Недавно побачила світ книжка «Доля людини в долі України» (видавництво «Місто НВ») Зіновія Заторського з Березівки Івано-Франківської громади. Це художня оповідь, яку автор присвятив своїм односельчанам – зокрема 98-річному Миколі Згобі, який на власній шкірі відчув усі «принади країни рад», переживши важку працю на шахтарському забої і на лісоповалі в Сибіру, та сучасним оборонцям і волонтерам, які продовжують боротьбу за свободу й гідність. Автор переплітає особисту історію репресованого українця М. Згоби з драматичною історією цілого народу. Через художню форму досліджує, як крізь біль, втрати й віру формувався національний характер.

- Пане Зіновію, що стало поштовхом до написання книжки «Доля людини в долі України»?

– Поштовхом до написання книжки «Доля людини в долі України» став післявоєнний період, його трагізм, а також особисте переживання про людську долю у повоєнний час, злам моральних орієнтирів і пошук людяності серед жорстокості. Я прагнув показати, як доля окремої людини відображає долю цілого народу, як страждання, втрата й духовна сила формують національний характер.

– Чому Ви вирішили розповісти історію Миколи Згоби? Що в ній, на Вашу думку, є символічним для долі України?

– Саме через долі окремих людей найкраще видно, що переживала країна. Кожна особиста історія – це ніби маленьке дзеркало великої історії народу. У цій книзі символічним є те, як люди зберігають гідність, віру та любов до Батьківщини навіть у найважчі часи. Їхні страждання, надії – це не лише про них самих, а й про всю Україну. Через їхній біль і силу ми бачимо, як формувалася нація, як вона вчилася вистояти, не зламатися та йти вперед.

– Як проходили Ваші зустрічі з Миколою Згобою? Чим Вас вразила його життєва історія?

– Мої зустрічі з Миколою Федоровичем проходили щиро і з великою довірою. Я уважно слухав М. Згобу, не лише ставлячи питання, а й створюючи атмосферу, в якій він відверто ділився найболючішими спогадами. Ці розмови відбувалися у нього вдома. Мене вразила сила духу цієї людини, її здатність зберегти людяність навіть у найстрашніші моменти історії – під час репресій, втрат. Її особиста доля стала відображенням складної і трагічної долі самої України, через розповідь однієї людини я побачив цілу епоху, відчув біль і надію цілого народу. Це була не просто історія – це була правда, яка вражає і змушує задуматися про цінність пам’яті та людського життя.

– Окрім головного героя, Ви присвячуєте книжку й оборонцям України та волонтерам. Як Ви поєднали ці різні часові площини в одному творі?

– Присвячую цю книжку оборонцям України та волонтерам села Березівка, бо вони – сучасні герої, які, як і М. Згоба свого часу, стоять на захисті свободи, гідності й людяності. Їхня щодення боротьба, самопожертва та віра в Україну – це продовження того самого шляху, яким ішли герої минулого. У своїй книжці я поєдную різні часові площини – минуле й сучасне – через спільні цінності: любов до рідної землі, бажання захистити близьких, силу духу. Це допомагає показати, що українська боротьба триває в різні епохи, але завжди має одне коріння – незламність народу.

– Що об’єднує, на Вашу думку, покоління Миколи Згоби з нинішніми захисниками України?

– Обидва покоління стояли і стоять на захисті своєї землі від загарбника. У Другій світовій війні мільйони українців воювали за визволення своєї Батьківщини від нацизму, а сьогоднішні захисники боронять її від рашизму. Їх об’єднує сила духу та єдність народу.

– Чи можемо ми сьогодні говорити про спадкоємність боротьби за гідність і свободу?

– Так, сьогодні ми можемо й повинні говорити про спадкоємність боротьби за гідність і свободу – і не просто як про історичну аналогію, а як про живий безперервний ланцюг опору, пам’яті і духу. Свобода, гідність, справедливість, право на власну мову, культуру і державу – це ідеї, які не змінилися і ніколи не зміняться.

– Як, на Ваш погляд, сьогоднішні українці повинні ставитися до уроків минулого, особливо радянської доби?

– На мій погляд, з усвідомленням, критичністю та відповідальністю.

Минуле – це не лише пам’ять, а й відповідальність. Радянська доба була періодом тоталітаризму, репресій, знищення ідентичності, брехні і страху. Але вона також залишила глибокі сліди в менталітеті, культурі та поведінці. Тому не можна просто проігнорувати цей період, потрібно розуміти, що саме нам дісталося у спадок, і як це впливає на нас досі.

– Чому Ви обрали художню форму для оповіді, а не документальний жанр?

– Я обрав художню форму для оповіді, бо саме вона дозволяє глибше передати внутрішній світ людини – її думки, почуття, переживання.

Документальний жанр обмежується фактами, датами, подіями, а художнє слово дає змогу торкнутися душі. Через художній твір можна зробити історію ближчою до читача, показати її не лише через події, а й через емоції та особистий досвід героя. Це допомагає краще зрозуміти, що переживала людина, як вона змінювалась, що втрачала і що рятувала в собі.

Також художня форма дає змогу, поєднуючи минуле і сучасне, створити символіку, метафори, які підсилюють основну думку твору. Це не просто передача фактів – це спосіб відчути історію на рівні серця.

– Над чим було найважче працювати під час написання книжки?

– Писати книжку було важко емоційно й морально. Але саме через цю складність книжка вийшла, на мою думку, щирою і людяною. Вона не просто про минуле – вона про гідність у найтемніші часи.

– Яку мету Ви ставили перед собою, коли писали цю книжку?

– Донести до молодого покоління правдиву історію про минуле, зберегти її для ознайомлення у післявоєнні часи російської окупації.

– Чи бачите Ви у літературі інструмент національної пам’яті й опору?

– Звичайно, література є потужним інструментом національної пам’яті та опору – і, можливо, одним із найстійкіших.

У часи цензури, окупації, репресій література була єдиним способом зберегти національну, історичну правду. Наприклад, твори Василя Стуса, Уласа Самчука, Олега Ольжича стали літописами спротиву, хоч офіційно їх переслідували та замовчували. Література – це пам’ять, що не горить й опір, що не зникає. Вона дозволяє нації не забути, хто вона є навіть тоді, коли її намагаються стерти. Це – мова душі народу, який бореться.