Колекціонерів здебільшого вважають невиправними диваками – такі люди часто все своє життя і фінансові ресурси, образно кажучи, кладуть на вівтар збирання унікальних колекцій монет, марок, значків, поштових карток, побутових речей, творів мистецтва. І навіть не задумуються над тим, якою буде доля зібраних ними скарбів, якщо їхні нащадки поставляться байдуже до тієї спадщини.

Ярослав Косар з Брошнева Брошнів-Осадської громади не вважає себе колекціонером, але все ж я означив би його народним авторитетом чи експертом-самоуком у колекціонуванні. Бо про це захоплення чоловік знає майже все – від специфіки збирання різних предметів до їх оцінювання й реалізації. Тим-то він допомагає власникам колекцій продавати ті раритети та інші предмети з їхніх збірок, яких вони вирішили позбутись. А то й сам стає реалізатором речей, які становлять інтерес для різного роду колекціонерів.

Свого часу він також збирав платівки з творами рок- і поп-музики й навіть обмінювався ними з колекціонерами з Бельгії, Швейцарії, Німеччини, Австралії. Популяризував відомі іноземні рок-групи у прикарпатській періодиці – спочатку робив переклади інформацій з іноземних джерел, а відтак розміщав їх на шпальтах районних чи обласних часописів. Це була та доба, коли часописи готові були публікувати цікаві матеріали про світові вокально-інструментальні гурти в обмін на дефіцитний папір для газетного друку. Я. Косар навіть мріяв створити рок-енциклопедію в Україні…

Ярослав навчався у сільській Брошнівській школі І-ІІ ст., відтак у ЗОШ І-ІІІ ст. села Сваричів, а потім – на механічному факультеті Львівського лісотехнічного інституту. Але ставши інженером-механіком, у Сибір за направленням не поїхав і жодного дня не пропрацював за спеціальністю. Подався на заробітки за кордон. Адже тими часами інженер в Україні не міг заробити собі на прожиття.

У Польщі важко працював – за плечима, образно кажучи, не одна тисяча покладеної облицювальної плитки, зате, як сам пояснив, і якусь копійку на прожиття заробив, і мав чимало вільного часу, щоби займатися цікавими для себе речами. Та й сьогодні Ярослав Косар не сидить склавши руки – разом із партнером виготовляють похоронні товари на замовлення із країн Європи.

Втім, окреслене вище коло занять Я. Косара далеко не вичерпує всього їхнього діапазону…

– Упродовж останніх семи-восьми років ще займаюся приблизно тим самим, що роблять різні детективи, – розшукую не лише різні важливі чи дорогі для людей предмети, речі й т. п., а й самих осіб, – пояснює своє захоплення Ярослав Косар. – Було вже кілька цікавих звернень до мене з того розряду. Скажімо, коли перебував на заробітках у Польщі, до мене звернувся один полковник тамтешньої армії – уродженець України і попросив за винагороду розшукати його родину із Заліщиків на Тернопіллі. Така робота мене зацікавила. Мені вдалося виконати його замовлення…

Колись у відомому Палаці культури «Мінерал» у Калуші збиралося по кілька сотень різних колекціонерів. Обмінювалися інформацією та порадами, предметами колекцій. Аж гуло у приміщенні. А сьогодні таких – у доброму розумінні слова – фанатів у місті вже залишилось обмаль: можна на пальцях однієї руки порахувати.

Для поважних збирачів у наш час дуже важко знайти якусь необхідну для колекції річ, а продати – ще важче. Пропозиція на ринку перевищує попит у багато разів.

Так, до мене звертаються з проханням реалізувати ті чи інші колекції фахівці зі Львова, Стрия, Івано-Франківська тощо. Я для цього три роки тому навіть в інтернеті створив акаунт «Футбольна спортивна біржа», який відтак заблокували недобросовісні конкуренти. Дуже хочу заснувати благодійний фонд колекціонера. Адже не секрет, що у родинах часто незадоволені фанатичним – на межі узалежнення – захопленням своїх родичів-колекціонерів, які левову частку коштів витрачають на своє хобі, а сім’я натомість має з того самі витрати. Таке було і у моїй родині, коли моя тітка вийшла заміж за людину, яка чи не всі свої зароблені гроші витрачала не на сім’ю, а на колекціонування марок. І коли той родич помер, то мій світлої пам’яті двоюрідний брат Олександр Назаревич, який працював директором школи у Гуті, сказав, що не займатиметься колекціонуванням і попросив мене спродати всі марки, які дісталися йому у спадок. Бо він сам не знав, що з ними робити, й не розумів, як їх оцінити й кому збути.

– А як Ви, Ярославе, зацікавилися колекціонуванням, яке, на мій погляд, у наш час уже не процвітає?

– Зацікавитися сферою колекціонування мене спонукав саме згаданий О. Назаревич. Адже його прадід наприкінці ХІХ ст. був священником у селі Порогах і знаним колекціонером марок, а дід колекціонував марки й працював суддею у Богородчанах, відтак і батько – шкільний інспектор – також мав замилування у колекціонуванні. Вони всі були поважними й відомими на Прикарпатті філателістами. Але, повторюю, Олександр Петрович після смерті батька сказав, що йому того не потрібно…

Гірко таке казати, але схожі ситуації трапляються часто у родинах після смерті їх рідних-колекціонерів: нащадки не продовжують справу дідів чи батьків, не знають, як бути з колекціями, і часто їх занедбують, марнуючи багаторічну працю своїх родичів. Тож згодом усі цінні зібрання здають у макулатуру чи просто розтринькують, не розуміючи вартості тих чи інших колекцій.

Наприклад, був і у Брошневі-Осаді відомий спортивний функціонер Ярослав Бордун – любив футбол до нестями, можна сказати, що жив футболом. І що? Мені його дружина розповідала, що після смерті чоловіка два мішки різної спортивної атрибутики назбирали – мовляв, не хотіла горіти... Але ж там, очевидно, були безцінні архіви, унікальна спортивна історія не тільки Брошнева-Осади, а й усього Прикарпаття чи й України. Бо чоловік роками збирав ту атрибутику.

Або чого варті зібрання іншого легендарного шанувальника футболу – світлої пам’яті Мирослава Савчія. Всі у селищі знали цього дивака, який був, образно кажучи, ходячою футбольною енциклопедією Брошнева-Осади – знав статистику різних років, як «Отче наш...», володів аналітичними даними, навіть не раз виходив на поле у футболці місцевої команди. А хто про нього, крім родини, сьогодні пам’ятає, а тим більше – про його домашні спортивні архіви? Де вони? А якби був благодійний фонд, то можна було б дещо викупити з того зібрання чи популяризувати на різних інформаційних майданчиках, у будь-якому разі – не занедбати.

І ще. Свого часу в Івано-Франківську помер один відомий колекціонер значків – після нього залишилося ціле відро зібраних ним раритетів. Що з ними далі буде? На марки чи монети є каталоги, де зазначено, хто виготовляв їх, і вказано їхні тиражі. А у фалеристиці, тобто у колекціонуванні значків, такого немає. Було б добре щось видати про спортивні значки Прикарпаття. Звісно, треба б залучати до роботи й інших спеціалістів, бо я не знаю, хто більшість із тих значків виготовляв і якими тиражами. Та й у наші часи є багато значків-новотворів. Але я добре знаю їхню справжню ціну. Часто у мене замовляють різні спортивні значки воїни ЗСУ. Для чого? Намагаються так задобрити тих своїх командирів, які мають улюблене захоплення – колекціонування, що його і у час війни не занедбали.

– Розкажіть нашим читачам про виконання одного з Ваших найцікавіших пошукових замовлень як детектива-самоука?

– Після того, як я запізнався з багатьма тренерами українських футбольних клубів, до мене якось звернувся один спортивний функціонер. Він запевнив, що у когось в Івано-Франківську має бути футболка Дієго Марадони і, звісно, попросив за поважну винагороду знайти її для його колекції.

За його словами, коли 1978 року відбувався перший чемпіонат світу серед юнаків, то капітаном збірної команди СРСР тоді був Ярослав Думанський, а збірної Аргентини – згодом легендарний Дієго Марадона. І точно відомо, що вони після одного з матчів обмінялися футболками. Отож під час своїх пошуків я вийшов на сина Ярослава Думанського в Івано-Франківську, але той нічого не знав про футболку й обіцяв познайомити з батьком. Розповів, що довгий час вони з родиною жили у Харкові, то, можливо, десь там загубився слід футболки Марадони.

Та з Думанським-старшим я не встиг зустрітися – він відійшов у засвіти. Тож слід футболки Дієго Марадони, яку оцінювали колекціонери у тисячу фунтів стерлінгів, тоді обірвався. Але все може бути – мій пошук не завершено. Все ще попереду, головне – віра, наполегливість і терпіння.

А ще працюю зі спортивним функціонером, у минулому – львів’янином Рудольфом Вечірком. Йому вже 93, чоловік хворіє і хоче спродати свої колекційні зібрання футболок, книжок, програмок, розмаїтої раритетної спортивної атрибутики тощо. Я вже незначну частину з того реалізував. Ні, грошей сьогодні мені не бракує, бо за кордоном я заробив собі на життя достатньо. Тож працюю у царині колекціонування не для прибутків, а тому, що мені цікава така експертна робота і маю радість від спілкування з людьми чи пізнання нової інформації.

Завжди жартую, що я не колекціонер, але добре знаюся у колекціонуванні. Я також і не антиквар, бо оцінюю, образно кажучи, колекційні речі широкого вжитку, а не дорогі раритети минувшини. Просто для колекціонерів часто має велику ціну саме той непоказний ширужиток. На «Фаворит-маркет» в інтернеті я вже виставив понад 19 тисяч різних товарів для реалізації. І мене передовсім цікавлять партнери для такої співпраці.