«Жива історія» української доблесті. В Івано-Франківську театр-студія оживляє пам’ять про героїчне минуле України і зміцнює національну свідомість сучасників

У всі часи визвольної боротьби нашого народу національна свідомість була основою героїзму борців за волю України. І в наші дні, у часі війни з російськими загарбниками, вона є разючою і надійною зброєю українських воїнів та фундаментом національної безпеки й оборони України. Сьогодні в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо інтерв’ю з Тетяною Зарецькою – керівницею театру-студії «Жива історія», колектив якого своєю мистецькою працею оживляє карби пам’яті про героїчне минуле в українській історії і дає поживу для сили духу і патріотизму творцям сучасної історії, які відстоюють незалежність України.

Досліджуючи історію села Тязів Галицького району (тепер Ямницької територіальної громади), авторки книжки «Тязів. Пам’ять серця» філологині Тетяна Зарецька та Ірина Садула два роки тому і не підозрювали, що своєю працею дали старт актуальному патріотичному культурно-просвітницькому проєктові.

Тетяна ЗАРЕЦЬКА, художня керівниця театру-студії «Жива історія»:

– Я закінчила філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника, а відтак працювала в журналістиці. Але ніколи не пробувала себе в режисурі чи сценаристиці. Народилася в Івано-Франківську, а моя мама – уродженка Тязева, тож у мене тязівське коріння і я зростала в тому селі. Але ніколи й не думала, що колись мені випаде така велика честь – написати книжку про Тязів, зокрема її історичну частину. Видання побачило світ у березні 2020-го й того самого року відбулася презентація його у сільському Народному домі. Тож творчу біографію нашого колективу ми й провадимо відтоді.

Нащо нам було те? Хотіли побачити, як оживуть персонажі книжки. Якось, працюючи над виданням, я спіймала себе на гадці, що виписую героїв кіношно – зримо і кадрами. У книжці я намагалася додавати і художніх штрихів до образів своїх героїв, і свої міркування. У мене був куратор – провідний науковий співробітник Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери в Івано-Франківську Петро Ганцюк, який вимагав достеменної точності деталей. Якби не його підтримка і слова «Ви – не самі», то і не взялася б до написання книжки. Я дуже переживала і боялася. А Ірина Садула, яка працює вчителькою у селах Тязеві та Угринові, дуже грунтовно написала ліричну частину книжки.

Кадр з фільму «За Галич ішли на багнети».

Люди бачили дійових осіб на сцені сільського клубу і головно – впізнавали персонажів. Крокували січові стрільці, далі – вояки УПА і підпільники ОУН… Всі персонажі – місцеві. А в Тязеві було кого представляти – лицарів і «Золотого…», і «Бронзового Хреста Бойової Заслуги», й інших високих відзнак. Здається, навіть самі тязівці не знали, що мають таку героїчну історію. А згодом і люди з інших сіл взялися пропонувати для прочитання свої історичні епізоди з героїчного минулого. Я почала робити деякі напрацювання, але більше для шухляди, бо на заваді став карантин. Так, усе почалося з простого інсценування сторінок книжки. Але пауза у часі пандемії була творчою – ми вчилися. Я з допомогою П. Ганцюка опрацювала дуже багато документів. Він завжди до таких речей ставиться дуже відповідально і серйозно. Найважче і найцікавіше було продиратися скрізь документальні кліше кримінальних кадебістських справ, щоб з матеріалів допитів українських патріотів побачити особистості. А допити часто тривали по дванадцять – шістнадцять годин. І з ними не мило бесідували. Навіть не можна ототожнювати у цьому випадку такі поняття, як особистість, герой і персонаж. Вже згодом, коли мої руки дійшли до спогадів безпосередньо самих учасників визвольної боротьби, торкнулася ще епохи українських січових стрільців, відтак дісталася до «Літопису Червоної Калини» і «витягнула» звідти наших великих лицарів, а далі була ще епоха ЗУНР та УГА й все закрутилося, то я зрозуміла, що просто візуально бачу своїх героїв і відчуваю. Містика? Просто коли відкривається серце для таких речей, то воно веде.

– То Ви з друзями, на мій погляд, доносите до людей не просто живу, а одухотворену історію?

– Так, у нас історичний персонаж не просто оживає, а й передає іншим цей імпульс своєї звитяги і боротьби. Ми поступово з членами нашого аматорського колективу обростали такими речами, а кількість зацікавлених збільшувалася. Спочатку нас було скромно шестеро, далі – з десяток, а тепер ще побільшало. Є люди переважно з Івано-Франківська, є з Коломиї, троє представників з Тязева…

Тоді в мене вже було ніби все – і потужна теоретична база, і навіть емоційне чуття тієї теми, але бракувало важливої складової – навиків фільмування. Я цього не знала і не могла знати. І ми з паном Петром почали освоювати ази фільмування, специфіку кадру, переходи, локації, роботу з камерою, світлом і т. ін. Бо режисурою я трохи володіла і сценаристика лягала до душі. Ми ж хотіли зафільмувати передовсім наші сценічні дійства. Обрали документально-художній жанр. Мені здалося, що так я точніше зможу донести свій задум до людей, ніж у традиційній документалістиці. Хоч ми пробували виступати і перед дітьми у школах під час уроків патріотизму. Вони впізнавали епоху. Бо побачити січових стрільців у повному строї – це щось! А художня складова завжди має авторські моменти та, як мені видається, це пом’якшує суху документалістику фільмування, і її добре сприймають глядачі.

Відтак почалася сценаристика – потрібно було підбирати локації. І тут проступив ще один фактор – костюми й атрибутика. Та все почало наче пливти до рук. Спочатку викупили німецьку друкарську машинку «Еріка» кінця 30-х років минулого століття, яка має свої легенду та історію. П. Ганцюк її лагодив і чистив, добирав стрічки. І я навчилася друкувати – першою фразою була «Слава Україні!». З часом у нас з’явилися й інші оригінальні речі, з якими працюємо. Почали брати участь в аукціонах і викуповували деякі костюми. Звісно, грошей великих не було. Тож намагалися придбати хоч і дешеві речі, але, на думку пана Петра, дуже значимі для фільмування. Й уже маємо чимало оригінальних речей, навіть таких, яких і в музеях нема. Наприклад, краги – шкіряні накладки для прививання штанин у військовому строї. А ще аж у Польщі ми викупили сурму – інструмент, що кликав до бою і якому вже сто тридцять років. Унікальна річ. Часто траплялися різноманітні приключки. Бо потрібні були знання не лише про епоху, історичні події, а й про уніформістику, філаристику тощо.

Так, ми вчилися і досі вчимося. Лекції часто читав П. Ганцюк. Я робила роздруківки спеціальних таблиць, щоб наші учасники постановок орієнтувалися в епосі. Мене не дуже цікавить, чи потенційний учасник нашого колективу має аж такі акторські здібності. Для мене важлива його зацікавленість історією. Є ще одна вагома складова нашої роботи – особистість героя. Перед тим, як передати персоналії героїв, ми мали їх достеменно вивчити. Бо ті скупі відомості про них потрібно було показати в кадрі. Тож треба було визначити тип темпераменту, характерні рухові звички, щоб люди впізнали того чи іншого харизматичного провідника. Актор отримував своєрідне «досьє» героя – фотографію, коротку біографію, деякі психологічні деталі тощо.

Я запитувала учасників, якими вони бачать своїх персонажів і хочуть відтворити у кадрі. Вимагаю, щоб персонажі відповідали образу й типажно були впізнавані. На майданчиках часто відбувалася справжня містика. Наприклад, ми не мали фотографій свого головного героя, а в останній день зйомок раптом родичка приносить світлину, на якій їх троє – учасників підпілля: чоловік-чільник, дружина-зв’язкова і її брат-охоронець. І знаєте що? Всі вони – як одне лице з нашими акторами. Але ми все робили без відбору, керувалися тільки внутрішнім відчуттям. Так траплялося дуже часто. Навіть на рівні звичок. Такі речі додають снаги і підтримують, коли здається, що все розвалюється.

Наші актори в житті – менеджери, архітектори, студенти семінарії, вчителі, працівники заводу та ін., але коли вони одягають мундир і беруть у руки «шмайсер», то розпрямляються їхні плечі, хода стає твердою й упевненою та приходить усвідомлення, хто ти. Тобто жива історія так виховує національну свідомість, що у часі війни актори «Живої історії» напівжартома казали, що напевно ж будуть у москальських «розстрільних списках».

Ми збиралися й у часі війни, але головно для підтримки одне одного, а не для репетицій. Якось було не до того. Аж тепер потроху повертаємося до роботи. Кличе День Незалежності України та інші великі дати історії нашої держави. Ми маємо певні зобов’язання перед глядачами і слухачами. А ще треба доробити недороблене, відфільмувати недофільмоване і т. ін. Така пауза не дає розгорнутися у повну силу. Але і її, сподіваюся, ми використаємо для добрих справ. Ми не можемо повноцінно запрацювати, бо частина акторів-чоловіків сьогодні на війні. Замало залишилося тих, з яких можна сформувати належну знімальну групу. Але деякі штрихи мусимо робити, щоб учасники не втрачали тонус. Маємо театральних тренерів, але наші погляди не завжди збігаються. Бо я щоразу кажу своїм друзям: «Ви не вмієте грати – і не треба, залиште гру акторам. А вам потрібно – бути… Ті кілька хвилин побудьте своїми героями…»

– Чи не плануєте збагатити «Живу історію» і сучасними героями та їхніми звитягами?

– Я дуже хочу, щоб усі носії національної ідеї – сучасні борці за волю України – повернулися живими і здоровими додому. Вони вже серед нас. Але зізнаюся чесно, що так далеко зі своїми задумами я ще не заходила. Проте переконана, що мистецтво вибухне такими сюжетами. Наша ж проблема – у потузі. Адже для сцен про сучасних героїв маю хіба що однострій свого чоловіка. З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів через свою викривлену уяву і недостатні знання мені було дико страшно і здавалося, що москалі будуть тут і ми потрапимо під окупацію. Все потребує осмислення та повноти часу. А повнота часу – це перемога у війні й не інакше. Ми у своїй роботі відходимо від реконструкції як гри і додаємо художності. Реконструктори надають архіважливе значення кожній деталі – від ґудзика до «шмайсера». А це чималі гроші, які відтак додаються до кошторису фільму. Ми не маємо великих ресурсів, але розуміємо, що не можна допускати у кадр, наприклад, віз із гумовими колесами чи китайську курточку на воякові УПА… А тим більше, якщо маєш чотири мільйони євро на кінокартину. Це або недопрацювання, або відмивання грошей. Зважте, що кошторис нашого короткометражного фільму «Спомин про шугаївців» сягнув всього тридцяти тисяч гривень. Також у своєму набутку маємо ще дві короткометражки: «Повстанська коляда» і «Повстанський Великдень». Є ще сценічні речі і відеозамальовки на історичні теми. Ми раді б зробити щось більш масове з часів визвольної боротьби за Незалежність України – були б кошти…

– Де «Жива історія» тулиться в Івано-Франківську?

– Наші перші репетиції були на відкритій сцені у Парку культури і відпочинку ім. Т. Шевченка. Ми не мали місця, де б притулитися, вірите? І тепер вишукуємо зали, майданчики і навіть працюємо у підвальних приміщеннях церков, у школах, клубах та деінде. А основа нашого тренування – рух, володіння своїм тілом та емоціями. Намагаємося навіть локації для фільмування наблизити до реалій епохи. Якщо це, наприклад, Чорний ліс, то обов’язково обираємо місце постою сотні і т. ін. Те, що робимо, то наш невеличкий внесок у збереження історичної пам’яті українського народу і один із способів її візуалізувати та оживити. Це дуже важливо для розвитку національної ідеї.

До Дня Незалежності України хочемо у середмісті показати українських діячів, які мешкали в Івано-Франківську чи були його уродженцями і творили та наближали той великий день. Дійство-замальовка «Гості з минулого», сподіваємося, відбудеться в інтерактивному форматі з максимальним контактом із глядачами. Тобто «Жива історія» буде серед людей. А ще плануємо нарешті завершити фільм про вступ вояків УСС до Галича 1915 року і перше встановлення національного прапора на його ратуші. Глядачі побачать Дмитра Вітовського, Миколу Саєвича, Осипа Сорохтея, Ольгу Підвисоцьку та інших героїв того часу – живу історію української доблесті.

Редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами