До жовтневої світлиці «Галичини», концептуально присвяченої українському слову, а ситуативно – Дню вчителя, ми запросили відому українську письменницю з Прикарпаття Оксану Кузів, уродженку міста Бурштина і жительку села Угорників. Світ слова цієї авторки насправді єнчий, а не інший. Бо, на мій погляд, тільки це означення може передати ту глибоку філософію, неповторний світ і тепло слова, якими характеризується літературна неповторність творів Оксани Кузів, окрайчик якої письменниця відкрила в анотації до книжки з назвою «Єнчий світ» і яку авторка сповідує у своїй творчості: «Єнчий світ» – це cвіт життєвих невигаданих історій, проза життя, яка вістрям впилася мені в груди і залишила глибокий слід. Я зазирнула у ту прірву, у ті мегасвіти, де любов і ненависть – на краєчку леза, де щастя і віра – на кінчику довіри, де біль і надія такі бездонні, у котрих можна втопитись і воскреснути...».

– Оксано, а звідки у Вас проросла ота несамовита залюбленість у слово?

– Мені вже сорок три роки... Та я часто запитую себе: «Хто я?». І розумію, що я незреалізована жінка. Навіть попри те, що маю за плечима Львівський державний університет – спеціальність «українська мова та література», що працювала якийсь час журналісткою у районній газеті «Слово народу» на Богородчанщині, що письменниця. У моїй родині не було письменників – звичайні трудівники, які тримали три корови й обробляли купу арів поля... Батькам завжди важило, щоб годитися до господарки. А моєму дідові чомусь не подобалися мої руки – казав, що маленькі і не можна ними навіть корову по-людськи видоїти. Проте він знав напам’ять увесь «Кобзар». Бо його тато вимагав від нього після того, як прижене худобу з паші, щоб розказав нового «вершика» Тараса Шевченка. Тож мусів вчити… А що значило для родини хліборобів писання «вершиків»? Паління світла вечорами.

Обставини життя скеровують часто людину в інший бік і вирізьблюють з неї її творче начало. Я хотіла у житті бути журналістом, філологом, біологом, хіміком, а найбільше – хірургом. Я себе називаю образно хірургом людських душ. Коли ж стала дорослою – дружиною і мамою, то зрозуміла, що своїм дітям хочу давати те, чого мені бракувало. А передусім – бути самими собою. Адже я завжди задивлялася в небо. Тож остання збірка моїх поезій так і називається «Задивлена в небо». А 2014 року обставини склалися так, що лікар мені порадив: «Доробляйте все, що можете і встигнете доробити...». Саме ці слова змусили мене сісти і вичитати всі рукописи. А це три повісті: «Там, де гори підпирають небо», «Скривджена любов» і «Адамцьо». І я все це зібрала докупи в одну книжку – «Адамцьо». Через такі життєві виклики у моїй творчості не було повільних заявок про себе як письменницю, а творчий вихор. Люди по-різному можуть сприймати лікарські слова, а для мене вони стали спонукою сісти, взяти себе в руки, перестати нити, що, мовляв, ти ніхто і звуть тебе ніяк, і вичитати те, що написала.

А перед тим, правда, свого «Адамця» я показала редакторці Марті Павликівській, яка мені відтак зателефонувала і сказала: «У твоїй повісті така соковита мова, що аж сік капає...». Але тоді, очевидно, ще не був мій час. Бо я ніколи не відчиняла двері ногами, а завжди довго думала, чи стукати і чи взагалі мені відчинять. Тільки тепер я розумію, що треба стукати. Бо той, хто за дверима, не знає, що перед ними хтось стоїть і чекає. Треба постукати…

– Розмовляти рідною мовою і смакувати нею – не одне і те саме... Маєте вже вагомий літературний набуток. Що для Вас важить українське слово?

– Отже, того самого 2014-го вийшла друком моя перша книжка «Адамцьо», сьоме видання якої здійснила недавно львівська літературна агенція «Піраміда». А Вигодський народний театр за моєю повістю поставив виставу, яка на всеукраїнському театральному фестивалі виборола найвищу нагороду – гран-прі. І «Адамцьо», і всі наступні мої твори писані тільки на правдивих життєвих історіях. А у моєму творчому набутку за сім років вже от-от буде десять книжок, бо вже в електронному форматі чекають виходу в світ ще дві нові книжки. Це, крім повісті «Адамцьо» (2014), збірка поезій «В закапелках душі» (2015), проза «Назови мене своєю» (2016), яка на ХХІІІ Форумі видавців у Львові увійшла до п’ятірки найпопулярніших книжок за голосуванням читачів і витримала три перевидання...

2017 року львівське видавництво «Апріорі» видало мій ексцентричний і табуйований роман «ЩЕмить», назва якого неоднозначна – і як можлива метаморфоза, і як щемлива тема про дітей-гермафродитів. А 2018-го я почала співпрацювати з львівською літературною агенцією «Піраміда», яка видрукувала тоді водночас дві мої книжки – збірку поезій «Задивлена в небо» і роман «Собача любов». У 2019-му побачив світ збірник прози з неоднозначною назвою «Єнчий світ». Могла б ужити і слово «інший» замість «єнчий». Але у своїх творах я зумисно не правлю діалектну лексику. А 2020-го вийшли друком ще дві мої книжки – збірка поезій «Прозріння» і збірник малої прози «Мереживо долі»...

Мені не так важить власне літературне слово, як оте українське «з перчиком» чи «з родзинкою», тобто пересипане діалектним, говірковим намистом. Мова баби й діда для мене дуже важить. Проте коли я була молодшою, то хотіла розмовляти тільки чистою українською літературною мовою. А як подорослішала, то зрозуміла, що нема мови без діалекту. Коли пишу, то не задумуюсь, чи вживати чи не вживати діалектне слово. А коли перечитую, то відчуваю, що літературний лексичний замінник був би у моїх творах недоречний, а вислів втратив би смак. Тож коли після першого видання я свою повість «Адамцьо» трохи олітературила, то відтак, перечитуючи, відчула, що текст мені чужий. Бракувало тієї говіркової «приправи».

Був такий випадок, пригадую, що перед виходом у світ мого роману «Собача любов» мені наснився дідо, запитав, чого я не сплю. Я відповіла, що не маю назви роману. Дідо відтак запитав, про що я хочу писати. Сказала, що про любов, але таку... не файну. Бо ж дідові не скажеш. І дід мене запитав: «Про псєчу?» Так я записала назву роману «Собача любов», бо якби написала «псєча», то в різних регіонах України мене могли б не зрозуміти. Під час інтерв’ю якось тележурналіст мене відразу запитав: «Чи це книжка про собак?» Відповіла, що ні. Далі знову перепитав, чи, може, про вірну любов? Я знову: «Ні... Собача – то така собі псєча любов...». Я зрозуміла, як семантично багатий наш діалект. Тож і не сумнівалася, а свідомо свою повість назвала «Єнчий світ – єден закон»...

– Чи під силу різноманітним літературним згромадженням плекати українське слово і збагачувати його?

– Я не входжу в жодні літературні об’єднання, тож не можу відповісти на це запитання, як кажуть, зсередини. Проте рідне українське слово у мені не тільки зріє, а воно з мене нестримно пре. Тож, можливо, я сама – Оксана Кузів – і є ота літературна платформа чи об’єднання? Кажу правду, без пафосу. Я краєм ока бачу всі оті літературні спільноти, і вони мені не імпонують. Чому? Не знаю, наскільки здорове наше суспільство і письменницьке середовище в ньому. Я не відповідаю за інших. А розумію, що у цей світ прийшла, щоб не порівнювати себе з кимось чи хотіти бути кимось, а нести своє слово. Я просто жінка, яка пише. І не серцем, а просто занотовує.

Інколи мені здається, що я взагалі не від цього світу. Якщо роман «Собача любов» написала за двадцять один день, а «ЩЕмить» – за сімнадцять, то можете собі усвідомити той мій внутрішній трем, який не дає тобі нічого робити доти, поки не запишеш ту інформацію, яка з тебе випирає.

Мені інколи кажуть, що я гарно складаю слова у словосполучення чи речення... Я нічого не складаю, а коли через кілька днів читаю свої писання як читачка, то не розумію, як могла так написати. Спершу мені від цього було навіть страшно, бо я почала чути і бачити себе збоку. Тепер уже звикла до таких станів і дякую Богові за них, коли вони з’являються. Бо щоб, образно кажучи, могти щось вилити людям, мусиш сама щонайперше наповнитися. Думаю, що у цьому разі важко щось пояснити знанням – то щось більше. Я не знаю, як і що відбувається з моїм словом, просто пишу. І не треба себе спонукати до письма, якщо надходить «затишшя». У таких випадках я просто вичікую. І якщо слово має народитися згори, то народиться.

– Для кого Ви пишете?

– Коли я писала три свої перші повісті, то не думала над тим, для кого. Тепер про це не думаю – не відчуваю потреби. Та все ж найперше, очевидно, пишу для себе, щоб заспокоїти своє внутрішнє нуртування – виписати своє тремтіння. Мені здається, що можна збожеволіти, якщо ті стани не записати.

– Бібліотеки здавна називають скарбівнями слова. Чи мають вони шанс, на Вашу думку, перетворитися, образно кажучи, з книжкових музеїв на відкритий простір живого спілкування?

– Якщо відверто, то сучасні бібліотеки – як музеї і наразі не мають достатнього ресурсу, щоб стати відкритим простором для живого спілкування. І справа, до речі, не у фінансовому ресурсі – сьогодні у бібліотеки нема по що йти. І це стосується навіть наших міських бібліотек Івано-Франківська. Бібліотекарі часто зізнаються, що та чи інша філія за рік одержує, наприклад, по п’ять чи більше однакових книг одного і того самого автора, але жоден читач жодної з них за цей час навіть не відкриє і не погортає – як були сторінки злиплі докупи, так і залишаються. Я запитала працівницю, чому. А та відповідає: «Бо це макулатура...».

Люди хочуть читати літературу – не люблю цього пафосного вислову – високого штибу, тобто якості. Наприклад, українська класика, яку я обожнюю, буде актуальною завжди. Звісно, нове покоління дещо може не розуміти і у творах класиків – все змінюється і минає. Але слово тих авторів попри всю простоту високе. Допоки обласна і міська ради не зупинять гасло «свій до свого по своє» у ставленні до письменства, доти нічого не зміниться. Один письменник мені відверто сказав, що видати книжку не так уже й складно, якщо маєш плече в обласній чи міській раді. У мене є свій читач. Але чим більше книжок у бібліотеках – тим більше і читачів. Коли мені у тій чи іншій бібліотеці кажуть: «Пані Оксано, знаєте, а Вас найбільше читають...», то я, на жаль, розумію: просто хочуть, щоб я подарувала бібліотеці свої книжки. На мою думку, якщо письменник думає над тим, що завтра з’їсти і в що одягнутися, то він не письменник. Люди спраглі справжньої літератури. Добру книжку шукають.

Дуже не люблю слово «графоманство». Так, люди пишуть і це є їхнім самовираженням. А хто не має особливого хисту до письменства, той і на відзнаки якісь не заслуговуватиме. До речі, я свої твори тричі подавала на нашу міську премію імені Івана Франка – даремно, навіть до голосування не доходило. Тож марнота часу – слухати, хто і що про тебе говорить. Собаки виють – караван іде. А до літературної критики ставлюся ніяк. Я вважаю, що час і читачі – єдині об’єктивні критики. Покажіть, по-перше, що той чи інший літературний критик – наприклад, Ігор Лазоришин чи Євген Баран – написав, і я скажу, хто він. І йдеться про них зовсім не як про письменників. А по-друге, слово – це мить відчуттів, то хіба хтось, крім автора, може цю мить відчути? Я маю внутрішнє відчуття слова і бачу свої промахи. Як писати, так і малювати не можна навчитися на письменницьких чи малярських курсах. Без внутрішнього трему немає творчості і ніколи не буде. Єнче слово Оксани Кузів – то справжність, то життя як воно є. Бо я є, яка є.