Уявіть собі: вас привезли до незнайомого лісу, де маєте відшукати кілька контрольних пунктів і «відмітитися» – за допомогою електронних чи інших засобів, якими обладнано ці встановлені на різних природних об’єктах трикутні помаранчево-білі призми зі сторонами 30х30 см. Один за одним стартують на дистанції й інші учасники змагань. Перемогу здобуде той, хто виявить і за найкоротший час успішно пройде (а точніше, пробіжить) усі КП. Оце і є спортивне орієнтування – лісовий вид спорту, як його ще називають. Певна річ, досягають успіхів у ньому ті, хто добре підготовлений для пересування на місцевості і безпомилково орієнтується на ній, послуговуючись компасом й отриманою на старті мапою з позначеними КП. Простіше кажучи, цей по-своєму захопливий вид спорту вимагає від атлетів як швидкого бігу, так і розумових зусиль. Тож їх не випадково називають «штурманами» лісових трас.

Патріархом спортивного орієнтування у нашому краї по праву іменують колишнього старшого тренера національної і військової збірних команд нашої держави, суддю національної категорії Омеляна КУЦУКА. За неабиякі заслуги в цьому виді спорту прізвище калушанина занесено до Енциклопедії сучасної України. Другого дня нового року О. Куцук зустрів своє 80-ліття.

Загалом понад сотню майстрів спорту України і кандидатів у майстри спорту зі спортивного орієнтування та легкої атлетики підготовлено ним або з його участю. 1969-го Омелян Йосипович прийшов працювати в Калуську ДЮСШ тренером-викладачем з легкої атлетики, з 1973 р. по 1992-й він – директор школи, до 2019-го – старший тренер-викладач вищої категорії. Себто в життєписі О. Куцука пів століття пов’язано з роботою в цій дитячо-юнацькій спортивній школі – рідній, як ветеран каже про неї. Адже Омелян Йосипович розбудовував ДЮСШ – за його директорування придбали збірні конструкції і звели легкоатлетичний манеж, з’явилося сучасне синтетичне покриття на бігових доріжках і секторах стадіону. І, звісно, ця школа дорога ветеранові, напевне, ще більшою мірою тим, що тут кувалася й кується спортивна слава прикарпатського спортивного орієнтування не лише в Україні, а й у Європі і світі. І серед тих, хто творив та творить її, – чимало вихованців О. Куцука. Зрештою, йому як тренерові доручали готувати до відповідальних стартів національну та військову збірні команди нашої держави, і вони успішно виступали на найпрестижніших міжнародних змаганнях. З українськими спортсменами-орієнтувальниками Омелян Йосипович побував у більш як 60 країнах світу. Два десятиліття – з 1995-го – він був президентом Федерації спортивного орієнтування Івано-Франківської області.

– Термін «азимут» означає «напрямок руху». А яким був Ваш, Омеляне Йосиповичу, особистий рух до становлення й розвитку нового для нашої області, поки що не олімпійського, але напрочуд цікавого й по-своєму унікального виду спорту? – запитую в О. Куцука.

– Започаткування українського спортивного орієнтування пов’язують із 1963 роком, коли під Каневом збірні команди областей змагалися на першому чемпіонаті тодішньої УРСР з цього виду спорту. Він став самостійним, відмежувавшись від туризму. Відтоді бере свій відлік і спортивне орієнтування на Івано-Франківщині. Про цей вид спорту я, звісна річ, ще нічого не міг знати, коли навчався у Тлумацькій середній школі і займався легкою атлетикою, волейболом, баскетболом, футболом, настільним тенісом, відвідував секцію з гімнастики, добре плавав. Прищепив мені любов до спорту вчитель фізкультури Лев Богайчук. Тож я вступив до Станіславського республіканського технікуму фізичної культури (нині Івано-Франківський коледж фізичного виховання), тут удосконалював себе як легкоатлет-десятиборець, захопився ще й гандболом. Закінчивши технікум, повернувся до рідного Тлумача, бо змушували до цього життєві обставини. Керівником районного фізкультурно-спортивного товариства «Колгоспник» я був пів року, далі мене скерували на роботу вчителем фізкультури у Перегінську школу-інтернат на Рожнятівщині. Там, а потім у середній школі селища пропрацював загалом п’ять років, які були для мене плідними. Проте через життєві колізії мусив знову повернутися до Тлумача, був тут керівником фізичного виховання в сільськогосподарському технікумі. А потім ми з дружиною переїхали до Калуша – місто хіміків тоді інтенсивно розбудовувалось, була перспектива отримати квартиру.

На новому місці Омелян Йосипович спершу працював у Підмихайлівській середній школі вчителем фізкультури, заступником директора з виховної роботи. Організував і провів десятки туристських походів з учнями, за три роки підготував чотирьох майстрів спорту – і… зрозумів, що найповніше зможе розкрити себе саме на тренерському поприщі. Заочно закінчив факультет фізвиховання Кам’янець-Подільського педінституту і прийшов на посаду тренера-викладача легкої атлетики в Калуську ДЮСШ. Додамо до цього, що чимало вільного часу Омелян Йосипович уділяв своєму, як тепер кажуть, хобі – здійснив упродовж чверті століття півтора десятка походів III-V категорій складності в горах Карпат, Криму, Кавказу, Приполярного Уралу, Алтаю, Тянь-Шаню, Саян, Таймиру, Камчатки й інших регіонів колишнього СРСР. Випробовував себе на фізичну міцність і морально-психологічну стійкість перед труднощами, небезпеками й ризиком, зокрема при підкоренні з друзями-туристами захмарних гірських вершин, і водночас окрилював душу незабутньою й нині романтикою тих мандрівок і сходжень. Усього пройшов з наплічником понад 50 тис. км туристичних маршрутів.

А спеціалізація зі спортивного орієнтування в Калуській ДЮСШ з’явилася 1978 року – цю ідею подав на той час уже директор дитячого спортивного навчального закладу Омелян Куцук, вдалося втілити її у нове відділення школи завдяки інспекторові з фізичного виховання тодішнього обласного відділу народної освіти Романові Гірняку, великому прихильникові спортивного орієнтування і спорту загалом. З ініціативи знову ж таки героя нашої розповіді філію Калуського відділення відкрили в м. Долині, почали навчати хлопчиків і дівчаток азів «лісового» виду спорту в Калуській районній, Тлумацькій і Городенківській ДЮСШ. Дещо пізніше створили такі відділення в Тисмениці і Яремчі.

Уже 1988-го прикарпатські орієнтувальники здобули високі результати на змаганнях як всеукраїнського, так і союзного та міжнародного рівнів. Того ж року Омелянові Йосиповичу запропонували працювати зі збірною командою України, до складу якої входило чимало прикарпатських спортсменів. Після проголошення незалежності України її команда зі спортивного орієнтування зуміла увійти до десятки найкращих у світі – велика заслуга в цьому й О. Куцука.

Ніколи не зітреться в його пам’яті такий, приміром, бентежний епізод:

– Мені було довірено очолити українську спортивну делегацію, яка приїхала на чемпіонат світу 1995 року в Німеччину. І тут ми несподівано опинилися в центрі загальної уваги завдяки тріумфальному виступу Юрія Омельченка з Буковини – він став чемпіоном світу на короткій дистанції, випередивши низку титулованих атлетів. На ті змагання наша збірна привезла синьо-жовтий прапор, а ось касети із записом Українського Гимну ми не взяли. Бо, відверто кажучи, на перемогу когось із співвітчизників і не розраховували. В організаторів чемпіонату теж не виявилося запису Гимну України. Вихід запропонували самі спортсмени і тренери нашої збірної – під час вручення золотої медалі буковинцеві ми заспівали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…».

Співали з гордістю за Україну і з хвилюванням від зливи емоцій, спричинених спортивною звитягою нашого співвітчизника. А за мить вибухнув шквал оплесків, якими нагородили чемпіона, а заразом і всіх присутніх тут українців, господарі й гості чемпіонату, представники різних країн світу…

Піднімалися на найвищу сходинку п’єдесталу світових першостей у різні роки вихованці й самого Омеляна Куцука: Ніна Вінницька, Сергій Моспан, Микола Ковбасюк, були призерами й учасниками чемпіонатів Європи і світу Лідія Олексин, Роман Слободянюк, Наталія Потопальська, Михайло Люклян, Михайло Гутак, Ярослава Тригуб’як, Марія Спасюк, Юрій Федоровський, Микола Якимечко – всіх і не перелічити.

З огляду на те, що у відділенні ДЮСШ зі спортивного орієнтування буквально за кілька років підготували понад 20 майстрів спорту, півтори сотні кандидатів у майстри спорту, йому, до речі, другому в Україні, у 2000 р. надано статус спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву.

Траєкторія руху прикарпатських орієнтувальників по висхідній чітко означилася за останнє десятиліття. Приміром, 2015-го на змаганнях в Україні і за кордоном вони здобули 180 медалей, третина яких – найвищої проби. Чимало вихованців Омеляна Куцука та його однодумців із Калуської ДЮСШ – Галини Строчук, Миколи Якимечка, Олександра Козачинського входили і входять до складу збірних команд нашої держави.

Вдячний Омелян Йосипович за співпрацю і таким тренерам знаних на Прикарпатті і в Україні орієнтувальників, як Ярослав Гузоватий із Калуської районної ДЮСШ, Микола Кецелюк та Василь Микитюк з Яремча, Василь Фодчук із Тисмениці, Дмитро Атаманюк із Тлумача. А сам він віддав педагогічній праці близько 60 років життя. Серед його численних нагород – знаки «Відмінник народної освіти України», медалі «Антон Макаренко» та «За заслуги перед Прикарпаттям», а ще він лауреат Калуської міської педагогічної премії ім. Костянтини Малицької, а з 1995 р. – заслужений працівник фізичної культури і спорту України.

Із повагою згадують свого учителя його вихованці. Скажімо, Ніна Вінницька, перша і поки що єдина жінка – майстер спорту України міжнародного класу зі спортивного орієнтування, яка репрезентувала нашу молоду державу на чотирьох чемпіонатах світу серед національних команд і здобула призові місця, й донині вдячна Омелянові Йосиповичу за те, що вимагав тренуватися до сьомого поту, бо надто дорогою є ціна перемог на престижних змаганнях. Згадує, як не раз вона разом з Марійкою Спасюк, Наталкою Потопальською та Миколою Якимечком обливалися потом на схилах і в ярах Височанки, як боролися з колючим морозним вітром, брели уздовж Лімниці в снігах до колін, намотували нескінченні кола в міському парку культури та відпочинку… І недарма.

Спортивний світ не дізнався би про прикарпатців – переможців і призерів престижних змагань, якби Омелян Йосипович не створив 1980 року при Калуській ДЮСШ №1 обласний клуб спортивного орієнтування «Азимут», який ще донедавна очолював, вважає Н. Потопальська. Вона пізніше тренувала учнів спеціалізованого відділення Калуської ДЮСШ зі статусом школи олімпійського резерву, довгий час виступала за шведський клуб спортивного орієнтування «Седер», а нині живе і працює в Лондоні. В «Азимуті» вдалося зберегти тих талановитих спортсменів, котрі вже закінчили ДЮСШ, поповнити ними збірні команди України, вивести цих юнаків і дівчат на міжнародну арену і здобути для нашої держави високий рейтинг у спортивному орієнтуванні. От якби ще клуб мав належну фінансову базу, то був би спроможний посперечатися за першість із багатьма закордонними. Наталка Потопальська закликає школярів: «Шукайте, як колись шукала я, свою першу маленьку стежину в лісі – вона, якщо будете старанно виконувати всі настанови тренерів, приведе вас до перемог у спортивному орієнтуванні».

З думкою своєї колишньої вихованки цілком солідарний Омелян Куцук. Він упевнений, що прикарпатське спортивне орієнтування має велике майбутнє. Як і вірить у те, що попри нинішні нелегкі випробування Україна таки увійде до європейської спільноти і стане розвинутою державою.