Те, що протягом певного періоду на сторінках нашого часопису не з’являлися публікації під такими заголовком і рубрикою, ще не означає, що прикарпатці вже позбулися тих хронічних чи нових життєвих негараздів, по допомогу в боротьбі з якими зверталися до редакції, а чиновництво – місцеве й регіональне – схаменулося і взялося ревно виконувати свої обов’язки. Просто навіть найактивніші шанувальники «Галичини», очевидно, для себе вирішили, що буденні людські клопоти жодним чином не можна бодай порівнювати з тим лихом, яке щодня приносить війна в українські родини. І, образно кажучи, на якийсь час наші люди наступили на горло власній пісні – взяли паузу і відклали осібне на кращі часи. Але й терпець має кінець – вривається...

Марія Михайлівна Данилець – самотня літня людина з інвалідністю, живе у с. Липівка – центрі старостинського округу (належать села Липівка, Студинець і Нова Липівка) Тисменицької міської територіальної громади. Нічим особливим у селі вона не вирізняється, хіба що частіше, ніж інші, оббивала й оббиває пороги як колись сільської ради, так і тепер адміністрації старостинського округу. Таких надокучливих правдошукачів жодна влада не любить.

Ця жінка, котрій уже 73, дуже побита життям. Свого часу пані М. Данилець очолювала у селі відділення політичної партії «Народний Рух України» й допомогла не одній людині. Важко працювала, поховала двох синів і чоловіка, а нині не живе, а животіє. Донька з Польщі приїжджає хіба десь-колись: Марія Михайлівна пригадує, що востаннє навідувалася два роки тому, сама пенсіонерка хворіє, тож не провадить жодної господарки – і живність не тримає, і городи не обробляє.

В її хаті дві кімнати, кухня й коридор, який слугує передпокоєм. Жодною побутовою електротехнікою жінка не користується, бо просто її не має, а наприклад, телевізор і холодильник давно вийшли з ладу. Та й електролампочки у помешканні господиня засвічує хіба в одній із двох кімнат і в коридорі. А останнім часом упродовж уже кількох місяців, коли потрібно подати показники про використану кількість електроенергії та сплатити за її споживання, вона долає автобусом пів сотні кілометрів (в обидва боки) до обласного центру і, звісно, не безоплатно – 85 гривень за поїздку. При пенсії 2,9 тис. грн це, без сумніву, відчутне фінансове навантаження для селянки, яке спонукає її прискіпливо рахуватися з оплатою за послуги електропостачання.

До редакції «Галичини» Марію Данилець, як пояснила вона сама, якраз привела безвихідь у спілкуванні з надавачами послуг з електропостачання й незрозумілі правила оплати за нього. Але, на наш погляд, її звернення до редакції мало й іншу причину – вона прагнула знайти, так би мовити, й інформаційний важіль у пошуку шляхів порозуміння з надавачами послуг електропостачання і для привернення уваги суспільства й органів місцевої влади зосібна до своєї проблеми, адже перебуває у громаді на соціальному обліку.

– Щомісяця мені надсилають платіжки про оплату за послуги з електропостачання по 200 чи 250 гривень, але за лічильником я використовую лише чотири кіловати, – бідкається жінка. – Не раз і фотографувала його, й показувала знімки інспекторам. Уже кілька місяців приїжджаю до Івано-Франківська й подаю фактичні показники лічильника. А доти дані мого лічильника за використану електроенергію подавала моя соціальна працівниця Наталія Федорів або ж інколи їх нараховували й за так званими середніми показниками. А кілька місяців тому я вирішила платити лише за реально використану електроенергію. Та коли вказую її спожиту кількість, мене не хочуть чути...

Я зберігаю всі платіжки. Та вся проблема в тому, що й досі за електроенергію нараховують мені суму до оплати за середніми показниками, а не фактичними й надсилають відповідні квитанції. А за останні три місяці – вересень, жовтень і листопад – я не платила ні копійки, тому що мені попередньо сказали, що, мовляв, у мене… накопичилася переплата аж за 20 кіловатів (правда, документального підтвердження цього немає, – авт.).

Самі розумієте, що за щомісячного використання близько чотирьох кіловатів мені і справді у той період не було потреби щомісяця розраховуватися за спожиту електроенергію. Але на це не хочуть звертати увагу і знову доїдають мене, надсилаючи платіжки та спонукаючи платити. Серце мене хапає, як приходить чергова платіжка. За що ж платити? Я ж іще ті 20 кіловатів не використала. Працівникам, які щомісяця приймають дані мого лічильника, я осібно про це казала, і не раз, та вони навіть дивитися не хочуть. Знову нараховують за середніми показниками. А мені важко з ними говорити, бо боюся, що мені стане зле через хворе серце…

Після проведеного журналістського розслідування історія М. Данилець, яка спочатку виглядала каламутною, проясніла. Попервах нас зацікавила незвично мізерна кількість споживаної нею електроенергії за місяць, про що свідчать показники, які надає пані Марія до «Прикарпатенерготрейд», – лише чотири кіловати. І ми вирішили уточнити зазначене з кількох причин. По-перше, такий показник означав би, що жінка не тільки не користується у господарстві жодним електроприладом, а й фактично живе в темряві, майже не вмикаючи освітлення у власній господі. По-друге, ми також припускали й суб’єктивний чинник – може, записуючи показники лічильника, Марія Михайлівна, яка має проблеми із зором, щось не догледіла і сталася помилка? І по-третє, може, М. Данилець не розуміє, або не хоче розуміти, що середні показники в «Прикарпатенерготрейд» нараховують не зі стелі, а за тими даними, які їм попередньо подавали.

Ми вивчили всю платіжну документацію за електропостачання користувачки. Та на папері, як мовлять, усе грає. І та заборгованість, що існує, має свої причини, але вона обґрунтована. Тож, на наш погляд, звинувачення у «маневрах» з показниками на адресу працівників «Прикарпатенерготрейд» неправомірні. Єдине, у чому можна їм дорікнути, то у відсутності належної комунікації з клієнткою. Зрозуміло, що бракує терпіння, бо М. Данилець дуже складна людина у спілкуванні. Але невже у селі не було кому їй допомогти й розтлумачити ситуацію? Було б добре і місцевій владі занотувати собі прописну істину: по допомогу до журналістів люди звертаються здебільшого тоді, коли не отримали її у громаді. Староста Липівки Ігор Борух підтвердив, що Марія Данилець перебуває на соціальному обліку у громаді, часто навідується до її адміністрації й «полюбляє поговорити» та «пограти кіна».

Тож, на мою думку, було б добре, щоб і соціальна працівниця Наталія Федорів – навіть якщо це не належить до її безпосередніх обов’язків – за сприяння Територіального центру соціального обслуговування Тисменицької міської ради та керівництва села допомогла хворій жінці розібратися з платою за електроенергію й відчутно зменшити витрати за її споживання, тобто все ж домогтись, аби розраховуватися не за середніми показниками, а за реально використану електроенергію згідно з фактичними даними лічильника.

Але проблема ще й у тому, що до старости села М. Данилець по допомогу не зверталася. Проте І. Борух наголосив, що добре знає, що «там нема жодної проблеми», про які каже пані Марія, «і люди у селі її добре знають». Та попри це староста все ж пообіцяв належно розібратись у ситуації.

Україна у роки своєї відновленої незалежності так легковажила власною інформаційною безпекою, що програла медійну війну російським загарбникам. І українці вже відчули на собі наслідки такої поразки – російські війська вдерлися на наші землі не тільки щоб визволяти «русскаязичноє насєлєніє», а передовсім – насаджувати «рускій мір».

Та ми не лише погано засвоїли уроки інформаційної поразки, а навпаки, у часі війни ще більше її підсилили недолугістю закону про роздержавлення ЗМІ, коли майже знищили місцеву пресу, та імітацією реформування Укрпошти, позабиравши із сіл поштові відділення і перетворивши працю листонош, образно кажучи, на знущання з людей. Загострила ту проблему свого часу й реформа децентралізації, також віддаливши поштові послуги від людей.

А тепер «президентська тисяча» нагадала, що в Україні, і на Прикарпатті зокрема, існує велика проблема з одержанням поштових послуг, надто ж у сільській глибинці. А особливо це стосується пенсіонерів, літніх людей з їх числа, котрі користуються переважно кнопковими телефонами. Вони тепер не мають змоги одержати не лише ті кошти від Президента, а й періодику, за яку, до речі, заплатили вже Укрпошті, а також пенсії, не можуть вчасно оплатити комунальні послуги. Бо ж не у всіх є змога скористатися допомогою молодших членів родини.

Я думаю, що нема добрих ґаздів – належних місцевих керівників – у тих громадах, де правило «одна листоноша на кілька сіл» прижилося й стало типовим явищем. Бо гідні господарі повинні дбати про свої громади. Передусім саме голови ТГ ще кілька років тому були зобов’язані бити на сполох і тиснути на керівників області, а ті своєю чергою – на чиновників Укрпошти, щоб люди могли одержувати якісні поштові послуги вчасно і в належному обсязі.

За статистикою, в Україні віддають перевагу друкованим медіа до п’яти-шести відсотків громадян. Звісно, це ніби й небагато, але насправді кількість людей за тими відсотками чимала. Тож запровадженням тотальної диджиталізації, тобто цифрових технологій, на наше переконання, влада вже списала й продовжує списувати з рахунків значну кількість своїх громадян – як каже народна мудрість, з водою і дитя вихлюпують із ванни. А під час війни з її непередбачуваними ризиками, як уже нас не раз переконали реалії, на інформаційному фронті спиратися тільки на сучасні цифрові технології дуже небезпечно, завжди потрібно мати у запасі в тій боротьбі плани «б», «в»…

До редакції «Галичини» по пораду звернувся житель села Річка Косівської громади Микола Васильович Кіщук, який працює в Яворівському лісництві старшим майстром і є постійним передплатником нашого часопису. Свою періодику лісівник отримує у поштовому відділенні в Яворові. Каже, що так йому зручніше – ближче до місця роботи.

– Контора лісництва, в якому я працюю, розташована за кілька метрів від поштового відділення, тож усю періодику, зокрема і газету «Галичина», я одержую в Яворові, – розповів Микола Кіщук. – Упродовж трьох років не було жодних проблем з доставлянням газет, яких я щороку передплачую на півтори тисячі гривень. Але кілька місяців тому сталися зміни. Річ у тім, що «Галичину» я завжди одержував у четвер, а тепер можу одержати тільки у вівторок наступного після виходу свіжого номера тижня. То скажіть по правді, чи є смисл її виписувати? Я ж хочу підтримувати газету, бо вона мені дуже подобається. Але тепер часопис привозять не у четвер, як колись, а у суботу. Та в суботу я не маю змоги одержати «Галичину», бо працюю в іншому селі – Снідавці. У неділю ходжу до церкви, а в понеділок пошта не працює. Тож забираю газету тільки у вівторок. Повірте, мені так не цікаво, але й розлучатися з «Галичиною» не хочу. Я телефонував на «гарячу лінію» Укрпошти. Але у них все так закручено, що годі й доступитися і знайти крайніх. Виглядає на те, що там панує повна анархія… Всі знають, що є така проблема з доставлянням газет, і не тільки в Яворові. А винна в цьому і несе всю відповідальність Укрпошта, яка за свої послуги одержує належні кошти...

Відтоді, як кілька років тому Укрпошта вдалася не до впровадження, а до імітації реформ і як наслідок просто віддалила свої послуги ще більше від людей – зокрема літніх й у сільській глибинці, я не можу пригадати хоча б один випадок, коли б небайдужі депутати того чи іншого місцевого рівня, які щонайперше зобов’язані захищати інтереси людей, звернулися до редакції «Галичини» по інформаційну підтримку й били на сполох про проблеми надання поштових послуг у тих чи інших громадах. Ні, обранці залишили людей наодинці з їхніми труднощами і вкотре підтвердили слушність іронічної приказки, що порятунок тих, хто тоне, у руках їх самих.