Минає чотири роки, як у гірському селі Сопів на Печеніжинщині подружжя Мирослави Ганишевської та Ігоря Ланового створило на колишньому дідусевому обійсті приватний музей-кімнату родинної минувшини.

Залою для музейної експозиції слугує окреме невеличке приміщення колишньої літньої кухні, яка ховається під старим крислатим горіхом. Чого тут тільки немає! Зі стін згори на нас споглядають у традиційних давніх рамках ручної роботи лики святих, а нижче закосичених рушниками образів – давні обрамлені родинні світлини. Піч, стіл, ліжко, велика лава, бамбетель… Усі хатні дерев’яні меблі змайстрував власноруч знаний у селі столяр Василь Ганишевський. Стіл застелено давнім домотканим обрусом, на ньому – розмаїте колишнє й сучасне кухонне начиння, серед якого височіє вусатий дідух, видніються разки коралів.

На ліжку, покритому домотканими вишитими веретами, а поверх – гуцульським мохнатим ліжником з овечої вовни, порозлягалися, образно кажучи, доверху гострими вухами білобокі й пузаті подушки, закосичені неповторними вишиваними геометричними та рослинними орнаментами. А дерев’яна грєда – горизонтальна жердка над ліжком – завішана десятками вишитих жіночих сорочок і шалінових спідниць, серед яких є й такі, яким уже давно сотня літ минула. На іншому боці кімнати – над вікном – красуються сучасні чоловічі, жіночі й дитячі вишиванки ручної роботи засновниці музею майстрині Мирослави Ганишевської. А ще в музеї є чималий арсенал ручних столярних інструментів діда Петра, родинні господарські речі. З кожного куточка музею на нас зирить родинна минувшина – одухотворена пам’ять часу. Та найяскравіше оживає родинна історія тільки у переказах ініціаторки й засновниці музейної кімнати родинних скарбів Мирослави Ганишевської.

– Хоч музей і родини Ганишевських, але тут уже переплелись і корені Ланових та Волощуків, – розповідає вона. – Я дуже люблю родинну минувшину. Давні речі мене надзвичайно приваблюють. Особливо ще з дитинства цікавило мене таємниче горище чи, як у нас кажуть, під. Ми всі смертні – хтось відходить у засвіти, а хтось народжується. Перед кожною родиною завжди постає питання, куди подіти речі наших предків: усопших дідусів чи бабусь, батьків і матерів? У коробку – і на під!

Дуже часто люди замолоду не розуміють справжньої цінності старожитностей, мовляв, то все забуте і нам не потрібне. Та коли дорослішають, то починають усе усвідомлювати й жити скарбами минувшини своїх предків – дідусів, бабусь, батьків і матерів, а також – дбати про давній одяг, ужиткові предмети побуту тощо. Прикро, якщо не можна відновити чи навіть реконструювати речі минулого, бо їх уже просто нема. Оті предмети, які зібрала Мирослава Ганишевська у своєму домашньому музеї, чи які експонують у Краєзнавчому музеї села Сопів, є носіями нашої культури різних часів, того родинного минулого, що живе у кожному з нас. Людина, яка виросла у цій культурі, бачила її творців і носіїв, навіть не усвідомлюючи, володіє безцінними скарбами часу. Наприклад, для мене вишиванка – не данина моді, а стан душі. Родинний музей, який понад чотири роки заснували Мирослава Ганишевська та її чоловік Ігор Лановий, то велика цінність. Бо ті, хто не зберіг чи знищив предмети старожитностей, вже ніколи не зможуть до них повернутися і відчути силу духу родинних оберегів…

(Марія Грабовська, бібліотекарка бібліотеки-філії с. Сопів Печеніжинської громади і за сумісництвом працівниця краєзнавчого музею цього села.)

Молодим давні речі, які вже давно своє відслужили колишнім ґаздам, заважають, і часто люди намагаються їх позбутися. Тож і речі наших з Ігорем дідусів чи бабусь також якийсь час зберігалися на поді у коробках. А все почалося з того, що у Нижньому Вербіжі – селі мого чоловіка Ігоря Ланового – після повені все у хаті було замулене. Годі було дати ради з рушниками чи давніми вишиваними сорочками. Плями їх не покидали. Щоб зберегти вишивані орнаменти, я дещо переробила й перекроїла. А згодом згадала і про бабині подушки. А де їх примістити? І ми з чоловіком подумали про створення музею у приміщенні колишньої літньої кухні. Ігор мене підтримує завжди, зокрема і в найнереальніших, здавалося б, задумах. І ми, навівши лад у кімнаті, почали туди все зносити й розставляти. Наш дідусь Василь Ганишевський вручну всі меблі чи рамки для образів та навіть домовини для потреб сільських ґаздів виготовляв. Пригадую, що на нашому обійсті посеред двору завжди стояла домовина й сохла – дідусь, виготовивши її, відтак обпалював паяльною лампою і покривав лаком. Є у музеї також давні речі з маминого села – Верхній Вербіж. Все, що є в музейній кімнаті, – не збиране по людях, а тільки наше родинне. Працювали над музеєм ми всією родиною. Мені навіть важко сказати, що в музеї найцінніше, бо мені все дороге. Тут є ще як бабусині вишивані сорочки, яким далеко за сто років, так і скроєні й вишиті мною. Я дуже люблю сорочку світлої пам’яті баби Катерини Волощук з Верхнього Вербіжа і щороку одягаю її на Зелені свята. І справді відчуваю силу її як духовного оберега. Моя душа у кімнаті-музеї відпочиває. Кожна річ ніби промовляє до мене – як відбиток часу і родинної історії Ганушевських, Ланових та Волощуків. Мені тепер уже ніколи і за жодних обставин не тільки не підніметься рука винести будь-яку давню родинну річ на під чи в інший спосіб мовби позбутися живої родинної пам’яті, а така думка й у голові не засіється…

На мій погляд, музей подружжя Мирослави Ганишевської та Ігоря Ланового передовсім цікавий не лише своїм матеріальним багатством – наповненням музейної кімнати, хоча воно і безцінне. Зібрані там експонати справді насамперед гріють душу та оживляють пам’ять представників родини – таким чином, перефразовуючи слова поета Володимира Вихруща, життя з роду в рід кладе мости, бо без коріння саду не цвісти. І це – доконано. Але для себе завдяки відвідинам музейної кімнати я знайшов те, що може бути корисним і для будь-кого – добрий і дієвий приклад для наслідування. Адже чи не у кожній родині є старожитності, які, наприклад, можна запропонувати краєзнавчому музеєві. Правда, є й такі предмети родинної давнини, з якими дуже гірко розлучатися. Але я вже точно знаю, що у павутину забуття – на під чи на стрих – такі речі не понесу, а зберігатиму гідно та у пошанівку.