З-поміж численних листів наших читачів до редакції ми відібрали для цієї публікації насамперед ті, в яких автори переймаються не лише особистими проблемами чи родинною гіркотою, нарікають на хронічну недолугість влади, роздратовані імітацією боротьби з коронавірусною пандемією, дискутують над політичними реаліями тощо, а й уболівають за громадські справи, ініціюють урухомлення корисних задумів і втілення добрих ідей, порушують актуальні питання в житті громад. Зокрема такі:

Житель міста Івано-Франківська Іван Іваночко, який очолює Івано-Франківське міське відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, у своєму дописі не просто висловлює громадське невдоволення законодавством про ринок землі, яке сьогодні намагаються активно запровадити в Україні, а й називає землю матір’ю і щиро вболіває за її долю.

«Сьогодні розгляд правок до закону про ринок землі у Верховній Раді України відбувається так, як у часи домінування Партії регіонів, – жодна пропозиція від опозиції не набирає потрібної кількості голосів, тож більш ніж імовірно, що закон таки приймуть,– пише І. Іваночко. – Це викликало велике невдоволення громадськості у ЗМІ й соцмережах. Проте з другого боку, в заявах деяких чиновників і значної частини депутатів всіх рівнів, а особливо Верховної Ради, триває шалена агітація за користь і необхідність продажу землі сільськогосподарського призначення як чи не єдиного шляху до добробуту українського народу. Ст. 13 Конституції України констатує, що земля, її надра, атмосферне повітря, інші природні ресурси в межах території нашої держави, ресурси її континентального шельфу є об’єктом права власності українського народу, а в ст. 14 зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Сьогодні земельне питання – одне з головних поміж тих, які найбільше хвилюють суспільство, а 75% громадян України, згідно з попередніми опитуваннями, усвідомлюють смертельну небезпеку від спроб позбавити їх рідної матері-землі, здобреної потом і кров’ю дідів-прадідів. Вже маємо гіркий досвід приватизації промислових об’єктів, яка призвела до колапсу в сфері промислового виробництва – падіння ВВП до катастрофічного рівня.

Сьогодні в часі надзвичайно несприятливих для України умов – військової агресії Росії – агрокомпанії чи визискувачі-олігархи різними шляхами нечесно заволоділи тисячами гектарів українських земель. Ще не було закону про ринок землі, а вже близько десяти мільйонів гектарів опинилися на світовому ринку. Скажімо, на Варшавській, Франкфуртській і Лондонській біржах акції українських аграрних компаній було оцінено у 10 мільярдів доларів. Цінність землі визначає наявність у ній гумусу, а в Україні за останні сто років його рівень знизився з шести відсотків до трьох. Сто років потрібно для його відновлення лише на один відсоток. Нічого не робиться, щоб підтримувати його належний баланс у ґрунті, А для цього слід вносити науково обґрунтовану кількість органічних добрив, дотримуватися сівозмін тощо. Землевласники і землекористувачі вирощують головно ті культури, які їм забезпечують найбільші прибутки. Тож ґрунти виснажуються і втрачають родючість. Значну частину орних площ, і майже завжди незаконно, виводять зі складу сільськогосподарських земель і передають для інших потреб.

Ось чому потрібно прийняти нормативні документи для захисту землі, створити державний агробанк, через який власники земельних паїв могли б вирішувати свої питання. Зростання збору зернових свідчить, що українським аграріям не потрібно перешкоджати в їхній діяльності, а держава повинна виконувати свої зобов’язання перед сільськими трударями. В Україні нема системи охорони землі, тож процвітають корупція і рейдерство. Ось чому ще до прийняття і запровадження в дію закону про обіг землі необхідно спочатку повернути в державну власність розбазарені землі, а винних – покарати, слід прийняти закон про стратегію розвитку села, де означити новий устрій аграрного сектору, розвиток фермерства, зокрема і сімейного, надання можливості одержання доступних кредитів, проведення реальної інвентаризації й оцінки землі, утворення контрольного органу для охорони землі. Якщо Україна орієнтується на європейські й світові цінності, то треба мати на увазі, що частка землі у державній власності США становить 55%, Франції – 65%, Канади – 90%, Ізраїлі – 95%, Англії – 100%. Ці країни – головні постачальники сільгосппродукції на світовий ринок.

Отже, торгівля землею, до чого так рветься теперішня влада, є найстрашнішим злочином проти українського народу, явищем аморальним, ганебним і образливим для нині сущих і майбутніх поколінь українців».

Одразу троє авторів: виходець із села Уторопів на Косівщині правозахисник і активіст суспільно-культурного товариства «Гуцульщина» професор Василь Біленчук, юрист і керівник Західного регіонального представництва УКБК Іван Куричка та уродженець Рожнева член НСЖУ Петро Гавука – звернулися до нашого часопису, щоб торкнутися можливості реалізації в селі Уторопи цікавої й корисної ідеї – створення на основі місцевих запасів соляної ропи унікальної на Прикарпатті бальнеологічної лічниці.

«Наші славні Уторопи, як свого часу писав академік Володимир Грабовецький, – за першими писемними згадками найстаріше село Гуцульщини, – йдеться у міркуваннях наших авторів. – На жаль, стихії природи, напади ординців, воєнні лихоліття спричинилися до того, що пам’ятки культури давніх віків загинули... Така доля спіткала зокрема й Уторопський середньовічний замок ХІІ ст., який розташовувався в урочищі «Паркан». Очевидно, що в селі, окрім солевидобутку, в сиву давнину соляну ропу використовували і в народному лічництві. Та, на превеликий жаль, з плином часу доказів бальнеології нема.

Сьогодні, коли на всіх рівнях ведуться розмови про розвиток туризму і максимальне використання для цього природного потенціалу, чому б не задіяти наявні соляні джерела – «вікна» – в Уторопах для лікування захворювань опорно-рухового апарату людини? Та й приїжджим є що в селі показати: файна школа, музей відомого поета-дисидента і лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука, новозведена хата на його обійсті тощо. І до Косова чи Коломиї, як кажуть, рукою подати. Ну а далі – справа Яблунівської ОТГ, Косівських районної ради і райдержадміністрації, місцевого населення. Гадаємо, що осторонь не стоятимуть і керівники області та депутати облради.

Для спорудження сучасної оздоровниці, де в лікуванні людей різного віку сповна можна використати сировицю і сіль із неї, аромотерапію, апітерапію (бджололікування), овітерапію (з лат. – лікування вівцями) і т. д., потрібно шукати наших вітчизняних або закордонних інвесторів, здобувати ґранти. Звичайно, тут не обійтися без наукових установ і дипломованих спеціалістів. Приміром, від 2005 року уродженка села Уторопи Світлана Шепетюк (Філюк) працює в Інституті туризму ПНУ ім. Василя Стефаника на кафедрі туризму та готельного господарства, в 2007 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Туристсько-рекреаційні ресурси Івано-Франківської області: сучасний стан та перспективи використання». І тепер вона як доцент кафедри, мабуть, охоче допоможе у розв’язанні порушеної проблеми. Є надія, що до втілення цієї ідеї в життя підключаться департамент охорони здоров’я облдержадміністрації, науковці НПП «Гуцульщина», титуловані гуцули зі столиці України, та й не тільки вони!».