Ця ситуація виникла ще задовго до війни з російськими окупантами, тож є наслідком не бойових дій, а навпаки, – керівного тилового бездіяння. Війна закономірно перетворює тилові проблеми на меншовартісні й не варті уваги, а журналістське правило «роби, що повинен» у реаліях воєнного часу нерідко дає осічку. Адже описану нижче ситуацію доводилося споглядати щотижня й упродовж не одного року. Та написати про неї не зважувався: вважав, що проблема надто дрібна як на воєнний час та локальна як для обласного часопису й не варта моєї уваги як редактора відділу соціальних розслідувань. Однак я помилявся!..

Слава Богу, що через селище Брошнів-Осаду – центр територіальної громади, ще хоч через день теліпаються приміські «експериментальні» – то двовагонні, а тепер уже й одновагонні – неосвітлені темної пори доби й добиті до ручки – дизельні потяги сполученням «Івано-Франківськ – Стрий» та «Стрий – Івано-Франківськ». Ці легендарні, старезні й непередбачувані «чмехи» у селищі ненадовго зупиняються для висадки й посадки пасажирів. Але й за ті кілька хвилин, як кажуть, можна пана по халявах уздріти. Тож після побаченого безладу на зупинному пункті і брошнівчани, і гості громади мають про що понарікати. Бо навіть під час кількахвилинної зупинки можна добре роздивитися деякі «принади» господарської безвідповідальності керівництва сектору пасажирських перевезень Відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» на зупинному пункті у Брошневі-Осаді. Також є час розважити про байдужість адміністрації Брошнів-Осадської територіальної громади щодо умов надання жителям селища послуг перевезень приміським залізничним транспортом, а також добра нагода згадати «не злим, тихим словом» місцевих пасажирів-вандалів, котрі якщо не занапащають чи нищать працю людських рук, то цуплять усе, що на очі потрапить.

Перші враження від побаченого зупинного пункту засідають у пам’яті людей надовго і позбутися їх дуже важко. На безгосподарності не написано, хто її «творець» – місцева влада чи колійова. Тому вражені гості насамперед «хають» керівництво селища Брошнева-Осади, відтак згадують недобрим словом залізничників і тільки насамкінець засуджують дику поведінку самих місцевих пасажирів. Колись і я так думав, але тепер, навпаки, насамперед назвав би останніх і з них почав би наводити лад…

Так, зупинний пункт у Брошневі-Осаді занепав. Колись цегельне, одноповерхове й добротне приміщення почекальні, на якому ще дивом збереглася частина таблиці з написом «Брошнів», а поруч бовваніє стовп з ліхтарем, було по-господарськи доглянуте та обгороджене дерев’яним парканом. Свого часу там працювала квиткова каса й була кімната для чергового, а у двох інших кімнатах навіть жили деякі молоді сім’ї з діточками та навколо й городець невеличкий обробляли, й садок доглядали, й птицю вирощували. Опалювали помешкання дровами, яких по сусідству з лісокомбінатом «Осмолода» людям ніколи не бракувало. А тепер… Усе всередині будиночка зруйноване й занедбане. Злодії і спритники не вкрали хіба що ґрати на вікнах – винесли все, а господарські прибудови розібрали. Тож у негоду на зупинному пункті нема де й заховатися: навіть поріг до почекальні переступати небезпечно, адже вона вже давно стала темним, смердючим і диким туалетом. І нікому до цього жаху в селищі немає діла.

Донедавна важко було й уявити будь-який залізничний зупинний пункт без криниці з корбою у затінку дерев. І на території зупинного пункту у Брошневі-Осаді така криниця була, казали, ще за Австро-Угорщини її залізничники викопали та впорядкували цямриння. Відро було дбайливо обковане металом, щоб довше служило й липкорукі сусіди його не вкрали, а поруч біліло прив’язане алюмінієве горнятко. Вода у тій криниці завжди була смачнезна і студена, аж зуби ломило. А тепер… Криницю перетворили на звалище – закидали різним непотребом й занедбали, а металеві дверцята, линву, відро і навіть горнятко поцупили захланні «ґазди».

На московії завжди процвітала брехня. Через бідноту простолюду колись кмітливі царедворці практикували про імператорське око «потьомкінські» чи камуфляжні села – щоб умилостивити імператрицю єкатєріну. Вздовж її мандрівних маршрутів в Україну процвітали показуха й окозамилювання та інші авантюрні ідеї графа потьомкіна. Але ті сільські бутафорні картонні халупи були настільки бідні й занедбані, що навіть причепурені виглядали гірше, ніж надвірні туалети-шпаківні.

Відтоді минуло майже два з половиною століття, і з плином часу та груба практика, як видавалося, канула в Лету. Але, схоже, торік чи позаторік на зупинному пункті у Брошневі-Осаді взялися відроджувати ті самі «потьомкінські…» – лише не села, а туалети. Принаймні тут з’явилася дивовижа – мала архітектурна форма з розряду тих, що більш відомі у наших селах, як «віходки».

Уявіть собі цегляний надвірний туалет, двері якого акуратно вималювані в синій колір. Здалеку він виглядає привабливо – як доглянутий і комфортний. Та вся його «потьомкінська родзинка» в тому, що ті двері… наглухо забиті також пофарбованими на синє сталевими штабами. Але пасажири, котрим закортіло до клозету, дізнаються про це, тобто про те, що то насправді не вбиральня, а лишень її імітація, тільки тоді, коли марно намагаються відчинити двері до неї. Нерідко в такому разі в людей уже немає часу ні на роздуми над таким неприємним відкриттям, ні на пошук іншого «віходка», тож їм залишається тільки метнутися до самої почекальні або ж…

Мої журналістські нотатки – не критиканство, а пошук конструктиву й намагання, висловлюючись фігурально, вичистити авгієві стайні рідного селища. Може, порада видасться й занадто оптимістичною чи нереальною для втілення в життя, але завжди будь-хто з читачів цього тексту може запропонувати й кращу. Чому б, наприклад, керівництву Брошнів-Осадської ТГ разом з Івано-Франківською дирекцією залізничних перевезень не знайти мудре спільне рішення, щоб безоплатно віддати станційний будиночок як житло у користування якійсь охочій родині, попередньо означивши відповідні умови з догляду навколишньої території зупинного пункту? Звісно, якщо колійовим і місцевим керівникам не набридло й далі споглядати роками у люстерко безгосподарності, як занедбані приміщення перетворюються на руїни, й потопати у людських наріканнях і ганьбі?