Це добре, що навіть у часі війни прикарпатців турбують не лише новини з фронту, проводи героїв в останню дорогу, панічні настрої і страхи, прогнози новоспечених провісниць і всезнаючих диванних експертів, а й буденні життєві проблеми. Зокрема вони переймаються якістю надання різних послуг, які чомусь не наближаються до людей, як про це свого часу гучно декларували, а й навіть після адмінреформування та створення територіальних громад в області щороку мовби віддаляються. Обурює наших краян і жахливий стан дорожньої інфраструктури у сільських громадах та нескінченне очікування «Великого будівництва» у малих селах, брак банківських і поштових відділень, позбавлення чи обмеження можливостей передплачувати й читати періодику... Про два випадки з таких звернень до редакції й розповідаємо в нашій новій публікації за листами читачів.

Дороги як дзеркало влади

Житель Джурова на Снятинщині Іван Андрушко у листі до «Галичини» побажав журналістам, аби часописи «друкували не тільки панегірики успіхів, а й критичні статті про провали на окремих ділянках буття», хоч сам свого часу, як зізнається, коли був позаштатним кореспондентом «Прикарпатської правди» і «Комсомольського прапора», то «писав здебільшого про все гарне, успішне, позитивне» та «не любив писати критичні статті про всяке зло у нашому щоденному житті». Але так воно, на жаль, часто трапляється, що наші дописувачі, а особливо ті, що не читають «Галичину», намагаються у своїх листах, образно кажучи, ніби відкривати Америку: як про першину пишуть про такі проблеми, які наша газета об’єктивно й ґрунтовно порушує постійно й не один рік. Але, як кажуть, для розв’язання наболілих людських проблем дзвонів на сполох забагато не буває...

«Здавна у народі побутує думка, що стан автомобільних доріг характеризує діяльність влади, – пише І. Андрушко. – Народ чує, що держава виділяє з бюджету мільярди гривень на будівництво та ремонт доріг. А також як нахабно і безсоромно крадуть мільйони і мільйони з тих коштів. Якщо десь щось і зроблено у містах та на державних автошляхах, то на обласному рівні, а особливо у сільській місцевості, подекуди таке жахіття, що й велосипедом не проїдеш без якихось пригод. Далеко не заглядаю, скажу про Джурів – колись одне з найкращих сіл Покуття, в якому я живу вже 67 років. З давніх часів воно відоме кам’яновугільними шахтами – вугілля возили аж до Відня, гуральнею, першими у регіоні середньою школою й лікарнею, цегельним, крохмалепатоковим та хімічним заводами й т. ін. А наприкінці 40-х років минулого століття у селі навіть побував секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов, відтак його відвідував і посол США в Україні Пайфер, а ще у Джурові закінчив школу відомий у всьому світі майстер світла і тіні Василь Пилип’юк…

Але колись заасфальтована дорога у центрі села тепер така розбита і в таких ямах, що нею ледве-ледве перекочуються маршрутки «Снятин – Чернелиця». А через Попельники автобуси внаслідок тутешнього бездоріжжя вже й їздити перестали. Мабуть, і на Джурів таке чекає…

Вже ніхто й не згадує про забалакане у Верховній Раді питання про будівництво автодороги «Снятин – Косів». Зрозуміло, триває війна. Є й інша велика болячка села: п’ять кілометрів лісової дороги «Джурів – Іллінці». Це не дорога, а таке саме чорне жахіття. Та й міст через річку Рибницю закритий уже впродовж 30 років. Але ж людям із сіл, розташованих понад річкою Черемошем треба доїжджати до лікарні, на навчання, на базар та за інших потреб в Івано-Франківськ, Коломию, Заболотів…

Невже ми так збідніли чи збайдужіли до людських потреб, що навіть не можемо зробити хоча б якісний ямковий ремонт пошкоджених доріг? Доки людям сподіватися? Невже йдемо до розвалу? Влада і відповідні служби мовчать... Але ж хтось відповідає за цю ділянку роботи! Не можна опускати руки в бездіяльності і все списувати на війну. Якщо весь тягар цієї проблеми звалили на плечі територіальних громад, то виникає запитання: «Чого варта ота адміністративна реформа?».

Звісно, чимало громад сьогодні бідні, аж «сині», і самі собі не можуть зарадити. А для ремонту доріг і мостів потрібні величезні кошти. Та думаю, що не всі бідні й нещасні, є й успішні. Тому вважаю, що обласне управління доріг, територіальні громади, агрофірми, підприємства й підприємці могли б спільними зусиллями змінити ситуацію на краще і не доводити до безнадії й занепаду. Люди надіються, що таким чином може бути розв’язано й наболілі дорожні проблеми Джурова».

Задуматися, чи не видаються деякі послуги мобільних операторів в Україні елементарним шахрайством, спонукала нас розмова з Лідією Петрівною Жовніренко (Денисенко) – пенсіонеркою і переселенкою з Донецька з офіційним статусом і передбаченими державою пільгами. Як постійна читачка нашої газети вона завітала до редакції, щоб поділитися з журналістами таким своїм обуренням. Замість того, щоб з розумінням ставитися до переселенців, чи пропонувати їм пільгові послуги, каже вона, мобільні оператори, користуючись своїм монопольним становищем і спонукувані безмежними «фірмовими» апетитами, у вартість своїх тарифних планів включають і такі послуги, якими споживачі не користуються. Мало того, вони й не бажають користуватися ними, про що й заявляють. Та всупереч цьому людям банально і свідомо нав’язують такі послуги, так би мовити, жужмом, «пакетом», ховаючи їх серед переліку інших і таким чином нарощуючи вартість тарифів.

Ідеться про власників не новітніх ґаджетів, а так званих кнопкових телефонів, якими здебільшого й тепер користується значна частина українського суспільства. Це переважно люди старшого віку – пенсіонери, які або не бажають здаватися на милість чимраз «мобільнішим» цивілізаційним тенденціям і витрачати на таке задоволення по кілька своїх місячних пенсій, або ж задовольняються тільки традиційними послугами мобільного зв’язку – переговорними і не потребують щомісячних обсягів інтернету чи додаткових ресурсів для надсилання смс-повідомлень тощо.

Проте, як виявляється, мобільні оператори, добре відаючи, в кого з їхніх споживачів який телефон, спочатку наґилюють людям непотрібні їм послуги, а відтак на прохання клієнтів, які звертаються, щоб скасувати, скажімо, непотрібні їм потужності інтернету і таким чином знизити вартість тарифу, борзо вдаються до інших маневрів для виманювання грошей – пропонують купувати нові пакети послуг мобільного зв’язку.

У межах звернення до редакції пані Лідії, котра якраз і поскаржилася на таке свавілля «телефонних» магнатів, автор цих рядків вдався до журналістського експерименту – спробував як власник кнопкового телефона позбутися нав’язаних йому послуг інтернету і звернувся до адміністратора одного з мобільних операторів (його назву вкажемо після завершення журналістського розслідування). Але той розвів руками і… порадив купити новий пакет.

Як бути далі? Наразі наша рекомендація користувачам, які опинились у схожій ситуації, – вдаватися до суду. Тому що, на наш погляд, описані дії мобільних операторів виходять за межі правового поля і можуть мати ознаки шахрайства, а винні у такій «борзій нав’язливості» людям тих послуг мобільного зв’язку, які їм не потрібні, можуть і повинні відповідати згідно зі ст. 190 Кримінального кодексу – «заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою»: ніхто не має права видурювати – тим чи іншим способом – кошти у користувача за оплату тих послуг, які не надавав.