В «українському сегменті» світового інформаційного простору гранично згустилися барви в повідомленнях про ймовірний напад РФ на нашу державу – нібито і справді все йде до великої війни. А надто ж якщо взяти до уваги сотні тонн вантажів з оборонним озброєнням, які екстрено надійшли й надходять до України. Скажімо, за інформацією відомого військового експерта Юрія Бутусова, протягом січня ЗСУ отримали з-за кордону лише протитанкових керованих ракет Javelin американського виробництва понад 700 та більше 2200 протитанкових гранатометів NLAW з Англії, а це на сьогодні найновіші у світі взірці високоточної оборонної зброї.

Як декларують західні партнери офіційного Києва, вони надсилають таку допомогу за принципом «чим інтенсивніше готуєшся до можливого вторгнення, тим меншає його ймовірність». З другого боку, США взялися на противагу діям Кремля нарощувати свою присутність у Старому світі. Приміром, у Білому домі вже заговорили про відрядження щонайменше 8,5 тисячі елітних американських військових, яких розквартирують у різних європейських країнах, у тому числі і в Польщі.

Посилили панічні настрої широкого загалу українців і заяви про те, що низка країн, у тому числі й США, відкликає з Києва співробітників своїх посольств. Звісно, на тлі такого ажіотажу дещо резонують спроби як Президента Володимира Зеленського, так і чільників відповідних столичних відомств нашої держави заспокоїти співвітчизників запевненнями, що в «данському королівстві» все гаразд і очікувати якихось потрясінь для нього, інспірованих зовні, немає підстав. Дивно, звичайно, що Захід б’є на сполох через імовірну агресію Росії щодо України, а офіційний Київ закликає українську громадськість зберігати спокій. Що би це означало?

Правда, останніми днями з’явилися й імовірні підтвердження того, що наразі можна і справді дещо перевести подих, оскільки, мовляв, Путін аж ніяк не нападе на Україну напередодні чи в часі зимової Олімпіади в Пекіні, яка відкривається вже завтра, не підкладе таку свиню своїм китайським соратникам. Але, мабуть, недарма і цей світовий форум, і навчання «Союзна рішучість» на території Білорусі, неподалік кордонів України, куди Москва наразі стягла чимало війська й бойової техніки, закінчуються в один день – 20 лютого. Мабуть, то не випадковий збіг, констатує, приміром, експерт-міжнародник Геннадій Друзенко. Як видається, за його словами, до тієї дати можемо бути спокійні, а відтак уже слід очікувати всякого...

Перелік таких фактів, міркувань і здогадів можна було б іще наводити дуже довго. Та, на щастя, вдалося серед сотень публікацій на цю тему на безмежних просторах так званого відкритого доступу виловити доволі притомні і слушні роздуми, опубліковані під заголовком «Блеф століття: чи буде війна?» на radiosvoboda.org. У них ситуацію навколо України чітко і ясно розкладено на свої полички. Просто не можемо не поділитися ними із читачами «Галичини». Отже, читайте…

Свого часу Сталін припустився величезної помилки, коли не вірив даним радянської розвідки про те, що Гітлер готує напад на СРСР. Чи то з причин теплих дипломатичних та економічних відносин із тодішнім офіційним Берліном, чи через свою пиху чільника «великої держави», Сталін вважав усі агентурні повідомлення про ймовірний напад Німеччини дезінформацією та провокацією. В результаті СРСР виявився не готовим до війни з нацистським Рейхом...

Чи може така ситуація нині повторитися з Україною, коли загрозу російського вторгнення вздовж усього кордону (разом із Білоруссю) українська влада сприймає крізь парадигму «все хорошо»? Спробуймо без емоцій перелічити аргументи, які свідчать на користь того, що Кремль насправді лише грає м’язами, а не готує масштабне вторгнення.

Чому ймовірна велика війна РФ проти України – це скоріше блеф? Передусім – про військові чинники. Всі західні розвідки, які робили публічні заяви щодо ситуації в Україні, в тому числі й українська, погоджуються в одному: зібраного вздовж наших кордонів російського угруповання недостатньо, щоби захопити навіть лівобережну частину країни. За різними оцінками, там нині перебуває до 120 тисяч російських військових, тоді як для наступу на таку територію потрібно щонайменше півмільйона.

І це лише суто географічні розрахунки, без урахування спротиву української армії і тих втрат, яких зазнає сторона, що наступає, а вони зазвичай завше вищі, ніж у тієї, яка обороняється. А ще в усіх регіонах нашої держави формують бригади територіальної оборони, кістяками яких є учасники бойових дій на Донбасі.

Другий момент – проблема утримання окупованої території. Як свідчить досвід воєн, для того, щоби підтримувати лад на загарбаних землях, навіть лише зі 120-тисячною російською армією має зайти понад мільйон збройних представників військово-адміністративного й репресивного апарату, які займуть окуповані міста, жорстко підтримуватимуть окупаційний режим і боротимуться з рухом опору. А таких ресурсів Росія наразі не має.

Третій чинник. Яка ж мета вторгнення? А її просто не існує. Навіть окупація Києва (а отже, й низки обласних центрів на шляху до нього) для Росії буде тільки початком, бо самі ці міста потрібно буде перетворити на Грозний 90-х років, тобто на руїни, щоби зламати опір зайдам. Що, скажімо, РФ може зробити з Тернополем, Луцьком, Львовом, Хмельницьким, де концепція «русского міра» не діє навіть у теорії? При цьому й у Києві неможливо буде провести хоча би фейкові показові вибори за прикладом Донецька чи то Луганська, а отже, доведеться грати відкрито – і просто ставити «гауляйтерів», натикаючись на вкрай незручну для «вєлікой Рассєї» аналогію з Німеччиною 40-х років минулого століття.

І нарешті – досвід Чечні. Як не дивно, це один із найбільш вагомих чинників на користь версії про нинішнє блефування Москви. Хто, як не Путін, має чудово пам’ятати, чим обернулася для Росії її війна в Ічкерії, і зрозуміти, що означає отримати другу Чечню, але вже розміром з Україну? Такі операції ніколи не проводять без глибинного аналізу настроїв місцевого населення, яке згідно з будь-якою реальною соціологією і забезпечить Кремлеві на теренах України другу Чечню.

А тепер – про інші чинники. Такі, скажімо, як економічна криза в Росії.

Навіть за цих обставин уже спостерігається спад на фондових біржах та падіння рубля до долара та євро. У разі ж санкцій на рівні відключення SWIFT та зупинки «Північного потоку-2», що обіцяють зробити, якщо Росія таки нападе, РФ справді отримає економічну катастрофу, закріплену колосальними витратами на саму війну.

А якщо додати сюди ще незадоволену бізнес-еліту, яка втрачатиме гроші через ефемерні ідеї «царя», і десятки тисяч домовин, що принесуть горе в російські родини, то це може спровокувати соціальну напругу в усій Росії.

Коли російськомовні громадяни України відправлятимуть на той світ регулярні частини РФ, буде вкрай важко пояснити, за що саме гинуть в Україні росіяни. Свого часу Гітлер не наважився окупувати Швейцарію насамперед і тому, що швейцарські німці готові були стріляти у німців вермахту з кожної гірки, що розмивало ідею «арійської раси» під нуль. А протистояння в Україні бійців із двох ворожих сторін, які спілкуються однією мовою, остаточно підірвало б базу й без того очевидного фейку «русского міра» про захист російськомовних.

Є й такий чинник у цій історії, як визнання «ЛДНР». Наразі цей варіант Москва використовує як черговий засіб тиску на Захід: з допомогою російських комуністів Кремль удає, що готовий розглянути в Думі такий сценарій. Але в разі того «визнання» Росія однозначно визнає і територіальні претензії «нових держав» на решту території Донецької та Луганської областей та зможе почати дестабілізацію фронту в бік Маріуполя чи Краматорська. Але це означатиме вихід Росії із Мінського та Нормандського процесів, і знову ж таки – без мети й можливості хоча б у майбутньому впливати на українську політику через свої штучні утворення «ЛДНР». Фактично їхнє визнання залишить для Росії тільки військовий чинник впливу на Україну та її політику. Отже, воно малоймовірне.

Чого ж можна очікувати насправді? Про приховану анексію і мілітаризацію Білорусі, а також про перекидання частини збройних сил РФ на Кубу та до Венесуели вже не раз натякав Лавров. З огляду на глобальний контекст протистояння НАТО–Росія, це цілком імовірний варіант. Принаймні можливість розміщення ядерної зброї в Білорусі доволі реальна. Можемо також сподіватися, що стягування російських військ до українських кордонів триватиме й надалі. Але й так само наразі обходитиметься без їхнього вторгнення в Україну. Та це дасть можливість Росії тримати напругу в регіоні й торгуватись із Заходом. Не будемо забувати, що Путін справді розглядає саме НАТО як свого єдиного реального ворога, який наблизився до західних кордонів РФ. За цією логікою цілком зрозуміло накопичення російських військ саме на західному напрямку.

Варто очікувати й далі спроб дестабілізації України через кібератаки, повідомлення про системні замінування об’єктів, заворушення у Києві. На тлі загрози вторгнення це провокує суспільну істерію та б’є по економіці України.

Чи може бути компроміс? Як відомо, зрештою, будь-яка війна закінчується миром, і гібридна – не виняток. Але парадокс у тому, що Росія сама створила ситуацію, за якої майбутній можливий компроміс із НАТО та ЄС тепер вимушено будуватиметься на поверненні до статус-кво. Тобто: на відведенні ВМС НАТО із середземноморського регіону та району Чорного моря, а в перспективі – і тих сил, які наразі США тільки готуються ввести до Східної Європи для посилення контингенту…

Фактично своєю стратегією Росія досягла протилежної мети та зіштовхнулась не з переляканим Заходом, а з супротивником, який тільки посилився біля кордонів Росії. Але при цьому існує одне величезне «але». Якщо дії Росії – тільки блеф, чому Захід так серйозно реагує на них? Чому до Москви приїздить директор ЦРУ? Чому держсекретар США Ентоні Блінкен зустрічається з міністром зовнішніх справ РФ Сергієм Лавровим, а Байден ледь не пів години розповідає тільки про загрозу вторгнення Росії до України? Чому одна з найкращих розвідок світу – британська – серйозно заявляла 20 грудня, що наступ може відбутися вже на Різдво, тобто через 5 днів? Зрештою, чому США, Британія, Німеччина та Австралія евакуюють родини співробітників посольства?

Відповідь може бути тільки одна, бо навряд чи найкращий аналітичний потенціал західного світу не здатен оцінити реальні ризики та чинники цієї ситуації. Проте вся річ у тім, що колективний Захід вміло використовує ситуацію навколо України для збільшення своєї присутності на східних кордонах Європи. Інакше кажучи, Захід діє за принципом «ви погрожували – ми повірили».

Отже, НАТО принагідно відпрацьовує власні завдання, використовуючи російську загрозу як чудовий привід легалізувати свою присутність у Східній Європі – тепер уже без відповіді на те, чому ж відбувається розширення Альянсу на Схід.

Росія випробовує дипломатичні нерви колективного Заходу, паралельно роблячи те саме: легалізує військове освоєння Білорусі та випробовуючи різні тактики дестабілізації всередині України. При цьому для Кремля різко вимальовуються і контури його справжніх ворогів (Велика Британія), і латентних союзників (Німеччина) в Європі. І питання лише у тому, як самій Україні вигідно скористатися цим блефом століття, в який грає Москва і якій підігрує Захід.

Справді, яка ж модель поведінки в цій ситуації найбільш оптимальна для України? Відома теза «хочеш миру – готуйся до війни» наразі і є відповіддю на запитання, що робити самій Україні. При цьому раніше цей принцип розуміли буквально: щоб відбувся мир, треба фізично перемогти противника. За часів же гібридних війн усе навпаки: навіть блеф у вигляді наміру напасти має відрізнятися від реального нападу тільки тим, що він не відбудеться. Все інше – скупчення військ, пропаганда мілітаризму, навіть виведення посольства чи розрив дипломатичних відносин – має відбуватися по-справжньому.

Завдання інформаційного симулякру – переконати, що «оригінал», тобто сам наступ, можливий. Як від цього захиститися? Так само. Лише переконавши противника, що ти повірив у наступ, навіть коли розумієш, що це тільки блеф. У цьому і є парадокс: задля миру треба повірити у війну, і тільки тотальна підготовка до неї зменшує шанси й бажання ворога воювати.