Із початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну кандидат історичних наук, методист Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Валерій Островський до своїх численних регалій додав ще одну – волонтер. Сьогодні у його звітах – мільйони зібраних гривень, десятки дронів і тисячі кілометрів доріг українського Сходу. А в пам’яті – обличчя військових, до яких встиг приїхати з допомогою, і тих, до кого вже ніколи не додзвониться.
Обов’язок кожного
Для В. Островського війна не стала несподіванкою 2022-го. Вона «зачепила» його ще 2014-го – самим фактом того, що в цивілізованому світі сусід може просто прийти, вбити тебе і забрати твоє, бо він так захотів. Тоді його «волонтерство» було дистанційним: перекази на великі фонди, громадські організації, підтримка разових медійних зборів. «Частково це було почуттям потреби відкупитися, купити собі совість», – відверто зізнається пан Валерій.
Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Розуміючи, що через стан здоров’я вояка з нього вийде не найкращий (як доказ цього мій співрозмовник знімає окуляри і доводить, що без них стає безпомічним), бажав виявитися максимально корисним у тилу. Тож уже на другий день пішов на вулиці Івано-Франківська укріплювати місто і будувати бастіони з мішків із піском.
Потім у його житті був «Штаб оборони Прикарпаття», розташований у приміщенні «Просвіти» на Грушевського, 18. За словами пана Валерія, там кипів жвавий рух: упродовж дня через руки волонтерок і волонтерів «проходили» десятки автівок, «бусів» і вагони допомоги, яку розвантажували, завантажували, сортували. В червні, коли потік «гуманітарки» зменшився, прийшло усвідомлення, що можна та треба робити більше. Так розпочалася його самостійна «справжня» волонтерська діяльність.
Спочатку В. Островський покривав індивідуальні, «точкові», запити військових. Протягом другої половини 2022-го через свою сторінку у фейсбуці він «зібрав» 120 тисяч гривень. Тоді це здавалося космічною сумою! Ці кошти докладав до придбання спорядження, оптичних прицілів, приладів нічного бачення, дронів. Сьогодні ж він звітує про мільйони. Зокрема 2023 року вдалося зібрати понад 771 тисячу гривень, 2024-го – понад 1,9 мільйона. 2024-ий волонтер оголосив «роком дронів» і на пожертвувані кошти придбав 50 FPV-дронів, 10 «мавіків» різних модифікацій, РЕБи та незліченну кількість спецобладнання. Торік же доправив «товарів» і надав «послуг» військовим також на понад 1,9 млн.
Першу волонтерську поїздку пан Валерій разом із друзями-кумами здійснили 4 грудня 2022 року. Тоді їхнім пунктом призначення був звільнений Куп’янськ. Сьогодні «відрядження» на схід стали регулярними. Зокрема у 2023-го побував на передовій 10 разів, 2024-го – 15, а торік – 20. Якщо ти не можеш бути у Збройних силах України, то ти маєш бути для Збройних сил України – саме цей принцип дуже добре пояснює те, чому В. Островський із початком великої війни волонтерить. Для нього це не просто заняття у «вільний від основної роботи час», а виконання громадянського обов’язку.
«Кожен чоловік мусить захищати свою Батьківщину. Це не пафосні слова і не тому, що так написано у 65-тій статті Конституції України. Я не можу боронити її зі зброєю в руках, але маю робити максимум, щоб допомагати тим, хто це робить», – каже він.
Тепер він – у команді-товаристві однодумців. Поміж них – Василь Марко, 65-річний ветеран війни, сина якого вважають зниклим безвісти. Попри вік і біль, цей чоловік став «двигуном» поїздок. Раніше з ними був ще один технічно обдарований побратим, який не хоче афішувати своє ім’я. Нещодавно його мобілізували. Тож товариші гостро відчувають його відсутність.
Кожна гривня має ім’я та історію
Пан Валерій обурюється, коли чує будь-які закиди щодо «заробітків» на волонтерстві. Для нього кожна гривня має ім’я та історію.
«Як можна на цьому заробляти, коли мені довіряє вчителька Тамара Гергелюк, дружина священника парафії села Верхній Ясенів на Верховинщини, у якої двоє синів у ЗСУ, один із них – капелан і воїн Михайло «Катана» – загинув. Відтоді ця жінка щомісяця десятого числа надсилає нам тисячу гривень автоплатежем. Або ж, коли наш працівник Ярослав Джус, у якого на війні загинув син Юрій, щотижня приносить якусь копійку. Ще одна вчителька – Леся Надвірнянська, чоловік якої зник безвісти, віддає на потреби військових, як мені видається, все, що заробляє. Таких випадків багато. Хіба можна обдурювати цих людей?!», – емоційно коментує мій співрозмовник.
Також серед жертводавців є українці з діаспори. Зокрема, Тетяна Фічора з Австрії щомісяця пересилає 500 чи тисячу євро, Стів Побуцький із Детройта організовує акції в США, передаючи щопівроку по п’ять–шість тисяч доларів, активно долучився колега-історик Андрій Живачівський із Нью-Джерсі, який часто «закриває» найкритичніші потреби.
«Інколи вони звідти зазначають, що саме хотіли б придбати, і ми намагаємося це виконувати, – розповідає волонтер. – Переважно це дрони Mavic та прилади радіоелектронної розвідки для виявлення ворожих безпілотників».
Окрема категорія жертводавців – це «тихі донатори». Публічність для мого співрозмовника – «виробнича необхідність», спосіб залучати нових людей. Проте чимало з них обирають анонімність.
«Є ті, які вносять дуже «серйозні» суми, але просять: «Будь ласка, не згадуйте моє ім’я». Вони роблять це не для слави чи звіту, а за внутрішнім покликом совісті», – коментує В. Островський.
Щоб залучити якомога більше коштів для військових, пан Валерій проводить аукціони: у лотах – оздоблені гільзи, книги з автографами і навіть вишита бісером сорочка від своєї дружини. Словом, чимало різних цікавих та особливих речей, якими нібито можна віддячити за дотичність.
Питання про те, чи не втомилося наше суспільство від війни, сьогодні звучить чи не найчастіше. 2026 року динаміка зборів дещо спала, проте не варто поспішати з однозначними висновками про збайдужіння співвітчизників. Діяльність команди В. Островського тримають на плаву підтримка діаспори та вузьке, але неймовірно віддане коло колег, односельчан, однодумців у соцмережах.
«У мене у фейсбуці майже 2500 віртуальних друзів. На наші прохання відгукується приблизно кожен десятий. Це «ядро» з 200–250 віртуальних і реальних знайомих, товаришів, – аналізує пан Валерій. – А якщо говорити про тих, хто донатить постійно, то це приблизно сотня осіб. Це і є та сама «бульбашка», де всі знають одне одного і взаємопідтримують».
Волонтер зауважує, що навіть у цій «сотні» активних донаторів обсяги внесків подекуди зменшуються. Він переконаний: те, що надходить менше грошей на його рахунок, не означає, що перестали донатити. У людей вичерпуються «бюджети», а ще вони можуть підтримувати інші «збори», допомагати родичам, які на фронті.
Жодної секунди тиші
Волонтерство для пана Валерія – це складний процес, де часто доводиться балансувати між бюрократією та ефективністю. Кожна гривня, віддана людьми, має працювати максимально, тому волонтери самі шукають необхідне там, де дешевше.
«Дещо отримуємо безкоштовно, дещо купуємо, – розповідає він. – Звісно, на що можемо отримати чеки – беремо. Але коли купляєш на ринках чи через певні підприємницькі структури за готівку, ніхто зазвичай чеків не пропонує. Проте ми йдемо на це, бо так дешевше. Для когось це, можливо, останні гроші, і ми маємо розпоряджатися ними раціонально».
Графік волонтерської команди виснажливий: приблизно раз на два тижні вони збирають необхідну суму, а далі починається логістичне пекло: знайти, привезти, упакувати, завантажити, доставити до місця призначення. Одна поїздка – це зазвичай десяток різних локацій на фронті. І на кожній потрібно зробити фотозвіт.
«Я особисто проти світлин, – зізнається волонтер. – Коли бачиш хлопців у тих умовах, у яких вони воюють, морочити їх проханнями «станьте для фото» – якось ніяково. Але благодійники мають бачити, куди пішли їхні кошти, тому доводиться знімати. Військові за ці роки вже й самі все розуміють: привезли допомогу – треба ставати до кадру».
З іншого боку, фотографії – це розкіш, на яку не завжди є час. Часто розвантаження відбувається під акомпанемент вибухів. Історик згадує:
«Бувають нічні розвантаження, коли тобі прямо кажуть: «Маєте 10–20 хвилин і «вшивайтеся» звідси, бо зараз прилетить». Тоді точно не до світлин. Пам’ятаю, у Краматорську ми розвантажували протягом двох-трьох годин – і за цей час не було жодної секунди тиші. Постійно «гупало», і час від часу над головою – дзижчання дронів. І ти достеменно не знаєш, свій це чи ворожий».
«Там видно, коли війна не закінчиться»
Пан Валерій зауважує, що коли він повертається з волонтерських поїздок його дуже часто запитують: «А як там видно, коли закінчиться війна?». І він завжди відповідає: «Там видно, чому вона не закінчиться».
Він аналізує ситуацію на фронті крізь призму людських доль та відверто говорить про те, що в тилу часто намагаються замовчувати: Україна втратила найкращих. Ті, хто склав першу, добровільну хвилю мобілізації, були цвітом нації, професіоналами у своїх галузях, які пішли на війну свідомо. Багато з них уже ніколи не повернуться. А ті, хто вижив і воює вже третій рік без ротації, перебувають на межі людських можливостей. «
Коли хлопці жартують, що повернутися додому можна лише «трьохсотим» або «двохсотим», це багато про що свідчить», – ділиться враженнями мій співрозмовник.
Сьогодні найбільша проблема на передовій, за словами мого співрозмовника, «дефіцит» бійців. Під час останньої поїздки волонтери запитали військових, що їм привезти наступного разу. Відповідь була лаконічною і промовистою: «Привезіть 10 осіб особового складу».
Попри втому та відчуття несправедливості, наші захисники чекають на волонтерів не лише через їхній вкрай потрібний вантаж, а й через відчуття того, що про них ще пам’ятають.
«Коли вони приїжджають у відпустки, то бачать, що тут війни ніби немає. Але коли ми буваємо в них, вони радіють, бо розуміють, що є ті, які підтримують. Зустрічають, як дорогих гостей: намагаються догодити, пригостити чимось, пропонують переночувати», – констатує Валерій Островський.
Тепло дитячих малюнків
Окрім усілякої всячини, у «бусі» волонтерів завжди є особливий вантаж – дитячі малюнки та листи. Хтось може подумати, що у пеклі війни ці папірці – лише зайвий клопіт. Але реальність переконує в іншому.
«Ми беремо ці малюнки цілими оберемками, не сортуючи. Вони просто стоять у нас на поличці, чекаючи свого часу, – розповідає пан Валерій. – І от коли ми приїжджаємо до хлопців, запитуємо: «Малюночки візьмете?». Треба бачити цей ентузіазм. «Давайте! Звісно, давайте!» – чуємо у відповідь. Ще жодного разу ніхто не сказав: «Ми маємо, нам не потрібно»…
Військові бережуть дитячу творчість. Пан Валерій розповідає, що підтвердження цього він побачив під час однієї з поїздок, а саме під час ночівлі в Краматорську:
«Нам відвели кімнатку, і я заціпенів: уся стіна, зверху донизу, була обклеєна малюнками. Я не можу пояснити раціонально, але те, що дітки пишуть та малюють заходять туди «на раз-два».
Те саме стосується й інших «нематеріальних» речей – вервичок, хрестиків, образочків. У світі війни, ці, здавалося б, дрібнички стають для бійців якорем, що тримає їхній зв’язок із вірою, з домом і з тим мирним життям, яке вони захищають.
«Вони всі наші»
Коли у В. Островського цікавляться, як вони обирають, кому везти допомогу, чи «розділяють» вони бійців на «своїх» і «не своїх», відповідь завжди коротка і різка: «Всі вони наші!». Те, що починалося як адресна підтримка близьких, за роки війни перетворилося на розгалужену мережу допомоги, де кожен новий контакт стає частиною спільної справи.
«Перша поїздка відбулася до похресника. Потім – до його побратимів, згодом – до односельців. Поступово коло розширювалося: товариші товаришів, знайомі знайомих, випадкові зустрічі. Часто буває, що ті, до кого їхали вперше, йдуть на ротацію, отримують поранення, а на їхнє місце приходять нові люди. Контакти змінюються, але допомога залишається», – підсумовує він.
Найважче у волонтерстві – це миті, коли усвідомлюєш, що тих, у кого ще нещодавно побував, уже немає в живих.
«Найжахливіше, коли ти йдеш на похорон до людини, з якою ще минулого тижня пив каву», – тихо каже мій співрозмовник.
Він згадує Ігоря Скрентовича. Його портрет тепер на меморіальному стенді на стометрівці в Івано-Франківську. За словами пана Валерія, військового легко впізнати на світлині серед інших загиблих, адже він єдиний сидить на лавці. Волонтер бачив його живим буквально за тиждень до загибелі, що сталася у передвеликодний тиждень 2025 року.
Після смерті Ігоря осиротілим залишився і його «вірний супутник» – величезний пес Ільхан породи кангал, якого господар і його побратими жартома називали «хом’ячком». Щоб тварина не поневірялась і не загинула на війні, волонтери взяли на себе місію з її евакуації: «Ми не могли вивезти його з першого разу. Пес просто сів перед «бусом» і не рухався – ніби чекав на господаря. Лише з другої спроби вдалося забрати його до Києва», – розповідає він.
Ще одна непоправна втрата, загибель Василя Дідика. Колись вони разом учителювали, товаришували. Василь був активним у громаді Білих Ослав із Надвірнянщини: організував перший пластовий гурток, робив вишколи для дітей, викладав предмет «Захист України». Коли почалося повномасштабне вторгнення, зголосився добровольцем у 102-гу ОБрТрО імені полковника Дмитра Вітовського.
«На початку грудня 2024 року ми їхали на Запорізький напрямок і повсякчас набирали його номер телефону, – згадує чоловік. – Раз, другий, десятий... Слухавку ніхто не брав. Уже на зворотному шляху дізналися, що наш Василько загинув».
Насамкінець Валерій Островський зауважує, що дивитися на знайомі обличчя, які тепер стали світлинами на стендах пам’яті в селах і містах, – випробування, до якого неможливо звикнути. Проте саме воно закликає не зупинятися: «Поки є до кого їздити, ми це робитимемо!».
Підтримати «збори» Валерія Островського можна за реквізитами:
ПриватБанк: 4149 4975 3208 1603
PayPal: ostrovsky.valery@gmail.com
