16 січня поету та освітянину Богданові ТОМЕНЧУКУ, говорячи мовою його улюбленої математики, сповнюється «ен» років. З цієї нагоди «Галичина» запросила його на розмову, яка стане несподіванкою для наших читачів. Адже вирішили відійти від звичних форматів інтерв’ю і побудувати розмову за алфавітом, відштовхуючись від слів, пов’язаних із творчістю та життям пана Богдана. Це експеримент, який, сподіваємося, дасть змогу поглянути на його багатогранну та непересічну особистість під новим кутом.

– Знаю, що полюбляєте починати свій день з афоризмів. Який із них найкраще характеризує Ваші думки й роздуми перед ювілеєм?

– Молодість – не вічна, зрілість – скінченна, все, що після, треба заслужити в Бога. 

– Ваша остання збірка «Вишийте, мамо, бронежилет», без перебільшень, стала ефективним інструментом залучення коштів на потреби ЗСУ. Пригадуєте той момент, коли зрозуміли, що поезія може не лише дарувати людям емоції та інтелектуальну насолоду, а й акумулювати кошти на добру справу?

– Це було, коли в Городку Львівської області мене спонукали пообіцяти, що видам книжку віршів військової тематики. Як проміжну ланку обрав збірку «Густина порожнечі». І коли вона буквально за півтора тижня зібрала майже 100 тисяч гривень, за котрі ми вже могли видавати «Вишийте, мамо, бронежилет», я зрозумів, що слово багато варте. А коли після третьої презентації «Вишийте, мамо, бронежилет» у Івано-Франківську, Коломиї і Городку зібрали також 100 тисяч гривень, я був вражений. Уже вкотре кажу, мова не про мої вірші, а про те, як люди прагнули слова, як боялися залишитися на самоті зі своїми роздумами про ті обставини, в яких перебував кожен з них і ми всі разом. Згодом у Верховині священник потвердив мене у цих думках, коли сказав, що рідко на котрій проповіді служителі церкви можуть досягти такого ефекту спілкування з людьми. 

– Яку суму вдалося зібрати?

– Значно більше пів мільйона гривень. Жартую, що це дві Шевченківські премії. Ми не ведемо строгої бухгалтерії, тому що не збираємо пожертви, а віддаємо людям книжку.

200 тисяч пішло фонду «Червоне серце», нашим працівникам, котрі нині воюють Ярославові Будзаку і Віталієві Савчуку відповідно – 100 і 80 тисяч, 20 тисяч – на підрозділ «Сліпа лють», 100 тисяч гривень – на відновлення після ракетного обстрілу лікарні «Охматдит». І решту коштів спрямували дрібнішими траншами на підтримку тих чи інших волонтерських потреб.

– Війна, без перебільшень, змінила кожного. Як вона вплинула на Вас?

– Я не думаю, що вона мене змінила, тому що в мені жило передчуття того, що так буде. Вона, може, загострила певні речі, ставлення, бачення. Відчував, що буде війна, мені було від того боляче й страшно. Я фактично не грішив якимось ура-патріотизмом чи тим паче якимось моральним утриманством, уникаючи відчуттів того життя, котре вирувало навколо. Ніколи, навіть у ще мирні часи не боявся і не соромився публікувати те, що Господь посилав мені про війну. Книжка «Вишийте, мамо, бронежилет» – це не продукт останніх трьох чи навіть десяти років. У ній є вірш, написаний ще в далекому 1979-му, через два тижні після загибелі Івасюка.

– Війна змусила багатьох українців переосмислити своє ставлення до рідного дому. Що Вам одразу спадає на думку, коли ви чуєте слово «дім»?

– Це не тільки споруда, не тільки вікна, не тільки дах. Це відчуття захищеності того, в який спосіб ти бачиш світ. Але у перший вечір повномасштабної війни у мене ночувало немало людей з району аеропорту. Пам’ятаю, коли ми пили 100 грамів кави і я сказав, що найстрашніший для нас сценарій – це коли світ захоче виснажити росію, навіть шляхом винищення нас. Також мовив тоді молодим: «Ви робіть як хочете, але ми з мамою нікуди звідси не поїдемо!».

– Нині дуже часто можна почути, що українська мова є не просто інструментом комунікації, а самоідентифікацією та зброєю. Чим для Вас є українська мова?

– Для мене вона давно була і є нагадуванням про те, як ми не вміємо поставити себе у цьому світі. Тому що мова – це не просто мова. Це твоя сутність. Це ставлення світу до тебе. А також інструмент самоутвердження. Якщо ти в чужому світі нехтуєш своєю мовою, то світ підставово нехтуватиме тобою. 

– Що можете сказати тим українцям, які досі спілкуються зі своїми дітьми мовою ворога?

– Я не маю ні морального, ні юридичного права щось комусь диктувати, але як людина, котра, на жаль чи на щастя, немало прожила, я їм співчуваю, втім, ще більше співчуваю тим дітям.

– Освіта є невіддільною частиною Вашого життя. Ви точно є тією людиною, яка чітко розуміє, куди рухається українська освіта і що потрібно для її розквіту. Тож поділіться своїми думками щодо цього.

– Освіта є інструментом самоутвердження мотивованої людини серед мотивованої нації. Якщо країна демотивує і націю, і конкретну особистість, то жодна освіта не допоможе. Якщо ми бачимо, що досягти «життєвого успіху» можна, будучи по суті ніким з погляду особистості, то даремні старання й самої держави, й освітянського середовища у тому, аби виправити щось значуще. Абсолютно зрозуміло, що освіченість та обізнаність поколінь є ключем до процвітання та домінування цього покоління, до його утвердження у світі.

Навіть якщо говорити з огляду на війну, то воюють технології та мізки, а вже потім вступають у силу тіла. «Душу й тіло ми положим» – це одне питання, а було б дуже добре, аби ми всі розуміли, що класти чи не класти душу і тіло мають вирішувати люди з високим інтелектом. І, можливо, якщо вкласти інтелект, не доведеться класти «душу й тіло».

– Якщо шукати дефініції, щоб Вас представити, одразу спадає на думку три: поет, математик, освітянин. Яка з ролей та іпостасей є для Вас ближчою і чому?

– Управлінець, менеджер. Дякую долі, що подарувала мені таку біографію, що де б я не був, мені вдавалося організувати справу так, щоб не було соромно, і знаходилися послідовники не тільки в Івано-Франківську. Це якщо коротко. Поет, математик, освітянин. Я би дуже хотів, щоб до цих трьох іпостасей спільним знаменником була б людина.

– У чому полягає основна філософія Вашого життя і чи змінювалася вона з роками?

– Не думаю, що вона дуже змінювалася з часом. Колись мріяв написати книжку про управлінство з погляду народної мудрості, українських приказок. Наприклад, замолоду для мене одним з наріжних каменів був вислів: «За яйце – обкакане лице». Це мамине, вона так любила казати. Тобто будь-яка дрібна помилка рано чи пізно призведе до чогось такого майже непоправного. Якщо татову науку брати, стягувати в точку, то це було, наполягаю на дослівності: «Не бити нижче пояса і не лизати нижче пояса». Такі прості істини.

Дід Яків завжди казав: «То й у церкві на Службі можна скурвитися, діточки». Ми спершу малими були і не дуже розуміли, а потім до нас дійшло. Той же дід Яків казав, що «не вчи нікого жити», а потім хитрувато дивився на нас, малих, і говорив: «Але в Біблії сказано, якщо ти знаєш, як має бути добре і мовчиш, ти чиниш гріх». Ось такі прості житейські істини. Зі східної філософії це: «Чоловіче добрий, Бог дав тобі можливість зробити добро, якої ти ще подяки хочеш?!». Баба Марія по татовій лінії завжди любила казати: «Дякуй, що ти даєш, а не тобі дають».

– Вашу 13-ту поетичну збірку «Вишийте, мамо, бронежилет» номіновано на Шевченківську премію. Що для Вас означає ця відзнака? У чому її цінність?

– Я не хочу нічого перебільшувати й нічого применшувати. Колись дуже давно дав слово Степанові Григоровичу Пушику, що буду номінуватися на Шевченківську премію. Через два тижні він пішов у засвіти. Це не фаталізм, а просто якийсь такий борг, який відчуваю перед цим чоловіком. Чому саме «Вишийте, мамо, бронежилет»? Це абсолютно випадково. Ця збірка писалася не для того, аби на щось номінуватись. Я дякую Прикарпатському національному університету ім. В. Стефаника за честь висунення, дякую усім тим, хто підтримав це. З певною дозою співчуття та іронії ставлюся до тих, хто пробує заздрісно підгавкувати із закутків. Тому що, як казав мій дід Яків, «пам’ятай, у тебе є Свідок», і завжди показував на небо. Так-от, той Свідок каже мені, що я перед Його судом і тим більше перед Шевченківським комітетом, зможу стояти не опускаючи очей. Хтось зможе зробити більше, нехай зробить.

Наголошую ще раз, ця збірка не готувалася під будь-які премії. Вона виникла абсолютно спонтанно на просьбу громади Городка. Тут не питання зароблених грошей, тут суть у тих майже 10 тисяч очей, які дивилися мені в душу під час презентацій від Городка до Чернівців, від Вишгорода до Верховини. А це немало-небагато, а 30 міст. Оце найважливіше. Були хлопці-бізнесмени, які казали: «Богдане, навіщо тобі мордуватися? Ми викупимо у тебе тираж, роздамо по бібліотеках. Нам буде честь і слава в кожному конкретному селі, а ти будеш менше мотати собою». І я їм відповідав: «Ні, хлопці, я ні на що не проміняю ту тишу в залах, ті очі, котрі не соромляться сльози і того моменту, коли я не соромлюся своєї сльози перед цими людьми».

– Як народжуються Ваші вірші? Це відбувається спонтанно чи Ви спеціально сідаєте писати в певний час у певному місці?

– Те, що це відбувається спонтанно, – абсолютно точно. Я ніколи не ставлю перед собою якихось завдань, от сяду і буду думати-думати й видумаю, нарешті, вірш. Такого немає. Здебільшого воно з’являється глибокої ночі, після першого пробудження. Думаю, що в якомусь контексті Бог вибрав мене серед багатьох. 

– Що для Вас означає бути поетом у країні, в якій йде війна? 

– Колись на одному велелюдному зібранні казав, що соромно бути бідним у багатій країні, соромно бути багатим у бідній країні. І взагалі ганебно збагачуватися на війні! Так-от, це не тільки про матеріальне. Соромно не віддати нужденним те, чим Бог обдарував, можливо, лише тебе.  

За дві години до початку повномасштабного вторгнення через друзів я опублікував у фейсбуці вірш «Ми знаєм, що нині стоїть на кону». І той, кого просив оприлюднити його, бо я був забанений, сказав: «Слухай, ти війну пророкуєш». А я кажу: «Не пророкую, я її відчуваю». А коли через дві години після цього мій брат подзвонив, що вдарили по тому аеродрому, біля якого ми пасли корови. Потім мій син зателефонував і сказав, що він з дітьми пішов у підвал, бо б’ють по аеропорту в Івано-Франківську. То тоді, я зрозумів, що, можливо, запізно послухав, що Бог мені казав, і попробував докричатися до світу. Сприймайте це просто, без жодних містифікацій. Так було. На щастя, тут у мене свідок не тільки Бог, а ще й фейсбук (сміється).

Так-от про багатство. Єдине збагачення, котре приймаю під час війни – це збагачення наших душ любов’ю одне до одного і до того, що ми називаємо Вітчизною. Співчуваю кожному, хто сприйме це за пафос.

– І наостанок, поділіться творчими планами. Працюєте над наступною збіркою? Якщо так, то якою вона буде?

– Я завинив своїй родині, бо вона дуже хотіла, аби була книжка, пов’язана з моєю «енною» датою. Я все це відтягував. Але очевидно, що вона буде. Можливо, це будуть навіть три книжки. Не дуже об’ємні, але кожна по-своєму тематична. Від любовної, філософської лірики – до громадянської. Матеріал, на щастя, є.

Для того, аби в мене не було шляхів відступу, то просто оголошую, що я це зроблю. Думаю, що старчуся в слові і вже цього року вийде три книжки. У народі кажуть: якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани, але це фактично вже все прийшло від Нього. Мені залишилося тільки формалізувати його та оформити в книжку. Якщо хтось хоче іронічно посміхатися, це його справа, а я знаю, що вже цього року ми будемо з вами говорити про три книжки, об’єднані єдиною назвою «Без передмов і післямов».