Ярослав Савчин – український письменник, журналіст, художник і фотохудожник, уродженець села Липовиці на Рожнятівщині, нині живе і творить у місті Долині. Він відомий на Прикарпатті головно як поет, майстер слова, автор майже півтора десятка книжок. Однак має він і малярські уподобання, світосприйняття й набутки, але то не публічна і навіть дещо утаємничена для широкого кола шанувальників царина. Навіть попри те, що саме живопис був для Я. Савчина тією творчою першиною, з якої відтак відкрився талант слова і яка все життя разом з письменством та журналістикою творить потужний мистецький дивосвіт майстра.

...Обійстя Ярослава, розташоване у приміському долинському селі Оболоні, разом із прилеглою територією – куточок гірської природи. І невеличкий потічок поодаль, і осока на його берегах, і копички на вигоні, а у серпні навіть бузьки на вигоні – це все можна побачити з вікна його малярської майстерні. Такий собі, образно кажучи, живопис небесного Творця.

А в майстерні художника – таємничість творення. Там хоч і пахне фарбами, та все ж таки домінують неперевершені запахи свіжого дерева, живиці і гірських вітрів. Довкола розкладено величезні, великі, малі і навіть малесенькі мольберти, пензлі, фарби... А на стінах, як образи, порозвішувані роботи автора різних років – своєрідний життєпис у пейзажних творах художника, виконаних олійними фарбами на картоні чи полотні.

Треба народитися і жити в гірському селі Липовиці, щоб осягнути бодай дещицю того, про що у затишку своєї майстерні розповів нам Я. Савчин. Село віддалене і крайнє у так званій липовицькій гілці Рожнятівського Підгір’я. Ні фабрик, ні заводів – колгосп, школа, лісництво... Основний багаторічний промисел чоловіків – важкі заробітки лісорубів у лісах Прибалтики, Карелії чи Сибіру. Тож можна собі лишень уявити ті життєві реалії, в яких у душі десятирічного школяра місцевої школи народилася жага до малювання, щоб відтак стати невгамовною життєвою спрагою.

– Як на мене, то Ваш вибір, Ярославе Дмитровичу, насправді був на той час, як мінімум, дивним…

– Все сталося завдяки вчителеві Богданові Шпильчину, який нам у Липовицькій середній школі викладав історію і малювання. Він для мене – світла людина і не лише перший вчитель малювання, а й знавець художнього мистецтва. Він сам був художником і провадив гурток образотворчого мистецтва. Інколи нас приходило лишень троє чи двоє. Але ті зустрічі були неповторні. До мене прийшло свято, коли я вперше купив собі невеличкий набір олійних фарб. Почав самотужки вивчати технологію живописної техніки, основи підготовки полотна чи картону тощо. Так і почалося те моє малярське диво олійними фарбами, яке мене захопило і не відпускає й досі. Відтоді я хотів бути тільки художником. А журналістика і письменство народилися з часом. Та в селі, самі розумієте, робота є завжди і її багато. Святий час для мене був у неділю – після Служби Божої я з насолодою малював. Перечитав масу книжок з образотворчого мистецтва. Якось вчитель привіз нас, семеро гуртківців, до райцентра Рожнятова на зустріч з художником Володимиром Харченком. То було моє перше знайомство з майстром пензля і на той час єдиним на Рожнятівщині, який мешкав у селі Небилові. Я звернув увагу, що його роботи написано широкими мазками. Але ніде не було видно фарби – скрізь сяяли барви. Він так ретельно її вимішував, що досягав бажаної палітри, я б сказав, справжності. Майстер давав багато порад і головно – малювати з натури. Наголошував на важливості у художньому мистецтві малюнка, композиції і живопису. Саме та зустріч навернула мене на професійний шлях до живопису. Тож я вирішив вчитися. Та після восьмого класу батьки не відпустили мене на навчання до Одеси. Тому по закінченні школи я знайшов навчальний заклад, в якому можна вчитися і не поривати зв’язків з домом – вступив до Московського державного заочного народного університету мистецтв і закінчив його після п’яти років навчання на відділенні станкового живопису і графіки. Я мав доброго вчителя – відомого художника Леоніда Зайцева. Та й навчався я добре, наполегливо і з великим задоволенням.

– Ви усвідомлювали на той час, що то було нереально – працею художника забезпечити родину, сім’ю? Вам рідні не докоряли?

– У селі і близько не було художника, тож люди і не знали, що то за фах. Всі обирали такі професії, які давали би хліб. Я все розумів. І батьки – також, тож мені не забороняли займатися малярством. Я часто навідувався до згаданого В. Харченка у Небилові, спілкувався про мистецтво малярства. Його кімнатчина з мольбертом, картинами, шафою з книжками видавалася мені храмом. Я, повторюю, тішився роботою цього майстра, його технікою працювати відразу по всьому полотну – без переднього чи заднього планів і т. ін. А кольори! Природні і максимально наближені до натури, вони, ще раз кажу, вражали.

Так я поставив собі за мету осягнути дорогу від фарби до барви. Навіть написав нарис про Харченка до нашої районної газети «Нові горизонти». Були й інші публікації. Згодом я почав писати і в обласні газети – «Світ молоді» та «Прикарпатська правда». Публікації мене дуже окрилювали. Працював я і художником-оформлювачем в будуправлінні №4 в Івано-Франківську. Робота була далека від малярської творчості, але проживання в обласному центрі відкривало переді мною можливості відвідувати художній музей, виставки і т. ін. Вперше я взяв участь у художній виставці Спілки художників з картиною «Сільська кичера» на початку 90-х років. Це був для мене великий, але дуже очікуваний бар’єр, який я переступив як художник. Згодом уже періодично брав участь у колективних виставках Івано-Франківської обласної організації НСХУ. А відтак вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Але і малярство не покидав.

– По чім можна впізнати Савчина-художника?

– Живопис зі мною у житті завжди. Хоч є періоди, коли не працюю. Бо ж я пізнав свого часу Львів як місто не лише мистецьке, а й літературне. І письменницька творчість мене захопила як живопис. Не все залежить від мене: якщо я поринаю у літературну творчість, то даю «перепочинок» живопису на кілька місяців чи навіть років. І все відбувається навпаки, коли у мені починає холонути бажання до літературної творчості. Тоді зненацька захоплює живопис і я від ранку до ночі починаю жити малярством. Цього року заглибився власне у малярство, а торік у мене був потужний письменницький поштовх. Та й не все залежить лише від внутрішнього настрою. А й життєві обставини – п’ятирічна робота керівником апарату Долинської райдержадміністрації чи головним редактором газети «Свіча» не завжди сприяли творчості. Мені здається, що малярство – то якийсь великий і неповторний світ, і саме в ньому я справжній. Ніколи не зраджую живопису. А найбільше працюю у техніці олійного живопису на полотні чи картоні. Він надійний і довговічний, а також на полотні можна безкінечно виправляти свою роботу. Хоч у сучасному живописі й епатажності не бракує. А реалізм чи імпресіонізм незаслужено вважають давно віджитими. Для мене у живописі важливі навіть не образ чи форма, а гама кольорів, їх відчуття і ті настроєві емоції, які він викликає у людей.

– Пригадуєте, як свого часу я називав Вас «долинським романтиком» поетичного Прикарпаття? Чи можна сьогодні так Вас означити і в малярстві?

– Так воно і є. Настроєва романтичність виразно домінує у моїх роботах. Хоч я і не люблю «ізми», але мій імпресіонізм – то живі враження від побаченого, але не точна копія, а відчуття. Інколи співвідношення неба і землі, переднього і заднього планів, образів на полотні передаються кількома штрихами, але вони мають бути надзвичайно точними за тональністю і кольорами, вливатися у загальний колорит картини і підтримувати той настрій, який я сприймаю від натури. Останнім часом намагаюся багато працювати саме з натури. Я горянин, і Карпатський край мені дуже близький, найдорожчий. Тож закономірно і на моїх художніх полотнах домінує ця тематика. Малярство для мене – як молитва до Бога, основа мого життя – та ріка, де мені вільно і в якій хочеться пливти, доки житиму. Я живу і просто малюю. Для кого? Час покаже. Малярство, журналістика і письменницька творчість – то мої творчі крила. І вони мені рівноцінно дорогі.

З художньої метрики Ярослава Савчина

Закінчив відділення живопису і графіки факультету образного мистецтва Державного заочного народного університету мистецтв у Москві, факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, Національну академію державного управління при Президентові України. Учасник Івано-Франківського мистецького братства, член НСЖУ і НСХУ, Міжнародної літературно-мистецької академії України та Міжнародної академії літератури, мистецтва, комунікації. Учасник персональних, колективних обласних і всеукраїнських художніх виставок. Лауреат відзнаки «Діамантовий Дюк» Міжнародного конкурсу імені Дюка де Рішельє у номінації «Живопис. Графіка» (Україна – Німеччина) 2018 року за серію живописних робіт про Карпати та 2019 року – в номінації «Живопис. Графіка. Скульптура» за цикл живописних творів «Кольори душі», лауреат Міжнародної мистецької премії імені Іллі Рєпіна 2020 р. (США – Німеччина – Україна). Лауреат Всеукраїнської премії імені Якова Гальчевського 2020 р. (Київ), лауреат Міжнародної мистецької премії імені Сергія Васильківського 2020 р. (Київ). Відзначений дипломом учасника Всеукраїнської художньої виставки «Золота палітра-2019» (Івано-Франківськ).