сил суспільства задля спільних консолідованих дій щодо утвердження в ньому й ефективної реалізації української національної ідеї пов’язую свій оптимізм щодо сподіваного всіма нами мирного і заможного майбуття українського народу.
