Неготовність України до повномасштабної війни з північним сусідом, системна криза з мобілізацією, мало не тотальне ухиляння від мобілізації й масові СЗЧ, колаборація чималої кількості українців з ворогом, мародери у владі, які грабують свою країну в час війни, нелюдяне ставлення командирів до долі і життя солдатів, які боронять Україну…

Якби був живий визначний дослідник Голодомору Джеймс Ернест Мейс (1952 – 2004), то він усі ці ганебні явища нашого сьогодення назвав би проявами постгеноцидного синдрому. Американець індіанського походження (його батько із племені черокі, яке 1835 року, за рішенням федерального уряду США, примусово переселили з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми), професор історії, Дж. Мейс одним із перших науковців у світі розпочав у 80-х роках минулого століття досліджувати найтрагічнішу сторінку української минувшини – Голодомор 1932–1933 рр. і першим став переконувати світ, що це був акт навмисного геноциду українців. А поштовхом до вивчення цієї теми стала почута ним лекція професора Мічиганського університету Романа Шпорлюка, в якій той мимохідь згадав про Великий голод в Україні. Джеймс зреагував: «Цього не може бути! Ми знали б про трагедію таких масштабів – такі втрати неможливо замовчати!».

А далі була плідна співпраця Мейса з автором книги «Жнива скорботи» Робертом Конквестом – істориком, який дослідив злочини комуністичного режиму в Радянському Союзі й зробив висновок, що за часів Сталіна загинуло близько 20 мільйонів людей – унаслідок голоду, через ув’язнення в таборах примусової праці, а також були страчені (це число в кілька разів перевищує кількість жертв нацистського Голокосту). Він організував у Гарварді дослідницьку програму про історію Голодомору й працював на посаді виконавчого директора Комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків Великого голоду в Україні.

Результатом роботи цієї комісії став опублікований 1988 року звіт для Конгресу США та тритомник із 204 свідчень про голод 1932–1933 рр., виданий у 1990 році. У висновках звіту зокрема стверджувалося, що «Йосиф Сталін та його оточення вчинили геноцид українців у 1932–1933 роках». Також комісія організувала у семи штатах США публічні слухання, під час яких виступили 57 свідків Голодомору.

Тут варто додати таке: коли Джеймс Мейс лише почав цікавитися темою Великого голоду в Україні, його попередили, що то непевна наукова перспектива та виклик для історика, що наукові праці з цієї теми ніколи не надрукують. А коли Мейс уже оприлюднив висновки очолюваної ним комісії, то в нього одразу почалися конфлікти з іншими американськими дослідниками Радянського Союзу – славістами (переважно русистами). Вони фактично заперечували роботу комісії і сильно тиснули на самого Мейса. Адже СРСР, зокрема Росія, дуже серйозно працював у США, тому Джеймс надалі вже не мав там перспектив, як згадує його дружина Наталія Дзюбенко-Мейс, пояснюючи, за яких обставин він опинився в Україні і вже до кінця життя працював над темою Голодомору в Києві.

Мейс не був сухим академічним ученим – він трагедію українського народу пропустив крізь своє вразливе серце і намагався зробити її якомога зрозумілішою як для українців, так і для західного світу. Опитані ним свідки Голодомору стали для нього близькими людьми, адже він побачив спорідненість історичних доль наших двох народів: «З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?». І попереджав: «Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши у шаровари й вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, і показуватимуть туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва. Та ще назви найбільших річок і озер – у такий спосіб кинуть приреченим на вимирання аборигенам кістку з панського столу». Хіба не цей страшний вирок Мейса реалізує сьогодні путінська росія?

Джеймс Мейс сформулював концепцію постгеноцидного суспільства. Він радив нам: «У всіх претензіях до себе пам’ятайте: ви, українці, постгеноцидне суспільство, народ після винищення». Називав наше суспільство «проваллям, яке вимагає від нації надзусиль у всьому». Показував на прикладах, як упливає постгеноцидність на всі сфери нашого життя – політичну, управлінську, культурну, фінансову, економічну тощо, указував на наші больові точки. Був переконаний, що всі реформи в Україні приречені на невдачу саме через травми минулого. А найголовнішою реформою для українського народу й держави, на думку Мейса, має стати виведення України з постгеноцидного стану, із «зачарованого кола» наших моральних і матеріальних проблем.

До речі, професор Мейс дуже добре знав також історію росії і вже в 90-ті роки передбачив, що вона обов’язково піде війною на Україну, виставивши їй претензії – територіальні, моральні й людські.

А виступаючи на одному науковому симпозіумі, він заявив перед авдиторією, що США та Європа винні перед Україною у тому, що знали про Голодомор, але промовчали. І публічно від імені всіх американців покаявся і попросив вибачення в українців за те мовчання.

Джеймс Мейс був переконаний, що лише історична правда про Голодомор відхилить завісу над минулим і дасть можливість українцям упевнено дивитися у майбутнє. Тому 1993-го, у 60-ті роковини Голодомору, він написав відозву до української наукової спільноти з пропозицією розпочати системну роботу з його дослідження, а саме: зібрати й проаналізувати всі можливі джерела: «Щоб дізнатися, ЧОМУ стався Голодомор, потрібно звернутися до документів; а щоб зрозуміти, ЩО ЦЕ ТАКЕ, треба звертатися до свідків».

А оскільки архівних документів, які висвітлюють роль радянської влади в злочині проти українського народу й розкривають жахливі реалії життя в умовах страшного, штучно створеного Голодомору, обмаль (недарма ж Сталін своїм поплічникам – ідеологам та організаторам цього злочину – казав: «Робіть що хочете, однак не залишайте документів, не залишайте слідів!» (Зібрання творів, том 13, стор. 18)», то головний акцент у дослідженні Мейс пропонував робити на фіксації спогадів очевидців Голодомору, поки вони ще живі. Й особисто опитав сотні людей, «які ніколи, ні за яких обставин не мали жодних контактів між собою, а наводять одну й ту саму схему механізму виголодження по всій підрадянській Україні».

Я на власному досвіді переконалась, як «досліджували» цю тему на Луганщині. Коли 2000 року побувала як філолог в одній із просвітянських експедицій в українські села Луганської області, то від місцевих старших людей з-поміж їхніх розповідей на різні побутові та етнографічні теми почула жахливі оповіді про розкуркулення й масовий голод, який був у їхніх селах. Дізналася про те, як активісти тодішньої влади відбирали в людей усе їстівне, а потім робили рейди до батьків школярів, які ще не спухли від голоду, й питали в них: «Чого ви досі не мрете, ми ж у вас усе забрали!»; як матері, доведені голодом до божевілля, їли власних дітей; як померлих від голоду звозили в одну величезну яму, яку не засипали, доки не заповнювали її вщерть, і ніхто їх не відспівував; як голодні діти помирали, обгризаючи собі пальці; як вимирали цілі села, на сільрадах яких вивішували чорний прапор…

У 2003 році я зібрала ці свідчення й опублікувала у журналі «Київ», на що провідний луганський історик, та ще й голова Луганської обласної «Просвіти» і за сумісництвом (за його власними словами) підполковник КГБ Володимир Семистяга мені завважив: «Ірино Василівно, допоки Ви педалюватимете тему Голодомору?». Натомість я запитала в нього, чи роблять його колеги – історики луганських вишів – експедиції зі своїми студентами в села області, поки ще живі очевидці Голодомору, чи фіксують їхні спогади про цю подію для майбутніх поколінь. Та на це він відповів, що луганські історики цього не роблять, бо… держава не виділяє на те кошти. Але, на щастя, були на Луганщині, як і в інших областях України, поодинокі ентузіасти й місцеві краєзнавці, які цю важливу справу робили й без будь-якого фінансування – замість професійних істориків.

Головним академічним дослідником України періоду, до якого належить Голодомор, був професор Станіслав Кульчицький. Він із 1977 по 2015-й очолював відділ історії України 1920–1930 рр. ХХ ст. Інституту історії України, який у 1977–1986 роках називали відділом соціалістичного будівництва, а у 1986–1991 рр. – відділом соціалістичного і комуністичного будівництва Інституту історії АН УРСР.

Про власне наукові досягнення цього вченого з дослідження голоду розповів у своїй статті «Цифра жертв Голодомору, дозволена Кремлем: росіянин Кульчицький повертається в Україну» (газета «Україна молода», за 7 серпня 2004 р.) Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства КНУ ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор. З неї дізнаємося, що саме Кульчицькому наприкінці 80-х рр. компартія довірила висвітлення цієї теми відповідно до визначеного у ЦК й узгодженого з москвою напряму й обсягу контрпропагандистської боротьби проти української діаспори, яка розпочала активну діяльність щодо вивчення й поширення правди про великий злочин кремля у 1932–1933 роках. Відтак його допустили до цілком таємних архівів, і він одержав можливість побачити багато чого, але написав так, як потребував ЦК.

Станіслав Кульчицький завжди досліджував Голодомор так, як диктувала компартія – це були правила поведінки для номенклатурних науковців. Приміром, ще у січні 1988 року він першим поширює для англомовних читачів пропагандистську концепцію москви про так званий всесоюзний голод. Коли ж із москви «спустили» цифру втрат українців під час Голодомору у 3,5 мільйона осіб, то він узявся її «по-науковому» обґрунтовувати. І за часів незалежності України Кульчицький пропонує своїм колегам без усіляких досліджень «погодитися з цифрою у 3,5 мільйона» – мовляв, тоді світ визнає Голодомор 1932 –1933 рр. геноцидом.

Нічого не скажеш, гарний приклад антинаукового підходу до вивчення теми Голодомору подає головний історик України своїм колегам та учням (а їх у нього немало: наукова школа Кульчицького – це 27 кандидатів і 14 докторів історичних наук)!

Натомість професор Сергійчук, опрацювавши наявні в архівах первинні документи статистичних органів УРСР, заперечив цей статистичний висновок Кульчицького, бо на початок 1934 року лише дітей було недораховано понад чотири мільйони! І будь-хто з чесних істориків може легко знайти інформацію хоча б про те, що німецькі дипломати в 1933 році офіційно повідомляли з москви до Берліна, що кількість жертв голоду в УРСР – від 7 до 10 мільйонів.

Один із провідних західних дослідників Голодомору професор Монреальського університету в Канаді Роман Сербин в інтерв’ю «Радіо Свобода» 2008 року сказав, що Захід знав і про Великий голод в Україні, і про те, що тут мільйони людей гинули. Про це добре інформували дипломатичні служби: британські, німецькі, польські – всі, які мали представництва у москві, а деякі й в Україні, у Харкові. Про це також писали газети.

Але владні кола західних країн тоді не хотіли конфлікту з Радянським Союзом. Навпаки, саме у 1933 році США визнали СРСР та його комуністичний уряд. До того ж західна інтелігенція, переважно лівого спрямування, щиро вірила, що це була справді соціалістична країна, яка дбала про добро своїх громадян. Окрім того, СРСР проводив дуже сильну зовнішню пропаганду. Але якщо тему трагедії європейського єврейства вивчають сотні вчених у всьому світі, то трагедія Голодомору, на жаль, мало цікавить науковців. А якщо й вивчають колективізацію, то до питання голоду в Україні підходять з позиції російської історії.

Професор Сербин нарікає, що в цьому передусім винна сама Україна, бо вона мало приділяє уваги серйозному дослідженню цієї теми; на час, коли професор давав інтерв’ю, Україна не мала потужного наукового центру з вивчення Голодомору. Далі він згадує: «Кілька років тому, коли я був в Україні, мені казали, що вивчати Голодомор – це не перспективно для молодих науковців, тому що старі вчені здебільшого не сприяють тому». Мейсу в США казали приблизно те саме!

Щодо західних істориків, то вони, за твердженням Р. Сербина, виходили з радянської традиції, яка дивилася на Україну з висоти кремлівських веж. Тому ці історики й далі трактують український Голодомор як частину голоду селян у СРСР. Проте хоч і складно боротися з цими тенденціями, та все одно західних колег треба переконувати, використовуючи документи як з України, так і з рф, а їх достатньо. Потрібні лише чесні історики в Україні!

І, нарешті, Р. Сербин зауважив, що в росії теж досліджують Голодомор, але з політичної перспективи – щоб показати, що голод був однаковий як в Україні, так і в рф. І треба визнати, що ця концепція російської історіографії з незначними кореляціями запанувала, як не дивно, і в сучасній українській історіографії.