Книжка письменниці й журналістки, керівниці обласного відділу пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» Ганни ДАНИЛЮК «Віденська кава або Український Людомор», яку авторка презентувала в Івано-Франківській обласній науковій універсальній бібліотеці ім. І. Франка, прийшла до читачів напередодні дня пам’яті про одну з найтрагічніших дат в українській історії – 90-річчя Голодомору 1932-1933 рр. і в часі новітньої «найсмертнішої» трагедії України – війни з російськими загарбниками.

«Міг би? Не зміг би. Чи мусів? Не мусів... Всім нам вготовані наші хрести.

Мабуть, найважчий для нас хрест Ісуса, Той, що за нас Він узявся нести»,– пише авторка як напутнє для читачів у своїй поезії на форзаці нової книжки.

А модераторка заходу – кандидатка філологічних наук і лауреатка обласної літературної премії ім. В. Стефаника Марта Хороб – так і означила своє переднє слово до художньо-публіцистичного видання – «Минуле української історії на тлі сьогоднішньої війни»: «Це все зможе переконати вдумливого, навіть вимушено зомбованого російською пропагандою сучасного читача, у вічно імперській суті нашого північного сусіда-ворога від початку свого існування, через століття української історії і по сьогоднішній день».

– Упродовж останніх двох років я сподівалася, що наше відділення «Книги пам’яті України» матиме кошти, щоби до 90-річя Голодомору в Україні видати відповідні матеріали, – принагідно зізналася в ексклюзивному коментарі «Галичині» письменниця Ганна Данилюк. – Але не видали нічого, як і, до речі, до 80-річчя УПА. Таке враження, що це нікому не потрібно. Тож я вирішила, що потрібно, так би мовити, в інший спосіб щось писати про те. Якщо чесно, то й не думала, що з того вийде якась повість, яку можна буде друкувати. Просто писала в соцмережах. І мене вразили відгуки саме деяких уродженців і жителів східних теренів України, зокрема, Черкаської й Сумської областей. Люди писали, що вражені, бо не знали про перебіг тих подій в Україні. І я зрозуміла, що, приміром, якщо в Україні й досі чимало людей не знають нічого про Січове Стрілецтво, то, очевидно, вони не відають і про ЗУНР, УНР... Тож із висоти 18 років роботи у «Книзі пам’яті України», подумала, що було б таки гріхом нічого не написати.

– Які матеріали лягли в основу видання?

– До книжки увійшли документи й матеріали, які я багато років збирала в архівах, студіюючи наукові видання, епістолярну спадщину... Мене головно цікавили матеріали про наших краян. Але у книжці потрібно було подати документальну публіцистику цікаво. Тож сюжет я почала з розповіді про наших волонтерів, які присвятили себе цій праці від початку війни з російськими загарбниками. Дівчина з України і хлопець-австрієць поїхали на кілька днів до Відня, щоби не лише відпочити, а й передовсім зібрати гуманітарну допомогу для України. А познайомилися молоді люди випадково – у кав`ярні, заснованій свого часу ще українським підприємцем, військовим і дипломатом Юрієм Кульчицьким... Я хотіла показати історію українських славних родів, які через москальський терор свого часу вимушені були тікати з України, щоб порятувати свої сім’ї. Я думала, що це буде якась невеличка повістина про життя і взаємини людей, а вийшов розлогий твір. Авторка передмови науковиця Марта Хороб вважає твір художньо-публіцистичною повістю. Та у книжці, на мій погляд, більше публіцистичного, ніж художнього. Я хотіла зацікавити читачів і водночас намагалися не змарнувати зібране у «Книзі пам’яті...» упродовж років, а донести до людей. Отже, на тлі сучасних реалій війни і через історію однієї родини, зокрема Станіслава Сівецького із Сівки Калуської – сусіднього через Дністер до моїх Тенетників, де я народилася, села, у книжці розповідається і про Січове Стрілецтво, і про УПА, і про їхню втечу до Австрії...

А якраз онук Сівецького, народжений в Австрії і який свого часу не дуже рвався вивчати українську мову, став волонтером, допомагає Україні, захоплюється героїзмом українських воїнів, а особливо – незламністю Херсона і херсонців, зустрічає у Відні своє кохання з України...

Словом, повість – про взаємини українки Роксолани і австрійця Даніеля і їхню праця як добровольців. А завершується її сюжет одруженням молодих патріотів і народженням маленької україночки. Отож окремі факти і реальні події з героїчного літопису визвольної боротьби українців за свою незалежність вдалося змалювати через призму конкретних людських доль…

Велику роль у належному представленні «Віденської кави…» відіграв виступ згадуваної М. Хороб, яка не обмежилася тільки вітальними словами на кшталт сентенцій про «цікаву побудову сюжетних ліній» і «органічне поєднання сучасного і минулого» тощо, а сповна розкрила значущість твору. Була цікавою презентація й завдяки добрим старанням директорки ОУНБ ім. І. Франка Людмили Бабій та колективу закладу, які організували виставку творів Ганни Данилюк, і декламації чільниці літературної платформи «Об’єднані словом» поетеси Лесі Геник поетичного твору Ганни Данилюк «Моєї пам’яті печаль», сценічним діалогам за повістю письменниці учасників театру-студії «Жива історія» під орудою Тетяни Зарецької, свідченням про жорна голодомору на Сумщині жительки Івано-Франківська Валентини Яворської. Вітальне слово письменниці виголосив і голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ науковець і літератор Євген Баран.

Повість Ганни Данилюк з такою контрастною, навіть несподіваною назвою «Віденська кава або Український Людомор» – обширна за обсягом і різнопланова за сюжетною побудовою. Тож запровадження внутрішньої рубрикації головних сюжетних епізодів, на мою думку, не завадило б, а, навпаки, посприяло би ще ефективнішому читацькому сприйняттю твору. Але однозначно, що творчий задум авторки – через складні долі українських родин різних епох передати зміст чи не найбільш трагічних сторінок в українській героїчній визвольній історії на тлі сучасної війни України проти московитів – вдався, бо вдалий. А головно – книжка письменниці на часі, бо стала взірцем того, що історичну пам’ять потрібно не просто відзначати як дату у календарі, а творити завжди й усюди. Як молитву.