Недавно у видавництві «Місто НВ» побачила світ книжка українських народних байок «Благословення Тата – Вічного Дуба-Нелиня», записаних у покутському селі Колінці знаним прикарпатським журналістом, письменником, краєзнавцем, етнографом і фольклористом Василем Лесівим. Науково-популярне видання побачило світ за сприяння міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа та підтримки Івано-Франківської міської ради. Замість переднього слова – розлоге інтерв’ю автора з відомим прикарпатським дослідником усної народної творчості й краєзнавцем Михайлом Буджаком, а післяслово «Цій байці немає кінця...» написала письменниця Ольга Деркачова, докторка філологічних наук і професорка Карпатського національного університету ім. В. Стефаника. Редактор видання – відомий педагог, поет і краєзнавець Йосип Карпів. Дизайн титульної сторінки – Ганни Лесів.

Навіть попри те, що в осерді книжки – байки с. Колінці, її упорядник означив її як науково-популярне видання, а не фольклорне. З одного боку, я думаю, що дуже слушно й фахово, адже – вдамся до Франкового означення книг як морської глибини – у глибині «Благословення Тата – Вічного Дуба-Нелиня» на пів тисячі сторінках можна знайти й чимало інших дивних та яскравих перлів з народної покутської скарбівні цього села. Але, з іншого боку, найголовніше у виданні не контекстуальна чи супутня популярна інформація, а самобутні тексти тематично різних байок. Тож книжку можна, без сумніву, і фольклорним виданням означати – помилки не буде.

В. Лесів, окрім різних чеснот і творчих талантів, на мою думку, має ще одну особливість – як пан і раб слова надзвичайно шанує миттєвості життя, не марнує їх і вміє цікаво дивувати. Тож і зустрічі з цією означеною Божим доторком особистістю для мене завжди дивовижні й повчальні. А його ексклюзивні коментарі-експромти дарують справжню естетичну втіху поціновувачам вдалих висловів.

Я часто бував заскочений зненацька Василевим неповторним стилем оповідача і відтак щоразу жалкував, що не встиг чи не мав змоги занотувати ті чи інші його слова, які вдруге вже навряд чи колись почую. Бо він у тому як священник, котрий ніколи не повторює одне й те саме своє казання. Тож цього разу до нашої розмови підготувався й морально, й технічно.

– До видання, яке щойно побачило світ, увійшли байки, записані мною упродовж пів століття у Колінцях на Тлумаччині від різних людей і у різні роки, – розповідає Василь. – Здебільшого в них ішлося про різні казкові історії, пов’язані з тим дивним світом, який панував у якомусь дочассі – про розбійників, злодіїв, замки тощо. Але є серед занотованого матеріалу й соціально-побутові та інші байки. Зазвичай завжди добре й мудре переважувало в тих оповідях, тож завершувалися вони переважно обнадійливо.

У часі спілкування з оповідачами різних років я не мав наміру зібрати все. Просто з роками щоразу більше їх набиралось. Адже покутські байки мають багато варіантів і варіацій. А що не носій байок – то особистість. Я кожному з тих байкарів, чиї оповіді наживо записав і літературно опрацював, дав можливість сказати кілька слів про себе, й у книжці подав світлини всіх своїх співрозмовників.

Отож у виданні представлені розповідачі Мирослава Броневич, Володимир Бойчук, Василь Білан, Андрій Вакун, Варвара Костюк, Михась Кавка, Тарас Кулик, Ганна Лесів, Василь Марчук, Галина Ткачук, Марія Яців та Марія Хом’як. Більшості з них вже немає на світі, але ще й досі живуть ті оповідачі, які перейняли дар байкування від своїх дідів чи бабів, тож на таких я також натрапив. Я починав цю справу ще тоді, коли й магнітофона з мікрофоном не мав – усе занотовував власноруч на папері. У книжці подано 42 байки.

– Чи вдалося в цих текстах зафіксувати й зберегти взірці покутської лексичної неповторності?

– У розмовах самих оповідачів байок про себе мені вдалося частково зберегти покутську говірку, але самі тексти вже трохи олітературені. У виданні я уклав великий словник діалектів і маловживаних слів. А також у книжці представив і ту байку, яку записував найдовше – від світлої пам’яті моєї мами Ганни Лесів «Як Пес Вовкові чоботи робив». Мама її розповідала неохоче. Але загалом від своєї мами я багато записав, і не тільки байок, а й іншої народної мудрості.

– Василю, а чи ще живуть сьогодні байки у народі?

– Ні. Як жанр усної народної творчості байка за останні десять чи більше років вже фактично відійшла. Процеси цивілізації її потіснили…

Тож, як видається, книжка В. Лесіва «Благословення Тата – Вічного Дуба-Нелиня» може стати одним із останніх видань покутських байок Прикарпаття не тільки записаних у селі Колінцях, а й загалом – у півстолітньому часовому просторі. Якщо й з’являться інші, то, очевидно, як перекази варіантів чи варіацій, а не байки, записані від живих оповідачів.

На мій погляд, задум Василя подати колінецькі байки у контексті фотолітопису ХІХ ст. – першої половини ХХ ст. «родинних надбань і пошанувань колінцівчан», який він реалізував у книжці, слушний, бо цікавий за сюжетами і «багатоликий» за виконанням. Серед авторів документальних світлин з життєпису Колінців, окрім самого автора як фотомитця, – і Павло Дроб’як, Василь Ганущак, Василь Слободян, Василь Артим, Йосип Головацький, Любомир Сікач, Іван Говзан, Василь Дик, Тарас Лесів та інші знані й безіменні фотомайстри різних часів.

Таке подання фольклору – не лише характерний стиль багатьох етнографічних і краєзнавчих робіт Василя Лесіва, а й свідчення того, що їхній автор залюблений у покутські неповторні звичаї та обряди. До речі, як знавець і дослідник традицій рідного слова він представив у виданні і народний фольклорно-етнографічний колінецький гурт «Переспіви» під керівництвом Руслани Водославської – виконавиці різноманітних календарно-обрядових дійств, і неповторні світлини портретів колінецького жіноцтва у час календарно-обрядових дійств. А всі сторінки з текстами байок не лише містять короткі відомості про оповідачів, а й проілюстровані унікальними орнаментами витинанок з кольорового паперу із творчих доробків відомих колінецьких майстринь 80-х років Марії Яців, Софії Лесів, Марії Кретович та інших.

Думаю, буде доречно процитувати слова великого Івана Франка про дивосвіт байки, які Василь Лесів подає першими серед низки глибоких висловлювань інших дослідників українського фольклору на форзаці науково-популярного видання: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучности. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерти...».

І насамкінець. Недолік книжки Василя Лесіва «Благословення Тата – Вічного Дуба-Нелиня», на мою думку, – в надлишковій скромності самого збирача, дослідника й упорядника колінецьких байок. Ні, я не стверджую, що скромність – дорога до забуття автора, а зазначаю про її надмірність чи недоречність у конкретному виданні. А річ у тім, що у книжці немає жодних відомостей про автора-збирача та упорядника – і дарма. Бо різні люди чи шанувальники усної народної творчості Прикарпаття відкривають для себе Василя Лесіва та його набутки у різний час і за різних обставин. Тож особистість автора – збирача, оберега й пестувальника народних скарбів – для шанувальників фольклору завжди була, є і буде на часі. Адже він з усіма своїми творчими набутками й відзнаками – навіть якщо ті регалії і близько бачити не хоче чи вважає марнотою, – завжди залишається обличчям досконалості видання, а відповідно й орієнтиром довіри читачів до якості дослідження. Така вона правда, навіть якщо журналісти, письменники, фольклористи чи інші трударі слова думають інакше.

Байка – старовинна назва народної казки, яка у цьому значенні збереглася в народній мові західних регіонів України і вживається тепер іноді паралельно з назвою «казка». Походить від давньоукраїнського «баяти» – забавно оповідати.

Довідка «Галичини»

Василь Лесів – член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Лавреат обласних премій – ім. В. Стефаника у галузі літератури та ім. Б. Бойка – у журналістиці. Автор багатьох книжок прози й поезії, дитячої літератури, краєзнавчих і етнографічних досліджень, упорядник збірок усної народної творчості.