В Україні статус ОСББ обумовлений Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» 2001 року. Тож ОСББ – це юридична особа, створена власниками приміщень для сприяння використання їхнього майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна. Попри давню європейську практику (наприклад, ОСББ в Англії відомі ще з ХІХ ст.) перші об’єднання співвласників багатоквартирних будинків в Україні почали створювати тільки після здобуття незалежності – з 1995 року. Нині в Івано-Франківську зареєстровано майже три з половиною сотні різноманітних ОСББ, серед яких підприємство «ОСББ «Злагода-2006» на вулиці Лермонтова, 13 – одне з найдавніших, яке цього року відзначає своє 15-річчя. Цікаво, що в обласному центрі не одне ОСББ у своїй назві має слово «злагода», тож, очевидно, саме злагода в об’єднанні співвласників багатоквартирних будинків відіграє стрижневу роль.
Вулиця Лермонтова в Івано-Франківську мене завжди вабила і вабить своїми архітектурними дивовижами – давні й комфортні малоповерхівки ще довоєнної забудови є її окрасою. З-поміж них вирізняється будинок №13 – двоповерхова будівля з мансардою цікава не лише своїм архітектурним рішенням, а й по-ґаздівськи перевершує їх причепуреною і доглянутою прибудинковою територією. Саме в цьому будинку 15 років тому і народилася «Злагода-2006». А упродовж усіх років функціонування об’єднання, образно кажучи, ангелом-охоронцем злагоди у «Злагоді...» була і залишається бухгалтер ОСББ і ревна шанувальниця «Галичини» Олена Олександрівна СОЛТАН, яка з чоловіком Михайлом присвятила значну частину свого життя розв’язанню комунальних проблем двоповерхівки. І навіть попри те, що у цьому будинку є лишень шестеро квартировласників і мешкає до півтора десятка осіб, створити ОСББ було нелегко. Але, як на мене, ще й характер і вдача допомогли О. Солтан разом з однодумцями подолати, образно кажучи, перепони комунальної бюрократії.
– Олено Олександрівно, яким чином Ви, кубанська козачка, стали галицькою прикарпаткою?
– І діди мої, і прадіди, і тато й мама – всі козацького кубанського роду зі станиці Катеринівської Краснодарського краю. Ще колись давно вони самовільно і без документів втекли на Кавказ – у П’ятигорськ, де я й народилася, відтак закінчила школу і кооперативний технікум. Тоді відмінники навчання мали змогу вступати у Львівський торговельно-економічний інститут без іспитів. І таких охочих набралось шестеро. У Львові я вчилася чотири роки, де й познайомилася зі своїм Михайлом, уродженцем Жидачівщини. У ті роки дуже агітували їхати на цілину, складали серед молоді списки охочих комсомольців і просто активістів. А Михайло тоді вже працював на Прикарпатті в Яремчі завторгом райспоживспілки. Дівчата – мої однокурсниці – йому порадили: «Рятуй дівку, бо поїде на цілину!..». І увечері ми сіли в поїзд «Львів–Рахів», приїхали до Яремча, а вранці вже розписалися. Тож у травні цього року відзначили вже 60-річчя спільного подружнього життя. Сьогодні Михайлові 84, а мені – 83. Свого часу до приїзду в Івано-Франківськ Михайло працював начальником ВРП Ворохтянського лісокомбінату, а я при ньому – нормувальником в автоколоні. Відтак переїхали в Івано-Франківськ, де чоловік за розпорядженням обкому партії почав працювати в обласному управлінні хлібопродуктів, а насамкінець – у профспілковій організації Облспоживспілки. Він доклав багато зусиль, щоб вирішити не лише питання створення ОСББ «Злагода-2006», а й розв’язати згодом низку проблем мешканців нашого будинку.
Ми все життя – в кооперації. Бо інститут у Львові готував саме таких фахівців для потреб кооперації. Зі мною навчалися студенти 43-х національностей. Викладали предмети російською. Але той, хто відповідав українською, одержував вищу оцінку. Мені подобалося спілкуватися українською мовою і я її належно вивчила. Бо в родині ми розмовляли змішаною говіркою, проте застільні пісні тато й мама співали завжди українською.
– Як виникла ідея створити «Злагоду»?
– За парканом нашого двору тоді був дитсадок (тепер там уже кілька років – початкова школа). Будівельники мали намір на тій території зводити багатоповерхівку. І лише приватизація прибудинкової території змогла б зупинити ті плани. Та й сусід приватизував свою територію на той час. Так виникла наша ініціатива. Я чотири роки оббивала всі чиновницькі пороги, щоб приватизувати земельну ділянку довкола будинку. Але таке осібно нікому не дозволялося – потрібно було створювати об’єднання співвласників. А скільки вимагали довідок! Парадокс, але вимагали документ навіть про те, в якому році влада дала дозвіл на будівництво нашого будинку. А йому вже давно минуло сто років – зведений ще за Польщі! Звісно, в архіві довідку не дали, бо такої документації не могло й бути, але й за цю інформацію треба було заплатити.
Тож ми 15 тому зібралися у дворі і запросили представника міськвиконкому. І навстоячки запротоколювали своє рішення. Отож 29 вересня 2006-го створили ОСББ «Злагода-2006» і стали юридичною особою. З першого дня й досі я є бухгалтером об’єднання. Вже змінилися чотири керівники нашого ОСББ. Спершу ними були Олександра Тарасюк, Анна Бомк, Ольга Демків, сьогодні головою «Злагоди-2006» є Оксана Бойко. Важко сказати, хто придумав назву. Як стояли тоді у дворику на перших наших зборах – так і вирішили. Бо злагода у нашій роботі відіграє велику роль. Після створення об’єднання треба було ще приватизувати прибудинкову територію. Мій чоловік мене дуже підтримував і наполягав не опускати рук у роботі.
– Що було найважче подолати під час створення – чиновницьку бюрократію чи перепони в людській свідомості?
– На той час, на мою думку, важче було здолати чиновницьку бюрократію. Особливо – через купу паперових довідок. Дуже важко було комунікувати з відділом земельних ресурсів – спонукали давати хабарі. Куди б не пішов, усюди потрібно було платити гроші. Ми ж працювали злагоджено і досі так працюємо. Упродовж усього періоду існування ОСББ не маємо ні прибиральниці, ні двірника – все робимо самотужки. Колективно запровадили внески – попервах по гривні за квадратний метр загальної площі квартири. Сьогодні і голова ОСББ, і я працюємо без жодних матеріальних винагород – добровільно. Але все господарство тримаємо на контролі.
– То в чому «секрет» продуктивної роботи «Злагоди 2006»?
– До нас зверталося дуже багато охочих, щоб ми поділилися досвідом. Думаю, велику вагу мають стосунки між сусідами-співвласниками. А ще – такі добрі і чесні порадники у господарських проблемах, як мій Михайло. Розумієте, все робили вперше, разом і для кожного, тож ніхто ні на що осібне не претендував. Звісно, і у нас в об’єднанні є проблеми. Є й сутяжництво, яке триває до семи років, і комісії працювали. Бо ж мешканці у будинку змінюються, а новим потрібен час, щоб адаптуватися до життя за правилами ОСББ. У «Злагоді...» приблизно на 85 відсотків ми живемо як одна сім’я. Окрім, на жаль, одного квартировласника. Попри все ОСББ – велика і потрібна справа. Порівняйте: завдяки створенню нашого об’єднання за 15 років через різноманітні проєкти ми залучили з міського бюджету 135 тис. грн для потреб мешканців, а за весь час зібрали своїх внесків тільки 58 тис. Тобто завдяки ОСББ і співфінансуванню з бюджету міста ми зробили багато добрих справ для нашого будинку.
Коли міським головою був Віктор Анушкевичус, то він міг приймати людей допізна – поки була черга і незалежно, чи були відвідувачі наперед записані. Сьогодні, на жаль, інші порядки. Дуже важко щось вирішити, навіть попри те, що наш будинок – у переліку архітектурних пам’яток місцевого значення. Адже у місті понад 300 ОСББ. Наприклад, одна зі стін нашого будинку значно оголилася – ще 15 років тому повідпадала штукатурка, та ми навіть надії не маємо на допомогу міста. Адже, згідно з попереднім кошторисом, на подолання проблеми потрібно 180 тис. грн. Навіть за співфінансування ми таку суму не здужаємо потягнути. То з ким про це говорити? До кого йти?
Це сьогодні наша найперша і найбільша проблема. Ми з чоловіком – найстарші мешканці будинку, тож добре пам’ятаємо, як було, а як стало завдяки створенню ОСББ. Наприклад, щонайперше перекрили дах. Не було водостічних труб – облаштували належні ринви. Зробили ковану фіртку перед входом до будинку, яка гармоніює з давньою огорожею навколо нього. А який порядок у підвалі! Провели світло. Сухо. Запровадили водопровід – завдяки міськвиконкому облаштували нові труби тощо. Згодом відремонтували під’їзд, зовнішні сходи і поручні.
Звісно, є і в нас один співвласник квартири, який нічого не хоче робити і не цікавиться ініціативами нашого об’єднання. Але ж до створення «Злагоди-2006» двері в будинку були незасклені, фіртку хтось нишком поцупив, металеві огорожі порозтягували... Собаки гуляли, як на простогоні. А сьогодні? Краса!
Живемо тут з січня 1975-го. За понад 30 років – до створення ОСББ – нічого для мешканців будинку ЖЕК не зробив. Ми справно платили, а вони звітували чи облаштовували свої офіси. Ось куди йшла наша квартплата... Наголошу ще раз: ОСББ дуже потрібне. Хоч створити його й не так уже просто. Потрібна для початку фахова, дієва, активна і чесна ініціативна група. Я ж чотири роки вибивала дозвіл, щоб приватизувати прибудинкову територію! Якби не мій чоловік, то й руки опустилися би...
Я всю родину Віктора Анушкевичуса обходила! А скільки коштів пішло на ті купи довідок. Особливо важко було, ще раз наголошу, з чиновниками з відділу земельних ресурсів. Коли не прийдеш, пригадую, у години прийому – нема нікого. Бо хтось уже заплатив – і вони поїхали виконувати. А мені вже було тоді 68... Тож хай нині пенсіонери не кивають на роки, а якщо справді хочуть зробити добру справу, то хай просто її роблять – крок за кроком. «Секрет» роботи «Злагоди-2006», на мій погляд, власне у злагоді між співвласниками багатоквартирного будинку. Потрібно, на наш погляд, не менше 60–70 відсотків однодумців, щоб ОСББ належно працювало. Бо ж важливий і матеріальний ресурс, а не лише єдине бажання. Також важливу роль у роботі ОСББ відіграє голова міста, має значення й те, як міські чиновники-керівники ставляться до людей і їхніх проблем. Я пишаюся сьогодні, що нашій «Злагоді...» вже стільки років і раджу іншим створювати такі ОСББ, а якщо важко – не розчаровуватися і не опускати рук.
...А пан Михайло, який уважно слухав нашу розмову з Оленою Олександрівною, насамкінець додав, що для ефективної роботи і руху ОСББ ще й потрібно мати таку «тяглову силу», як його Олена.
Перед тим, як попрощатися із подружжям Михайла та Олени, я зиркнув на стіну і побачив невеличку вишиту ікону з написом: «Господи, благослови всіх, хто входить у цей дім, оберігай тих, хто з нього виходить, і даруй мир всім, хто в ньому залишається...» Як кажуть, ні додати, ні забрати.
