Упродовж повномасштабної війни Президент Володимир Зеленський не раз запевняв, що Україна обов’язково переможе. А також озвучував передумови нашої перемоги: повернення всіх окупованих українських територій з виходом на кордони 1991 року; притягнення росії до відповідальності за терор, а путіна ‒ за злочинні накази; примус країни-агресора платити репарації Україні; повернення додому всіх українських полонених і незаконно депортованих дітей і дорослих. І тепер, коли президент США Дональд Трамп пообіцяв зробити все, щоб якнайшвидше закінчити цю війну, українці в очікуванні саме справедливого її завершення.

Проте вже другий місяць тривають «мирні переговори», але, погодьмося, правдивої інформації про них украй мало, принаймні телемарафон «Єдині новини» транслює лише позитивні новини і надає мікрофон суто «позитивним» експертам, у яких завжди «все добре». Однак люди з критичним мисленням та вмінням відслідковувати причинно-наслідкові зв’язки цим не задовольняються і шукають інші доступні джерела, на підставі яких роблять власні висновки. А оскільки за результатами перших раундів переговорів (Україна ‒ США, росія – США) ще немає підсумкових заяв та спільних угод, та й проводять ці переговори за зачиненими дверима, то доводиться за головне джерело інформації приймати нечисленні усні коментарі, інтерв’ю головних переговірників і державних діячів країн ‒ учасниць переговорів, аналітику експертів, чиї попередні висновки виявились правдивими, а прогнози збулися.

Президент України своїм розпорядженням від 15 березня 2025 р. створив переговірну групу «для взаємодії з міжнародними партнерами України з метою забезпечення переговірного процесу щодо досягнення справедливого миру», а очолити її доручив голові свого офісу Андрієві Єрмаку. Але ще за чотири дні до того, 11 березня, ця група провела дев’ятигодинні перемовини (їх назвали «технічними консультаціями») з американськими колегами у столиці Саудівської Аравії Джидді.

Про що ж говорили так довго? За словами А. Єрмака ‒ про обмін військовополоненими, про повернення додому з росії наших дітей і цивільних, про бажання України вступити в НАТО, про головну нашу «червону лінію» ‒ невизнання окупованих рашистами українських земель територіями рф (тобто йшлося про те саме, що й на попередніх «самітах миру», ним же організованих). А з нового ‒ про відновлення американської військової допомоги і припинення вогню за формулою «в повітрі і на морі». В інтерв’ю пан Єрмак так охарактеризував цей переговірний раунд: «Дуже гарна розмова, дуже предметна і дуже змістовна. Ми говорили як партнери з людьми, які разом із нами з першого дня повномасштабної війни».

Журналісти поцікавилися, чи обговорювали питання територіальних поступок росії з боку України. Та на це учасники нашої переговірної групи або мовчали, або запевняли, що про це нічого не говорили. Речник же МЗС Георгій Тихий взагалі утаємничив зміст переговорів, заявивши: «Усі подробиці можна буде розкрити лише за багато років».

Як з’ясувалося, наші переговірники злукавили: держсекретар США Марко Рубіо та радник Трампа з нацбезпеки Майк Волтц за підсумками зустрічі повідомили, що у Джидді вони разом із представниками України таки обговорювали певні територіальні питання. Це підтвердив і сам президент США Трамп: «Знаєте, ми не працювали в темряві, ми обговорювали з Україною землю, ділянки землі, які буде збережено чи втрачено, і всі інші елементи фінальної угоди, включно із Запорізькою електростанцією, кому дістанеться те чи це»… Ми говоримо про територію от зараз. Ми говоримо про лінії демаркації…». А Майк Волтц відверто зізнався: «Одного разу ми навіть взяли карту і почали малювати на ній, як ми збираємося закінчити цю війну». І заявив виданню Fox News, що Україні, ймовірно, доведеться поступитися на користь росії частиною своєї територій.

Не знаю, як вас, шановні читачі, а мене неприємно вразила інформація про те, що українська делегація під час наступного раунду «переговорів на технічному рівні» в Ер-Ріяді 23‒25 березня сама запропонувала в рамках 30-денного перемир’я припинити обстріли енергетичних об’єктів (включно з НПЗ), а також кораблів у Чорному морі. Вразила тому, що досі Україна на полі бою тримала ініціативу саме в таких ударах по території противника, що істотно послаблювало економіку росії і знижувало її здатність вести війну.

Український військовий експерт, полковник ЗСУ у відставці Роман Світан вважає, що цим самим ми виконали забаганку ворога захистити його нафтову галузь і Чорноморський флот, а ці перемовини він називає «мирними договорняками» і «початком капітуляції України». Тому тепер рф знову торгуватиме награбованим українським зерном з окупованих територій, а Чорноморський флот ‒ обстрілюватиме ракетами наших воїнів і цивільних. Ми є свідками того, що російська армія з початком перемовин не те що не припинила обстріли наших міст, а навпаки, значно їх посилила: сотні ворожих БпЛА і десятки ракет щодня б’ють по житлових кварталах, дитячих майданчиках, школах, цивільних підприємствах і лікарнях Харкова, Сум, Одеси, Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави. Ворог просто вбиває українців, як у тирі, бомбить їх, примушуючи до погодження на капітуляцію. Лише за березень рф випустила по Україні майже 4200 дронів! Тому я підтримую пана Світана в тому, що нашим перемовникам варто було б передусім порушити перед командою Трампа питання про дотримання країною-агресором Женевської конвенції 1949 року про заборону ударів по цивільних об’єктах, роздрукувати її Додатковий протокол №1 від 8 червня 1977 року (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#Text), що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і вручити його президентові Трампу, який хоче бути миротворцем, для вивчення та виконання. Саме реалізація цього протоколу має бути предметом головної зацікавленості України сьогодні, проте наші перемовники чомусь про це скромно мовчать...

У пошуках відповіді на питання, чому керівник української переговірної групи та його підлеглі приховують правду про те, що найбільше хвилює українців: чи не втратимо ми в результаті цієї війни свій суверенітет, чи збережемо державність, а також чому вони не відстоюють критично важливі для життів українців питання, пропоную читачам пригадати попередню діяльність пана Єрмака на дипломатичній ниві.

Президент Зеленський дозволив своєму давньому другу Андрієві Єрмаку ‒ людині без дипломатичної освіти ‒ стати головним переговірником від України на міждержавному рівні ще до початку повномасштабної війни. Тільки-но в лютому 2020 року він очолив Офіс президента, як одразу став втручатися в дію «Мінських домовленостей» (це були протоколи про перемир’я на Донбасі, укладені у 2014 і 2015 рр.). Зокрема 11 березня 2020 року він був першим українським чиновником, який на переговорах Тристоронньої контактної групи (ТКГ) з мирного врегулювання ситуації на Донбасі в Мінську від імені України завізував своїм підписом рішення про заснування «Консультативної ради», котре передбачало прямі переговори представників офіційної України з терористами, які окупували частину Донбасу. Тобто цей документ визнавав суб’єктність самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», війна на Донбасі завдяки йому отримувала статус внутрішньо-українського, тобто громадянського, конфлікту, а країна-агресор росія ‒ статус гаранта-спостерігача, нарівні з Німеччиною, Францією та ОБСЄ.

На цьому документі стоїть також підпис Дмітрія Козака ‒ російського політика, який уже давно намагався втулити в Україну окупований Донбас ‒ звісно, на російських умовах (з 2014 року через підтримку російської агресії та порушення територіальної цілісності України під час російсько-української війни ця особа перебуває під персональними міжнародними санкціями США, ЄС та інших країн). Офіційний Київ відмовлявся від такої пропозиції попередні шість років, дослуховуючись до попереджень експертів не повторювати помилку, вчинену Кишиневом у врегулюванні придністровського конфлікту.

А ще Єрмак увів до складу ТКГ експрем’єра Вітольда Фокіна, який просував там московські ідеї ‒ вибори в ОРДЛО під час війни (тобто під дулами автоматів), загальну амністію (для бойовиків і колаборантів) і «особливий статус» для всього Донбасу – як план демонтажу української державності.

Нардеп Володимир В’ятрович тоді звернувся до СБУ, НАБУ й ДБР із заявою про відкриття кримінального провадження за ст. 111 КК України за фактом державної зради, вчиненої Єрмаком і Кучмою (екс-президент України був головою української делегації в ТКГ): «Такі дії Єрмака і Кучми суперечать Конституції та законам України і свідчать про підтримку ними дій держави-агресора, спрямованих на зняття з росії відповідальності за агресію та окупацію українських територій, трактування цієї агресії та окупації як «внутрішнього конфлікту», а представників окупаційних органів ‒ як буцімто представників окремих районів Донецької та Луганської областей».

Через рік СБУ це провадження закрила з поясненням, що попередня згода на створення Консультативної ради «не може трактуватися як надання сприяння іноземній державі в проведенні підривної діяльності проти України». А ТКГ і далі працювала аж до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Андрій Борисович також брав участь у російсько-українських перемовинах, які розпочались у Білорусі і продовжились у Туреччині після 24 лютого 2022 року, і в розробці так званих Стамбульських мирних угод. Автор книги «Зазирнути у вічі Путіну: російський синдром української «дипломатії війни і миру». Пекельна весна 2022-го» (Київ, 2025) Павло Гай-Нижник називає ці угоди «замахом на територіальну цілісність і конституційний лад України». А міжнародний оглядач Володимир Кравченко застерігає українську владу від повторення в майбутньому цього переговірного сценарію: «Стамбул-2 уб’є Україну!». Нас же має насторожувати вже те, що російські політики, навпаки, постійно наголошують, що саме «на базі Стамбульських домовленостей, а також реалій на землі» вони готові вести переговори з Україною.

Сьогодні вже відомо, що українська делегація у Стамбулі, очолювана Давидом Арахамією (тоді близьким до ОП і його голови), під час тих переговорів першою запропонувала російській стороні свій проєкт цієї угоди (комюніке), в якому зокрема були прописані такі принизливі для нашої держави пункти: відмова України від вступу в НАТО та оголошення нею постійного нейтралітету (цей статус мав бути закріплений у Конституції); надання Україні (за винятком Криму, Севастополя та окупованих районів Донбасу) гарантій безпеки від низки країн, включно з рф (!); заборона Україні проводити на своїй території міжнародні військові навчання без згоди країн-гарантів і розміщувати іноземні військові бази та контингенти; певне скорочення Збройних сил України; згода слідувати трьом без’ядерним принципам ‒ не приймати, не виробляти й не придбавати ядерної зброї; вирішування питання Криму і Севастополя шляхом політико-дипломатичних перемовин України з росією протягом 15(!) років.

Російська сторона додала до цього проєкту свої пропозиції: скасування міжнародних санкцій щодо рф; відмова від претензій до рф у міжнародних судах; надання російській мові в Україні статусу офіційної і захист прав російськомовного населення; законодавча заборона «фашизму, нацизму та агресивного націоналізму» (тобто «денацифікація» України). І вимагала істотного скорочення української армії («демілітаризації» України) ‒ до 85 тис. військових (у рф при цьому залишається мільйонна армія) і техніки, що перетворювало б ЗСУ на іграшкову армію, яку росія через два–три роки, якщо не раніше, точно знищить за три дні. А ще рф пообіцяла… більше не нападати на Україну.

Отож за цим договором, у разі його парафування українською делегацією, війна 2014‒2022 рр. закінчилась би фактично безумовною перемогою рф і капітуляцією України. Натомість, за інформацією німецького видання Die Welt, один з українських переговірників висловив тоді зовсім іншу думку: «Це була найкраща угода, яку ми могли мати». Видно, не дослухались наші перемовники аналітиків та експертів, які попереджали, що на переговорах у Стамбулі українська делегація має перегравати російську, щоб знову не наступити на «будапештські граблі». І не знають вони вислів Ґолди Меїр про те, що «не можна домовитися про мир з тим, хто прийшов тебе вбивати».

Тут варто нагадати, що російськими перемовниками, з якими наші мали підписати Стамбульські угоди, були одіозні персони: Роман Абрамович ‒ наближений до кремля російський олігарх-мільярдер, і Володимир Мединський ‒ на той час помічник президента рф і людина його ідеологічного клану, яка називає путіна «абсолютним генієм сучасної реальної політики» і відкрито підтримує війну росії проти України (обидва перебувають під санкціями західних країн саме через російсько-українську війну). І вони точно їхали в Стамбул не перемовлятися з українцями, а оформити українську капітуляцію.

А щодо нашої делегації, то вона, за висновком В. Кравченка, була сформована поспіхом, і там були випадкові люди, які навіть не мали допуску до держтаємниці (що є порушенням президентського указу «Питання координації зовнішньополітичної діяльності держави»).

Чи не тому, коли українська делегація вже готова була підписати підсумкові Стамбульські угоди разом із російськими перемовниками, до Києва раптом приїхав прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон і завадив цьому, категорично заявивши: «путін – воєнний злочинець, його треба дотискати, а не домовлятися з ним. І якщо ви готові з ним підписувати якісь угоди про гарантії, то ми – ні. З вами можемо, але не з ним, він все одно всіх кине!».

Повернімось до Андрія Єрмака. Як бачимо, він як головна фігура у всіх перемовинах щодо новітньої російсько-української війни проявив свою, м’яко кажучи, не дуже високу дипломатичну фаховість і патріотизм. А ще згадаймо його особисте дитя ‒ «глобальні мирні саміти» і численні тематичні конференції періоду вже повномасштабного російського вторгнення з обговоренням «формули миру» Зеленського, під час яких було укладено безліч безпекових угод із лідерами країнам Глобального Півдня. Ці заходи пан Єрмак називав «великим успіхом» і «найважливішим дипломатичним проривом України за всі роки незалежності», «потужним кроком до припинення війни та встановлення справедливого миру для України». На їх проведення витрачено величезні державні кошти, але безпеки Україні вони, по суті, не додали.

До речі, Єрмак на мирному саміті у Швейцарії запевняв і нас, і всю світову спільноту: «У чому наша сила, що ми – дуже принципові, і ми, знаєте, від вітру не змінюємо позицію. Іще раз хочу чітко сказати, що при президенті Зеленському «Мінських домовленостей» у тому вигляді, в якому вони були, «Будапешту», який не дав нам жодних гарантій і так далі, – не буде».

Про ще одні міжнародні перемовини між Україною і росією, які з високою ймовірністю відбулися за два роки до повномасштабної війни, 8 січня 2020 року, на цей раз в Омані, розповів у своєму розслідуванні Михайло Ткач ‒ журналіст програми «Схеми» української редакції Радіо Свобода. Цей молодий журналіст ‒ відомий розслідувач, у тому числі й щодо перших осіб держави, не раз пережив спроби тиску на нього, погрози й перешкоджання своїй діяльності.

Хто не бачив цю передачу Михайла Ткача «Схеми №246. Оманлива відпустка. В Оман прилітав секретар Ради безпеки РФ, коли там був Зеленський» ‒ перегляньте її. Можливо, вона допоможе вам розібратися в тому, що й чому сьогодні відбувається.

А 20 січня, після цієї високої зустрічі, нардеп Артур Герасимов запитав міністра закордонних справ України Вадима Пристайка про зміст програми візиту Президента України до Оману, який пресслужба голови держави назвала «офіційним». На що Пристайко відповів: «Ми колись вам про все розкажемо. Свого часу». Пригадуєте дуже схожу відповідь на питання до речника МЗС Георгія Тихого щодо змісту переговорів у Джидді у 2025 році ‒ «Всі подробиці можна буде розкрити лише за багато років»? Як правило, таку відповідь дають ті, хто проводить підкилимні переговори, щось важливе приховуючи від нас. А недоговоривши, вони ж потім звинувачують народ у якихось конспірологічних теоріях і змовах. Замість чесної розмови з тим самим народом, якому вони мають служити. Але все одно, шила з мішку не сховаєш, воно все одно вилізе!

Тут варто додати, що на високій зустрічі в Омані разом із президентом Зеленським був його тодішній помічник Андрій Єрмак, який у його команді відповідав за міжнародний напрямок, головно ‒ за російський. На питання українських журналістів, чи зустрічались вони в Омані з росіянами, Єрмак коротко відповів: «Ні!» й оминув уточнювальні питання.

А рівно через місяць після Оману, 11 лютого 2020 року, Андрій Єрмак замінив Андрія Богдана на посаді керівника Офісу Президента. Будучи за освітою магістром з міжнародного права, а за видами попередньої діяльності ‒ бізнесменом, кінопродюсером і помічником (з 2006 по 2014 рр.) нардепа ВР від Партії регіонів Ельбруса Тадеєва, тепер він на рівні Президента курує всі перемовини з рф і вже традиційно представляє Україну на ширших міжнародних заходах, де обговорюють війну в Україні (зокрема, в Нормандському форматі). Крім того, Президент своїм указом від 25 лютого 2022 р. увів Єрмака до складу Ставки Верховного головнокомандувача України, причому той не є державним службовцем і за своїми функціями і посадовими інструкціями не може мати доступу до державної таємниці.

Відомий правозахисник і дисидент Мирослав Маринович ще 2020-го зауважив, що Єрмак, будучи невиборною особою, фактично виконує функції Президента і бере на себе відповідальність за діяльність, за яку підзвітний не суспільству, а лише главі держави. «Це, як на мене, дуже тривожно для будь-якої з демократій», ‒ зазначає правозахисник. І, наводячи конкретні факти, додає: «Єрмак свідомо чи несвідомо грає на руку москві. Провалена спецоперація з «вагнерівцями» у мене викликала просто шок…».

Отже, ми є свідками монополізації влади в Україні (яка за Конституцією є демократичною парламентсько-президентською державою) однією особою – навіть не Президентом, а головою його офісу. Єрмак, фактично, керує всією країною і всюди розставляє свої кадри, він же як голова переговірної групи, ймовірно, буде кулуарно визначати, як і на яких умовах Україна завершить війну. Причому не маючи на це ніяких конституційних прав і повноважень.

11 лютого 2020 р. Президент України, ділячись своїми враженнями від зустрічі з путіним у Парижі, сказав, що нібито побачив у його очах бажання закінчити війну. А про своє власне відчуття війни В. Зеленський заявив 15 лютого того самого року на Українському ланчі під час Мюнхенської безпекової конференції: «Війна в моїй ментальності і в моєму мозку вже закінчилась!».

Чи не тому, що війна для нього вже закінчилася, Президент у 2020 році здійснив «оптимізацію» ‒ по суті, скорочення ЗСУ на 40 тис. осіб, розформував до нуля дві військові частини, згорнув ракетну програму, позакривав військові заводи, а майже всі NLAW та Stinger, передані Україні Великою Британією та США, на момент вторгнення російської армії були сховані на складах Яворівського військового полігону. І, за дивним збігом обставин, саме туди 13 березня 2022 р. залетіла російська крилата ракета (а загалом по цій військовій базі було випущено 30 ракет) – 35 українських військових тоді загинули і 134 зазнали поранень.

За наказами вищого керівництва України розміновано загороджувальні протитанкові мінні поля на півдні ‒ біля Чонгара, Каланчака і Чаплинки, а також мости, які з’єднували Крим із материковою частиною України, і мости через Дніпро в Херсоні, біля Каховської ГЕС.

А ще в період 2020‒2022 рр. було розформовано дивізіон ППО вздовж Київського водосховища, оголено кордон з Білоруссю, з Гостомельського аеродрому відведено більшу частину військ Нацгвардії, а летовище «Жуляни» взагалі залишилось без охорони. Розміновано всі проходи з окупованого Криму на територію України, прокладено якісні автодороги для окупантів – очевидно, щоб їм було комфортно їздити по захопленій території.

Звільнили з посади толкового міністра оборони Степана Полторака і головнокомандувача ЗСУ Віктора Муженка, а бойових генералів Сергія Кривоноса, Ігоря Павловського і Дмитра Марченка не лише відсторонили від займаних посад, а й порушили проти них надумані кримінальні справи.

А ще в рамках обміну полоненими владний Олімп України передав росії Володимира Цемаха ‒ важливого свідка у справі збиття авіалайнера MH17, здав ворогові наших мужніх «азовців», зірвав спецоперацію із захоплення російських найманців приватної військової компанії «Вагнер». І ще багато чого було зроблено на користь ворога, який активно готувався захоплювати всю Україну і навіть не приховував цього.

А тоді, коли західні розвідки настійливо стали попереджати керівництво України про високу ймовірність широкомасштабного наступу росіян уже найближчими днями, Президент В. Зеленський закликав українців до спокою та пропонував їм маринувати шашлики і готуватись до святкування 9-го травня. Тож у результаті до великої війни наша армія була абсолютно не готова ‒ ні касок, ні зброї, ні бронежилетів…

Те, що Київ 2022-го не захопили за три дні, а всю Україну ‒ за десять днів, стало шокуючою несподіванкою не лише для кремля, а й для ОПУ. Причому, росіянам те не вдалося з єдиної причини – завдяки жертовній пасіонарності найкращих синів нашого героїчного народу, а не нібито через далекоглядне державне мислення наших керманичів.

На жаль, обставини складаються так, що крапку в цій війні поставлять не наші героїчні захисники, а переговірники в Саудівській Аравії. Тож тепер, коли вирішується питання, бути чи не бути Україні та українцям, нам треба бути особливо пильними до самого ходу перемовин і змушувати перемовників, принаймні наших, говорити нам правду. А також вимагати від Президента, щоби замість свого особистого фаворита головою переговірної делегації він призначив гідного представника українського народу – людину з високим рівнем дипломатичної компетентності і морально-етичних якостей. Патріота, який своїми вчинками довів, що Україна для нього ‒ понад усе.

Тож вимагатимемо в наших можновладців гласності в переговорах із ворогом і трампівською Америкою. Інакше наші, м’яко кажучи, не зовсім патріотичні перемовники затягнуть Україну в «Стамбул-2» (усі ознаки цього вже проглядаються), із якого буде лише один вихід – найжахливіше в нашій історії нове імперське ярмо і зникнення Української держави з політичної мапи світу.