Життя і чин українського військового та громадського діяча Мирослава СИМЧИЧА з Вижнього Березова на Косівщині, політв’язня, котрий третину свого столітнього життя провів у радянських концтаборах, – то один суцільний подвиг в ім’я самостійної України. І це засвідчило, крім усього іншого, і звання «Герой України», яке йому – кавалерові орденів «Свободи» та «За заслуги», почесному громадянинові Коломиї та Львова, – надав Президент Володимир Зеленський у жовтні 2022-го.
Як повстанець і сотник УПА на псевдо «Кривоніс» М. Симчич брав участь у багатьох боях – спершу з німецькими та мадярськими окупантами, відтак і з більшовиками. Та найбільше він відомий за боєм під селом Космачем 1945 р., коли сотня під його орудою знищила батальйон «енкаведистів»... 5 січня цього року Мирослав Васильович відзначив свій 100-літній ювілей, а 18-го – відійшов у вічність.
До ОУН М. Симчич вступив 1941-го,18-річним. «До активної боротьби за волю України був підготовлений ще з малих років, – зізнавався він сам. – Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку вивчав в українській школі з третього класу». Коли ж у Карпатах створили перший відділ Української народної самооборони (назва збройного крила підпілля ОУН(б) на Галичині, який пізніше перейменували на «УПА-Захід»), Мирослав, який тоді навчався в Коломийському архітектурному технікумі, вирішив боротися з окупантами різних мастей відкрито.
«Насправді УПА створили й утримували наші краяни, – згадував М. Симчич ті часи й, по суті, розповідав про ще тодішні корені нинішнього українського волонтерства. – Якби не підтримка місцевих людей, то нас і не було б. Селяни нас годували, давали нам одяг, допомагали з розвідкою… Все постачання надходило від нашого населення. Але й так бувало дуже важко, особливо взимку. Коли через масові облави заблоковували доступ до сіл, ми голодували й мерзли. Траплялося, що доводилося ночувати у снігу під смерекою. Було, що по два – три дні мусіли обходитися без харчів. Тож без народної допомоги УПА не могла б утриматись і пів року, а завдяки їй ми воювали 10 років».
А свого роду як пророцтво про реалії нинішньої великої війни в нашій державі, коли московити називають українців нацистами, прозвучали такі слова незабутнього «Кривоноса» в його інтерв’ю «Історичній правді» 2013-го, коли панові Мирославові сповнилося 90: «Фашистами» нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує росія будь-який прояв свободи серед українців наші східні сусіди розцінюють як «злочин», «фашизм», або приклеюють якийсь інший ярлик. Основний їхній метод – це зобразити нас як убивць мирних жителів, чого з нашого боку ніколи не було. Натомість радянські провокаційні групи від нашого імені вбивали простих українців. Наприклад, на Станіславщині діяло тоді близько чотирьох десятків таких псевдобоївок. Провокатори, переодягнуті в нашу форму, ходили селами, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та коїли інші безчинства. Насамперед цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Тобто все робили для того, щоб люди почали казати: «Он, диви, що бандерівці витворяють». Для цього радянська влада використовувала «стрибків» («яструбків», як їх умовно йменували в совдепівських документах, тобто бійців так званих винищувальних батальйонів. – С. А.), котрих формували з місцевого населення, які балакали по-тутешньому, навіть гуцульською говіркою. Тому виглядало так, що провокатори – справдешні повстанці»…
1948 р. Симчича заарештували й засудили до 25 років таборів – заслали аж до Магаданської області. Там він перебував до 1955-го, після чого його перевели до містечка Єльця, де було трохи легше працювати й виживати. «Робочий тиждень у концтаборі тривав шість днів, – згадував пан Мирослав. – У вихідний же ми все одно йшли до лісу і на плечах носили дрова до нашого бараку. Хоча й щодня ввечері, коли поверталися з роботи, також старалися взяти з собою кілька гілок, щоб затопити піч. Поки ми весь день працювали, вода на вечір у бараці вже замерзала, а треба було помитися й чогось гарячого випити… Видавали нам на добу по дев’ять грамів цукру і 200 г хліба».
1963 року у зв’язку з «хрущовською відлигою» Симчичу скоротили термін до 15 років і звільнили. Але 1968-го заарештували знову, бо з’ясувалося, що він був не рядовим бійцем, а сотником. Удруге він вийшов на волю лише 1985 р. Правда, 1978-го йому дарували можливість вийти на волю за умови покаяння. Але він не пішов на цю угоду з владним режимом. «Написати покаяння означало би плюнути на свій народ, на його історію, – так свого часу пояснив власну незламну позицію «Кривоніс». – Я почувався українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї». Питання ж стояло так: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував. Завдяки Божій допомозі я належав до таких людей».
Коли врешті М. Симчич остаточно звільнився з радянських «гулагів», то оселився в Запоріжжі, оскільки йому було заборонено в’їжджати до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. Запоріжжя обрав, бо то було індустріальне місто – вважав, що тут буде легше відшукати роботу. Та знайти постійне місце праці вдалося лише через два місяці. А впродовж цього періоду йому доводилося ночувати на вокзалі.
«З моєю біографією мене не хотіли нікуди брати на роботу, – ділився пережитим пан Мирослав. – Тоді я пішов туди, де ніхто й не хотів працювати – на ремонт металургійних печей заводу «Запоріжсталь». Коли зупиняли піч на ремонт, то її стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи в печі стояла температура три тисячі градусів, і стіни її не витримували, тріскали. Коли ж їй давали «відпочити», то завданням моїм і таких, як я, робітників було залізти всередину й відремонтувати – зацементувати тріщини, замінити цеглини тощо. Та коли піч і не працювала, дихати всередині неї було нічим – усе у грудях горіло. Тож на ремонтах печей працювали три зміни по п’ять хвилин.
Тут я пропрацював півтора року. Згодом зустрів товариша, який звільнився з концтабору на два роки раніше і вже був слюсарем на цьому ж заводі. Він запропонував мені піти до нього на роботу токарем, і я погодився… Працював у гаражі. Майже кожен тамтешній водій, окрім державної машини, мав і свою. Тож хлопці приходили до мене з проханнями виготовити певні деталі до їхніх машин. Мій попередник за таку роботу брав по три рублі з кожного, або ж по пів літра горілки. Я ж нічого не брав. Навіть якщо нерідко залишався точити деталі на такі замовлення й після робочого дня. Для водіїв це було доволі дивно, що я не брав з них гроші. Тож вони почали думати, що я свідок Єгови.
Загалом на заводі, поки не дізналися, хто я, ставилися до мене з підозрою. Та через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене, в якій у найкращих методах радянської пропаганди мене зобразили «фашистом», «убивцею» й не тільки. Газета вийшла на вихідні. Тож коли в понеділок я прийшов на роботу, то побачив, що водії біжать мені назустріч і кричать: «Дєд, ти пачєму всєх каммуністав нє убіл?!. Смотрі, сколько іх, гадов, єщьо асталось!». Я ж відповідав: «Хлопці, заспокойтесь! Скільки встиг – стільки знищив».
Тоді вже більшовиків в Україні не так боялися. Після цієї публікації мої співробітники почали ставитися до мене, як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили на пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати – не міг відштовхнути людей. Зрештою, й мене вони запевняли: «Дєд, што тєбє надо, ти гаварі, всьо паможєм»…
Остаточно М. Симчич повернувся додому лише з відновленням Незалежності України. Та офіційно, на державному рівні, реабілітували Мирослава Симчича аж 2017 року. Не так давно на запитання журналіста, чи не викликає сьогоднішня Україна розчарування в нього, відповів так: «Більшовики так винищили нашу інтелігенцію, що коли постала Незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи й будувати ту Україну, за яку ми боролися. Тому та сама більшовицька номенклатура грабує та продає Україну й досі.
Найбільша наша надія – на нове покоління українців: ровесників Незалежності.
Тих старих, що виховані комунізмом, не перевиховаєш. Душі ж нинішніх молодих людей не зіпсуті комсомолом та компартією. Але маємо розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і якось воно буде – за все у цьому житті треба боротись».
