В історії кожного міста, селища чи села є особистості, яких можна образно назвати будівничими, – за свого життя вони заклали такі добрі справи й залишили такий виразний харизматичний слід у громадах, що навіть після відходу у засвіти своїм авторитетом представляють їхнє гідне обличчя. Серед таких знаних представників інтелігенції в Калуші – родина Сохацьких. У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» з нагоди 100-річчя заснування у Калуші адвокатської канцелярії Івана Сохацького пропонуємо інтерв’ю з його внучкою Зоряною ОНИЩЕНКО, художницею, громадською діячкою й патріоткою України.
Нащадкам І. Сохацького й досі не відомо, де покоїться прах відомого громадського діяча й адвоката, захисника прав простих українців і політв’язня, закатованого у сталінських таборах Якутії. Цьогоріч йому сповнилось би 138 років. Іван закінчив українську Львівську академічну гімназію і Львівський та Ягеллонський (Краків) університети, здобув ступінь доктора права. Після переїзду з дружиною з міста Бібрки на Львівщині до Калуша був головою повітової організації Українського національно-демократичного об’єднання, член філій «Просвіти», «Соколу», «Рідної школи», «Пласту», співпрацював з Союзом українок, розвивав кооперацію, а відтак очолив Товариство порятунку під час Голодомору в Україні 1932–1933 рр. А 1939-го адвоката заарештували й відтак заслали до Сибіру.
Після 1944 року родина жодних звісток про в’язня не отримувала. Вважають, що він помер 1943-го. Жорна сталінсько-комуністичного терору не оминули й Надію – старшу доньку І. Сохацького, яка, на думку родини, знайшла свій вічний спочинок серед закатованих галичан у Дем’яновому Лазі. Калуш не обійшов своїм пошанівком пам’ять про родину Сохацьких. Зокрема на фасаді будинку місцевої «Просвіти» відкрито пам’ятну дошку іншій доньці пана Івана – Почесній громадянці міста Калуша, художниці й союзянці Ірині Сохацькій-Онищенко, а міську вулицю, на якій розташований родинний будинок, названо іменем І. Сохацького.
У цьому будинку – наполовину дерев’яному, а наполовину цегляному, зведеному з любов’ю і смаком свого часу ще прабабусею З. Онищенко Емілією Біраковською, а відтак добудованому її дідом Іваном, – у родині відомих художників Ірини Сохацької і Сергія Онищенка народилась й мешкає Зоряна Сохацька-Онищенко (Атлантова). Будинок вважають архітектурною пам’яткою. У сусідстві з обійстям – парк ім. І. Франка, один із мальовничих куточків Калуша.
Разом із господинею побіжно оглядаємо давню родинну колиску Сохацьких зі збереженим фрагментом металевої огорожі з ініціалами «І. С.» – все, що залишилося від адвокатської канцелярії Івана Сохацького…
– Зоряно Сергіївно, мабуть, не випадково публічно Ви себе позиціонуєте не як Онищенко чи Атлантова, а по материнській лінії – як Сохацька? Це данина пам’яті про дідуся Івана чи щось більше?
– Звісно, передовсім – це добра пам’ять про всіх Сохацьких, які вже відійшли у засвіти, зокрема і про дідуся Івана, який був у Калуші адвокатом і українською мовою захищав у судах калушан. Але про дідуся можу сказати тільки те, що почула від матері – світлої пам’яті Ірини Сохацької...
Моя бабуся Євгенія добре малювала. У калуському храмі Архистратига Михаїла УГКЦ й досі зберігається її робота – образ Богородиці. Вона також писала портрети своїх батьків. У школі №1 Калуша, де ми навчалися, нас із сестрами називали Сохацькими. Батько ж був із Волині, а по материнській лінії ми всі – калушани. Та й понині у місті нас так називають. А коли я працювала в Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті, то там мене знали як доньку художника і члена Спілки художників УРСР Сергія Онищенка. Батька офіційно вважали художником-графіком, але він усе життя займався живописом. До речі, мій дідусь по батьківській лінії теж був художником – розписував церкви на Волині.
– А Ви як художниця яким творчим смакам віддаєте перевагу?
– Я щонайперше художниця по текстилю, як свого часу була мама Ірина. Займаюся батиком, розписом по шовку, гобеленами, писанкарством… Думаю, що моя любов до малярства на родинному рівні – від бабусі Євгенії. А коли ще й батьки художники, то мимоволі сама станеш художницею. Але перед вступом у Львівську академію мистецтв батьки самотужки мене не готували, а на два роки відрядили до Косова – осягати ази малярства в училищі прикладного та декоративного мистецтв…
Багатокімнатне помешкання З. Сохацької схоже на музей родинних старожитностей. Дивне відчуття огортає мене в оточенні речей, яких свого часу торкалися руки представників цієї шляхетної української родини. На одному з родинних альбомів, який залишився ще від прабабусі моєї співрозмовниці – Є. Біраковської, зазначено рік – 1937.
«Коли дідуся Івана 1939 року забирали «енкаведисти», як розповідала мені мама, то вивезли з будинку дві вантажівки книжок і адвокатських справ. Але бабці Євгенії вдалося закопати два об’ємні родинні фотоальбоми. Саме з цих альбомів з безцінними світлинами у Калуші і почався Союз українок. З Якутії дідусь свого часу надіслав тільки одну світлину, з якої відтак мій батько Сергій Онищенко 1990 року написав його портрет – змученого і знищеного катівнею. А ще був лист від якоїсь жінки про смерть дідуся, але не зберігся…», – розповідає пані Зоряна.
З. Сохацька запрошує мене до світлої і просторої кімнати, яка слугує їй творчою майстернею, хоча вся світлиця – як одна музейна експозиція. На стінах – малярські роботи й Сохацьких, й Онищенків. Є мальовничі полотна, зокрема цікаві пейзажі, та домінують портретні твори, взірці робіт у техніці «гарячого» батика (мистецтво розпису тканин, – ред.), які малюють як писанки. А ще тут – готові роботи з розпису по шовку, валкування, гобелени тощо. Майже на всю кімнату – великий, як у майстрів-розкрійників, стіл та старе фортепіано, на якому грала свого часу Ірина Сохацька. Колись і Зоряна володіла цим інструментом, а тепер вже не береться за нього.
– «Гарячий» батик хоч і марудна праця, зате дуже цікава, – розповідає З. Сохацька. – Адже художник бачить результати своєї роботи тільки тоді, коли завершить випрасовування тканини. Бо ж можуть бути різні «несподіванки». Техніки українського писанкарства та батика східних народів, до речі, дуже схожі. Хоч у своїх роботах я часто використовую змішані техніки… А тепер застосовую переважно техніку валкування, яке ще традиційно називають валянням. Використовую вовну тонкорунних французьких овець. Скажімо, хустки, зроблені у техніці валкування, схожі на малярські полотна, а не на жіночу одіж. Фарби й орнаменти добираю залежно від задуму. Розписую і шовк.
– Що Вас найбільше болить як членкиню Союзу українок?
– Ми у товаристві вже підготували листа до Калуської міської ради та Івано-Франківської обласної ради з проханням, щоб будівлю Народного дому, зведену 1907 року, яка перебуває на балансі облради й пустує, передали міській громаді. Маємо листи, які свідчать, що як окремі калушани, так і громадські та просвітянські товариства міста, зокрема «Пласт», «Сокіл», «Зоря», «Союз українок» та інші, збирали свого часу гроші для будівництва Народного дому і він належав громаді. А означені товариства там і розташовувались.
Нині всі наші союзянки докладають зусиль для допомоги ЗСУ. Особливо потужно працюють молоді дівчата, організовуючи різні заходи, акції чи майстер-класи з метою збору коштів для потреб фронту, родин воїнів чи нужденних.
– Чи твориться Вам у часі війни? Що для Вас важить творчість?
– Спочатку у мене був шок і не до творчості. А тепер ми живемо у війні і не знаємо, скільки ще будемо жити. Всі реалії в Україні проходять через наші думки і серця. Якщо не творити, то було б дуже важко пережити навалу емоцій. Для мене творчість – то просто моє життя, а якщо вдається задум – то велике щастя. Робота і творчість допомагають, часом навіть рятують. Жінки-союзянки працюють – шиють, в’яжуть, плетуть маскувальні сітки чи готують продуктові передачі, зустрічають біженців тощо – у тилу допомагають українському війську. Головне – не відсиджуються байдуже. Коли допомагаєш, то рятуєш хлопців і ніби наближаєш перемогу. Якби всі українці докладалися до того так само активно, то було б інакше…
З бокової кімнати пані Зоряна приносить велику картину у важкій рамі, яку намалював 1990 року її батько олією на ДСП. Я цей твір подумки означив «Сохацька Голгота». На полотні зображено портрети поважного й осяйного адвоката Івана Сохацького – до заслання в Якутію і його ж, уже втомленого роками тюрми в’язня, а також його старшої доньки Надії – як молодої вродливої калушанки біля батькового плеча, так і стражденної невільниці, обперезаної колючим дротом. Їхні портрети – на тлі зображення Голготи з трьома хрестами і розп’яттями Ісуса та двох розбійників по боках. Внизу полотна напис: «Кров’ю окропили волю України».
