Складається враження, що нашій державі не потрібні професійні, національно свідомі фахівці. Українська освіта і наука занепадають, бо кількість штучно створених перепон на шляху молодих українських науковців не зменшується. Скажімо, до низької зарплати, що спонукає їх шукати додатковий заробіток, додалася ще «скопусна» навала, яка боляче обрізає крила нашій охочій до українознавчих студій талановитій молоді. Що ж це за нове лихо в національній гуманітарній сфері?
Такий приклад. Довелося почути розмову двох приятелів, які зустрілися на вулиці. «Ти вже доцент?» – запитав один. «Не глузуй із мене, – відповів другий. – Де я візьму 1000 доларів, щоб заплатити за публікацію у «Скопусі»? А Міністерству освіти і науки потрібно зі всіма документами подати аж дві обов’язкових статті, опублікованих у виданнях, включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science».
І тут же той, хто ще «не доцент», прочитав ціле оголошення, яке тиражують нині в мережі Інтернет. Варто навести його тут майже дослівно, аби скласти собі уявлення про глибину падіння нашого суспільства. Якщо в ньому, образно кажучи, культивують такі явища.
«Проводиться набір рукописів для публікації в міжнародних журналах БД Scopus за наступними науковими напрямками: соціально-гуманітарні науки; економіка, менеджмент; інженерія; медицина, фармацевтика; екологія; агрономія; ветеринарія. Залежно від спеціалізації журналу термін публікації становить від 3 до 10 місяців. Вартість складає 700-1000 доларів (розрахунок у гривнях за офіційним курсом НБУ). Максимальна кількість авторів – 5. Загальна сума публікації розподіляється між усіма співавторами.
До розгляду приймаються рукописи українською, російською або англійською мовами на електронну пошту submission@in-scope.ru. Вартість публікації включає: публікаційну плату в журнал; підбір профільних видань; оформлення рукопису згідно з міжнародними стандартами; подачу рукопису на рецензування; листування з представниками видавництв; контроль фінального макету статті; електронну версію статті; контроль індексації в базі Scopus.
Ваші гарантії: 1) Поетапність оплати замовлення (можливість 30% передоплати). 2) Укладання офіційного Договору з фіксованими термінами публікації та наукометричною базою даних. 3) Подвійна перевірка індексації журналів: на етапі підбору видання та на етапі підготовки макету до публікації. 4) Гарантія індексації статті в базі даних Scopus за Договором».
– Це якась несполучна глупота! – вигукнув той, хто це прослухав.
– На жаль, це – нинішня гірка правда, – заперечив його візаві. – Але дуже добре, що до цієї проблеми привернув серйозну увагу доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик у статті «Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем «Скопусу» (перше і друге число газети «Слово Просвіти» –Авт.) та на сайті «Граніт Науки». Ця гостра, правдива публікація викликала бурхливе громадське схвалення.
Прочитав і в газеті «Україна молода» за 5 січня цього року статтю доктора фізико-математичних наук, професора Максима Стріхи «Наука в Зе-країні на другорядних ролях» та у «Слові Просвіти» за 28 січня – 3 лютого статтю наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського «Скопус: науковий інтернаціоналізм чи колонізація?», які також стосуються проблеми, з якою ти зіштовхнувся. Ці вченні справедливо б’ють на сполох, щоби порятувати українську національну гуманітарну науку… Не переказувати весь зміст статей М. Стріхи і Д. Дроздовського, як і М. Тимошика. Дуже правдивим є їхні твердження, що в результаті реформ останніх років у трагічному становищі опинилася українська гуманітаристика, хоч роль гуманітарних знань для України сьогодні як ніколи важлива.
Читаю й перечитую і я актуальні статті, зокрема чесні роздуми М. Стріхи – заступника міністра освіти і науки України у 2008 – 2010 та 2014 – 2019 рр. – одного з активних «конструкторів» українських освітньо-наукових реформ. Добре, що зорієнтовано українську освіту й науку на європейський і світовий простір. Слушно наголошує пан Максим, що світова спільнота гуманітаріїв природно глибше фрагментована за «національними квартирами» і їм надто складно, а то й неможливо «грати» за усталеними серед фізиків, хіміків чи біологів «наукометричними правилами». Це призвело до того, що досі сотні кандидатів і десятки докторів наук з гуманітарної сфери, в тому числі й журналістикознавства (соціальних комунікацій), не отримали дипломів доцента і професора…
М. Тимошик аргументовано, переконливо, логічно схарактеризував причини гальмування української гуманітарної науки (свідомо, підсвідомо чи цілеспрямовано на догоду зовнішнім ворогам – московським і не тільки). Привернув увагу до аморального шляху бути удостоєним публікації у журналах узаконеної Міністерством освіти і науки України так званої «скопусної» категорії.
Виникає логічне запитання до очільників Міносвіти і науки, Національного агенства із забезпечення якості вищої освіти: чому б не створити в Україні декілька міжнародно визнаних наукових видань високого інтелектуально-професійного рівня з гуманітарної сфери (навіть вищого ґатунку, ніж «скопусівні»), щоби молоді науковці не привчалися аморальним шляхом, за великі гроші, значна частина яких осідає у російських фірмах-посередниках, отримувати потрібні МОН України «скопусні» статті для присудження звання доцента чи професора. Досить часто на актуальність змісту цих статей, їхню національну вартість для української суспільності не звертають увагу. Був би «скопусний» гриф. А яка наукова користь від купленої публікації, адже вона по суті є своєрідною «формою примусу»?
Безперечно, у сфері української освіти і науки потрібно поставити жорсткий, потужний заслін плагіату, компіляції, профанації, халтурі, неправді. Але, очищуючи, викидаючи цей ганебний бруд, смердючий непотріб, утверджуючи доброчесність, аж ніяк не можна ігнорувати українськими національними інтересами, морально-духовними цінностями. У світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного господаря на своїй землі, щирого носія національних і загальнолюдських цінностей. Кожний із нас, усі разом маємо подбати, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати!» (Іван Франко). Нам потрібно і чужого научатись, і свого не цуратися (Тарас Шевченко). «Формалізація вимоги долучити до роботи спецрад і редколегій фахових журналів науковців, які мають публікації в журналах баз SKOPUS/ Web of Sciences (ця вимога стосується й тих, хто прагне здобути наукове звання доцента/професора), перетворює український науковий простір на чергову форму капіталізму, яка колонізує», – справедливо зазначає Д. Дроздовський.
В Україні є достатня кількість чесних, талановитих, принципово-доброзичливих докторів наук і професорів. Вони можуть бути членами редколегій наукових журналів, збірників, якість яких має відповідати європейському і світовому рівням, додам – «скопусного» штибу. У цих виданнях майбутні доценти і професори друкуватимуть статті українською, англійською та іншими мовами. У такий спосіб століттями упосліджена московськими колонізаторами українська мова (було наплоджено 480 різних циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури) входитиме у європейський і світовий науковий простір. Це – надто важливо й у контексті розбудови Української національної держави на кшталт європейських цивілізованих країн. Безперечно, наукові публікації будуть платними, але кошти осідатимуть в Україні для розвитку наукових видань, освіти, української мови і культури.
Нагально потрібно розв’язати ще одну надзвичайно важливу «скопусну» проблемну справу, яку породили «конструктори» новітніх реформ в українській освіті і науці. «Дякуючи» їм, наукові періодичні видання, які офіційно вважали фаховими, не дотримавшись «скопусних» вимог, нав’язаних міністерськими реформаторами, втратили цей статус. Така доля спіткала «Вісник Львівського університету. Серія журналістика» і єдиний в Україні збірник наукових праць «Теле- та радіожурналістика», який виходив з 1997 року. До редколегії цього збірника входили доктори наук, професори, заслужені діячі науки і техніки, автори сотень наукових статей, відомих у ВНЗ підручників і навчальних посібників... Редактором видання був автор цих рядків, який видав 30 монографій, підручників, навчальних посібників, брошур, довідників, опублікував сотні наукових і науково-публіцистичних статей. Щоби надалі видавати збірник наукових праць «Теле- та радіожурналістика», треба було оновити редколегію авторами «скопусних» статей. А де ж їх стільки набрати?!
Тому в Україні мають бути свої «скопусні» видання. Як наслідок навіть створиться конкурс на право бути членом редколегії фахового видання, такого, наприклад, як «Теле- та радіожурналістика», в якому публікуватимуть свої наукові статті майбутні доктори філософії і доктори наук. А де ж нині наші аспіранти мають оприлюднювати результати своїх наукових досліджень?! Вони ж бо не діти Ахметових, Коломойських, Медведчуків, Пінчуків, Фірташів та інших глитаїв на українській гостинній землі, щоби заплатити по 1000 доларів за кожну публікацію. Міністерство освіти і науки також не має коштів, щоби давати аспірантам захмарну стипендію. Отже, вихід – моральний: видавати в Україні фахові гуманітарні видання, в яких аспіранти друкуватимуть свої статті українською та англійською мовами за помірну ціну.
Тим паче, що українське журналістикознавство найповніше відповідає суті «національної квартири», змістове наповнення якої найменше цікавить західноєвропейських видавців, бо чимало з них перебувають у полоні російської маніпулятивної ідеології й політики, брехливої імперської пропаганди та вкраденої в України історії. Вони ще не усвідомили, що на Україну негативно і зловороже впливають дві потужні інформаційно-психологічні сили: глобалізація, яка не є ідеологічно нейтральним процесом, та багатолітня, тривала російська гібридна агресія. У цих умовах до свободи слова і діяльності ЗМІ, стандартів журналістської професії треба ставитися не традиційно, трафаретно, а неординарно, конструктивно. Вони мають слугувати національним інтересам України. Тематика, зміст наукових досліджень у галузі соціальних комунікацій, гуманітаристики також мають охоплювати нинішні актуальні проблеми українського національного державотворення в умовах агресивної російської гібридної війни.
Прикро, що працівники західних «скопусних» видань мало знають, а може, й не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українців. Не усвідомлюють, що українці мають таке ж природнє право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – у Норвегії, поляки – у Польщі, росіяни – в Росії, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції, утверджувати у всіх клітинах державного і суспільного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, мати єдину помісну Українську Православну Церкву.
До речі, французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р., урочисто проголошувала: «Джерело будь-якого суверенітету належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела». Кожна держава, що утворилася на цьому принципі, є абсолютно суверенна, однорідна з погляду культури й мови, тобто національна. Такою має бути соборна Українська Держава.
Розвиток української освіти і науки має ґрунтуватися на українських націєцентричних засадах, сприяти формуванню українських національних, морально-духовних, загальнолюдських цінностей, стрижнем яких є українська мова. Якщо ж орієнтуватися лише на англомовні публікації за кордоном, то, цілком погоджуюся з М. Тимошиком і Д. Дроздовським, знищуватиметься престиж української мови як наукової. Наратив, що українська мова не для науки, не для філософії, а для догляду за худобою, постійно нав’язують московські та проросійські ЗМІ в Україні.
Навчання, виховання, підготовка фахівців для всіх сфер української життєдіяльності є гуманітарно-інформаційною, просвітницько-духовною, науково-інтелектуальною місією. Скасування наказу № 642 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» від 9 липня 2009 р., який встановив перелік обов’язкових дисциплін гуманітарної підготовки у ВНЗ та їх обсяги, було великою помилкою реформаторів освіти і науки у 2015 році. У кожній країні, керівництво якої є гідним представником своєї нації, обов’язково всі вивчають історію свого народу, державну (офіційну) мову і літературу.
Російсько-українська війна, нинішня суспільно-політична ситуація дає підставу стверджувати, що однією з дуже важливих причин, яка також привела до розгортання кривавого сепаратизму, була відсутність цілеспрямованої гуманітарної та інформаційної політики, яка має ґрунтуватися на інтегральному україноцентризмі. Знання правдивої історії України, мови і культури, особливостей функціонування медіа – це етнічне морально-психологічне самосприйняття і самоусвідомлення себе серед інших, це – самовираження нації через освіту, науку. Можна навести тисячі прикладів, що безпам’ятні не залишають після себе нічого. Безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культур, інших держав. Національно безпам’ятні є потенційними зрадниками, запроданцями, найлютішими ворогами соборності України. Національно свідомі – це духовно світла Небесна Сотня, це мужні, незламні, герої-захисники України від російських загарбників.
В освіті й науці України має запанувати національно-гуманістична ідеологія і державотворча політика на засадах історичної і сучасної Правди. На жаль, замасковані і відверті вороги української України під гаслами про демократію, свободу слова, права людини намагаються будь-що вихолостити український національний дух з навчально-наукового, педагогічно-виховного, інформаційного процесу і нав’язати нігілістичний, космополітичний, малоросійський.
Цей аспект суспільно-політичного, освітньо-наукового рівня, мабуть, недооцінюють чільники різних інституцій Української Держави, не усвідомлюють, що західний світ за всіх часів і режимів цікавили й нині цікавлять досягнення у сферах фізико-математичних, хімічних, медичних, технічних, біологічних наук, тому науковцям цих галузей не становить великих труднощів опублікуватися у «скопусних» виданнях.
Створення в Україні національної системи міжнародно визнаних журналів у галузі гуманітарних наук сприятиме відчиненню української «національної квартири» для громадян європейських країн. Це допоможе їм зрозуміти, відчути, що в умовах глобалізації та російської антиукраїнської інформаційно-психологічної війни найважливішим завданням є захист і самозахист української ідентичності, а він потребує якісно нового розвитку національного смислового, інформаційно-психологічного ресурсу, національної ідеології і гуманітарної концепції національної освіти і науки для того, щоби розвиток і зміцнення нації, осучаснення її духовно-моральних, науково-освітніх цінностей поставити на надійний інтелектуальний ґрунт, що сприятиме успішному доланню викликів часу, перемозі над зовнішнім і внутрішнім агресором, забезпечить гідне місце Україні у європейському і світовому співтоваристві.
