Волонтерство на Прикарпатті як одна з підвалин національного спротиву московитській агресії – то все ще незвідана до кінця глибина громадянської потуги наших краян. Як засвідчує його літопис, який не один рік провадить на своїх шпальтах «Галичина» у межах редакційного проєкту «Людина у війні», цей чин заслуговує великої поваги і належного наслідування. Кажуть, що гідність – одна з перших жертв війни, а я переконаний, що вона, навпаки, завжди переможниця її. А життєві історії таких прикарпатців, як мій співрозмовник Микола ПЕТРИК, – виробник систем радіоелектронної боротьби (РЕБ) та дронів, розповідь про котрого пропонуємо, розвіюють будь-які сумніви у міцності нашого тилу і стійкості тих, хто творить українську незламність щоденною і не завжди помітною назагал працею.

– За фахом я педагог-фізик, випускник ПНУ ім. В. Стефаника, – розповідає М. Петрик, запрошуючи мене до своєї святая святих, де творить своїх «янголів із піднебесся». – Працюю вчителем автоматики і робототехніки у Міжшкільному ресурсному центрі Івано-Франківської міської ради, а з 2010-го – просвітянин і вже кілька років як волонтер. Народився в селі Виноград на Коломийщині, а проживаю з дружиною та двома дітьми в обласному центрі

– На мою думку, пане Миколо, за понад 10 років війна не оминула нікого, але в кожного українця – своя, осібна, її історія.

– Ранок повномасштабного вторгнення 2022 року я зустрів, прокинувшись від вибухів. Відтоді ми з друзями-просвітянами активно допомагаємо ЗСУ. Спочатку приймали внутрішньо переміщених осіб, забезпечували їх продуктами і предметами першої необхідності. Звичайно, було страшно. А хто тоді не боявся? Але страх і боягузтво – не одне і те саме. Мені й моїм друзям було лячно, але навіть у перші дні великої війни ми не панікували. А разом робили те, що було найнеобхідніше.

– Для Вас як фізика волонтерська справа, що нею активно займаєтеся, не зовсім нова?

– Розуміння, що можна робити серйозні речі для ЗСУ, прийшло разом з інформацією про використання на фронті дронів. Я зрозумів, що своїх друзів і однокурсників-фізиків потрібно скеровувати в інше річище, щоб ми займалися ще чимось, а не лише підвозили гуманітарку чи продукти. Оскільки ще до вторгнення московитів частково мав справу з БпЛА, то вирішив, що потрібно систематизувати знання про безпілотники й почати їх виготовляти.

– Коли відбулися перші польоти Ваших «янголів з піднебесся»?

– Торік, бо дуже довго довелося шукати і купувати комплектуючі. Спочатку ми надивилися відео і набралися інформації. Пройшли також відповідні курси чи, точніше, – побачили випробовування дронів і проконсультувалися з інструкторами. Відтак зібрали перший дрон. Він і досі в нас. Хоч і не бойовий, але на його основі ми навчилися багато чого. Згодом люди, які свого часу – у мирні роки – займалися перегонами на дронах, почали організовувати перші майстер-класи з їх збирання. Опісля ж і ми відкрили свої дводенні курси в Івано-Франківську. Люди приходять і вчаться збирати дрони, відтак самотужки перевіряють свої вироби в їхніх перших польотах.

– Скільки потрібно часу для виготовлення одного дрона?

– Якщо є деякий досвід, то не більше двох годин. Та якщо людина без практики, то їй може й весь день знадобитися. Чимало людей до наших курсів вміли хіба що запаяти гірлянду для ялинки раз на рік, а тепер працюють на рівні з тими, які вже мали поняття в електроніці. Бо чим менше в людини попередньої інформації про предмет, тим простіше її навчити. Слід просто чітко і дисципліновано вивчати стислі відомості, які ми подаємо, і виконувати конкретні вказівки та інструкції, а не вдаватися до самодіяльності у роботі чи щось додумувати.

– Виготовлення дрона справа не з дешевих і дуже відповідальна... Як вчите людей поборювати у собі страх і переживання за помилки?

– Дуже просто – як усі педагоги. Пояснюю, що вони прийшли на курси вчитися і не їхня вина, якщо щось неправильно припаяли чи дрон зламався, бо так набувається досвід. Нагадую, що використовуємо в цих засобах спеціальні багаторазові запобіжники, які не дадуть дронові зіпсуватися, якщо запуск буде невдалим. Він просто не увімкнеться, якщо допущено помилку. Тоді його розбираємо, оглядаємо й перевіряємо, а відтак ще раз змонтовуємо й запускаємо в повітря. Дуже рідко трапляється, щоб курсант з першого разу зібрав дрон на «відмінно». Потрібно добре постаратися.

– Ви рахували, скільки вже своїми руками виготовили таких дронів?

– Важко сказати, бо ніхто із нас їх спеціально не лічить. Думаю, не менше пів тисячі. Та ще й курсанти якусь кількість зібрали. Ми переважно виготовляємо дрони-камікадзе, які несуть вибухівку на відстань, передбачену параметрами, і не повертаються. Є різні за потужністю і призначенням дрони – семидюймові, восьмидюймові чи десятидюймові. Така зброя – то велика сила. На курсах ми застерігаємо від думок, що можна будь-як виготовити дрон, бо він, мовляв, одноразовий. Вчимо все робити максимально якісно – так, ніби він розрахований на багато вильотів.

– А як Ви почали збирати РЕБ-системи?

– Була і залишається велика потреба забезпечення ЗСУ системами радіоелектронної боротьби. Особливо влітку вони потрібні. Бо атмосфера цієї пори року, коли зазвичай немає туманів, сприятлива для польотів. Тож і наші часто літають, і вороги активізуються. Я не можу сказати, що РЕБ – то щось складніше, ніж дрони. Просто це інакше. Тож коли до нас звернулися з проханням, щоб ми за можливості організували курси збирання цих систем, то ми почали й того навчати. А ті, хто пройшов наші штудії, приєднуються до майстерень зі збору такої апаратури.

Деякі комплектуючі для того можна придбати в Україні, а інші треба замовляти за кордоном і чекати. Буває, що годі дочекатися – ні грошей, ні запчастин. На відміну від дронів, системи РЕБ працюють не як наступальні чи штурмові засоби, а як суто оборонні. Якщо ворожий дрон потрапляє у зону дії нашого РЕБ, то його оператор втрачає з ним зв’язок, і апарат стає некерованим.

Є системи РЕБ різного радіусу дії. Чим він більший, тим краще. Втім, усе залежить і від конкретного призначення цих засобів. Та виходити на бойову позицію без РЕБ дуже небезпечно – як для воїнів, так і техніки. У наш час просто потрібно наростити виробництво систем радіоелектронної боротьби.

– Яким сьогодні, на Вашу думку, має бути волонтер?

– Якщо людина нічого не робить, а просто ховається в хаті, то її штовхай чи не штовхай – з місця не зрушиш. Щоб бути волонтером, то насамперед треба розуміти, що робиш і для кого. Бо це все робимо головно для своїх рідних і близьких, для захисту своєї землі. Всі не можуть виготовляти РЕБ, але кожен здатен допомагати, як, чим і де може. Головне – не сидіти склавши руки. Бо якщо з тим не справляється держава, яка має незрівнянно більші фінансові і трудові ресурси, то отже, наша праця надзвичайно актуальна.

Дружина мене підтримує, переживає, але розуміє, що моя праця потрібна. І мої маленькі сини допомагають збирати дрони. Звісно, дещо відтак потрібно поправляти за ними, але завдяки їм заощаджую чимало часу… Люди часто розчаровуються після першої невдалої спроби зробити щось корисне. І це нормально. Чогось кращого годі й придумати, ніж волонтерити, опираючись на своє улюблене заняття. Тобто в часі війни я роблю те, що люблю, і люблю те, що роблю. І це приносить велику користь ЗСУ для наближення перемоги.

– Що для Вас важить волонтерство у житті?

– Волонтерство – це наближення нашої перемоги. Сьогодні волонтери оперативно, як мурахи, проникають у такі, образно кажучи, щілини, куди ніякі – владні чи інші структури – не можуть потрапити. Волонтери не завжди помітні, але їхня праця – безцінна. Я не впевнений, що волонтерська хвиля порівняно з минулими роками просіла. Може, кількісно і зменшилася, але якість відчутно зросла. А ще волонтерство – то не легка справа. У кожної людини є свій ресурс і поріг міцності, здатний знижуватися чи навіть вичерпуватися.

Мені у команді працюється легко, адже в ній зібралися люди, яким їхня робота подобається. Дехто навіть зі своїми інструментами прийшов. Відкрили майстерню – працюємо щодня. А люди – дивовижні, фахові і працьовиті, навіть важко від роботи їх відірвати. Працюємо, скільки треба, а на годину навіть не дивимося. Плануємо удосконалювати процес. Найбільша проблема – комплектуючі. Є проблема і з закордонними, і з українськими. Часто надто довго затримує митниця. Тож намагаємося шукати все необхідне в Україні, хоча це й дорожче обходиться. Якщо працюємо, як підрядники, то підприємство забезпечує нас усіма необхідними комплектуючими, а ми провадимо збірку дронів чи РЕБів.

Велику частку коштів маємо від людських донатів – як з України, так і з-за кордону. Частина коштів надходить і від наших платних занять. В організації курсів зі збору дронів і РЕБ нам дуже допоміг благодійний центр «За покликом серця». Один РЕБ обходиться в 14–15 тисяч гривень і дрон приблизно так само. Якщо брати великі партії комплектуючих з-за кордону, то собівартість може знизитися орієнтовно на п’ять тисяч. Але не потрібно гнатися за дешевими комплектуючими, щоб не втратити якість характеристик дронів чи РЕБів.

Запит на наші вироби завжди великий. А найвища плата за нашу працю – вдячність українських воїнів. Відповідальність дуже велика. Бо збираємо не лише одноразові дрони, а й такі, що мають літати багато разів і працювати без збоїв. Ми не можемо гарантувати якість двигунів чи якихось камер, які самі не виготовляємо. Але добротність нашої збірки гарантуємо, а характеристики виробів відповідають заявленим – це перевірено часом, бо намагаємося використовувати надійні комплектуючі.

Звісно, дрони можна збирати і у квартирах багатоповерхівок, бо спеціального приміщення чи інструментів така робота не потребує. Достатньо півтораметрового столу, викрутки, паяльника, кусачок і термоусадки. А РЕБ – то складніша технологія виготовлення і для їх збору потрібна майстерня і відповідні інструменти – свердлильні, різальні тощо.

– Що б Ви порадили тим, хто розчарувався у волонтерстві, зневірився чи впав духом?

– Таким «диванним філософам» я б порадив мовчки дивитися телевізор, а не коментувати роботу тих, хто щось робить у часі війни. Якщо нічого не робити, то й помилок не буде. А на похибках – навіть дуже дорогих – здобувається досвід. Розчарувався? Пробуй допомагати в іншій сфері, але не зупиняйся. Волонтерство – це не просто великий козир України у війні з московитами, а й потужна висталена зброя. Церква, родина, побратими – то моя найбільша підтримка, а водночас – і колиска мого волонтерства…

Волонтери – сміливі люди. Звісно, про себе вони цього не скажуть, мовляв, сміливці – це воїни у ЗСУ. Тож хочу привернути увагу читачів «Галичини» до того, що спілкування з героями й героїнями наших матеріалів, які сьогодні творять міцний тил для ЗСУ, відбуваються хоч і не у прифронтовій зоні, але майже на тлі її. Адже, по-перше, маємо в регіоні непоодинокі прояви ганебної «богобійності» наших краян перед бетонними комуністичними бовванами «визволителів» у деяких селах Прикарпаття – щоб, бува, не роздратувати путіна, а, по-друге, – доволі часті випадки й запопадливо надмірних застережень, які побутують в обласному центрі Прикарпаття, – щоб, не дай, Боже, навіть національним прапором на балконах багатоповерхівок не спровокувати прильоти московитських ракет.