Брошнів-Осада – моя колиска: на тутешній Залізничній вулиці я виріс і звідси пішов у світи. Люблю своє селище та брошнівчан, відчуваю їхні радість і біль, тож ніколи не залишу їх на самоті, а надто ж – серед проблем. Що непокоїть моїх односельців, те й мені нестерпне. Адже хто не може чи не хоче захистити свою родину від гіркоти, той, на моє переконання, ніколи не буде щиро перейматися і вникати в негаразди й інших людей. А річ ось у чім.
Через недолуге господарювання селищної влади й нехтування громадськими проблемами керівництвом ТОВ «СВІСС КРОНО» у Брошневі-Осаді виникло, фігурально висловлюючись, окреме поселення з назвою «Залізнична» – через перекриття переходу між вулицями відрізали від селищної інфраструктури до 40 обійсть на Залізничній вулиці.
Ця проблема існує вже не перший рік, та нинішнє керівництво селища не розв’язує її, а банально забалакує, звинувачуючи у всіх гріхах своїх попередників. Але нагадаю голові Брошнів-Осадської селищної ради ТГ Тарасові Манорику, що за керівництва й Володимира Боровича, Івана Шикеринця, Назарія Іваніва, й інших попередніх чільників селищної ради, жителі Залізничної не стикалися з такою ситуацією, коли їх обійстя були б відрізаними від громадської інфраструктури.
Не хочу занурюватися у глибини компромісів і вдаватися до подробиць, адже територія, про яку йдеться, перебуває у приватній власності підприємства «Кроно». Але факти – річ уперта: по-перше, всі попередні керівники селищної адміністрації віднаходили шляхи до порозуміння з керівництвом деревопереробників, і по-друге, чинному керівникові селищної ради вже не пасує на п’ятому році каденції ще покивувати у бік когось, образно кажучи, шукаючи цапа-відбувайла, а давно час братися до роботи й персонально відповідати за свою діяльність чи бездіяльність у тій чи іншій сфері життя громади на посаді голови. Люди не хочуть перейматися філософськими есеями про те, що так склалось «історично», а вкрай обурені, що керівництво Брошнів-Осадської селищної ради досі ігнорує ту проблему.
Як уже зазначав, її суть – у вже кількарічній відсутності переходу із частини Залізничної вулиці до центру селища, який існував у всі часи і за всіх керівників як підприємства, так і селищної ради. І лише за чинної влади те сполучення перекрили. Відтоді людям, які живуть у старій частині вулиці Залізничної, стало важко добиратися до церкви, адміністрації, кладовища, школи, дошкільного навчального закладу, магазинів, автостанції. До того ж частина жителів Брошнева-Осади – головно люди вже немолоді – віддавна мають земельні наділи на землях біля «відрізаної» частини вул. Залізничної, але через відсутність сполучення з нею не можуть доступитися до своїх городів і занедбують їх. А тим із брошнівчан, які хочуть скористатися послугами приміського залізничного сполучення, потрібно робити значний гак через усе селище, щоб пішки дістатися до зупинки «Брошнів-Осада» на вулиці Залізничній. Від безвиході старенькі вже жартують, що, мовляв, живуть не в селищі, яке є центром громади, а на хуторі «Залізнична».
Людям байдуже, чия вина у тому, що «Кроно», забувши про уроки соціального збурення у минулому через екологічну ситуацію у селищі, останніми роками дуже помітно збайдужіло до проблем його жителів і, на мій погляд, навіть ігнорує громаду, на території якої вже понад 20 років провадить свою виробничу діяльність.
Це тим більше дивно, що свого часу на підприємстві добре розуміли важливість такого сполучення для життєдіяльності людей і вже було й обладнали майже на сто відсотків такий піший перехід через відомчу територію між вулицями Залізничною і 22 Січня. Але й досі його чомусь не відкрили, хоча й попервах упродовж тривалого часу годували людей такими обіцянками-цяцянками. Забрукована доріжка вже й бур’янами заросла…
Звісно, тепер для брошнівчан із будинків від 1-го до 36-го номера на вулиці Залізничній важливо якнайшвидше зрушити справу. Та, видається, самотужки їм такої проблеми не розв’язати. Адже одних із них тягар років і хвороби зробили осілими та малорухомими «хуторянами», інші ж, молодші, або воюють на війні з російськими загарбниками, або стали втікачами від українських реалій, заробітчанами, й виїхали за кордон. Чимало втомилися від багаторічної вже заскорузлої проблеми й зневірилися у тому, що таке питання вдасться колись розв’язати, а дехто з потенційних активістів побоюється адміністративного цькування за спроби домогтися справедливості.
Але проблема сама собою не вичерпається і, образно кажучи, під пеленою воєнних реалій її не поховаєш назавше. Та прикро, що місцеве чиновництво цього не розуміє і навіть у часі війни й далі дбає головно про зону свого комфорту й не думає перейматися людськими проблемами.
