Садиба Гриневичів в Івано-Франківську асоціюється з відомим галицьким подружжям – вчителя Осипа Гриневича та громадської діячки, письменниці Катерини Гриневич (Катрі Гриневичевої). Вони жили у Львові: Катря очолювала Союз українок, а в родинній домівці мешкали племінниці Осипа – Ірина як власниця маєтку та Дарія Гриневичі. Згодом частину будинку Ірина заповіла Союзові українок під музей. Проте тієї будівлі, яка після «Мармулядової» пожежі у Станиславові 1868 року (виникла на одному з обійсть через недогляд наймитів, котрі варили сливове повидло, й перекинулася на сусідні двори і внаслідок якої обличчя міста змінилося, – ред.) і до 2016-го залишалась одним із небагатьох взірців давньої міської архітектури, вже немає.

З 2001-го у будинку розташовувався «Громадський музей родини Гриневичів», заснований Союзом українок, але згодом занедбану до краю кам’яницю знесли через владну байдужість, двохсотлітню давність і непоправну поруйнованість. Знесли попри протести активістів міської громадськості. А територію легендарного обійстя, яке я називаю місцем сили для кожного, хто вважає себе патріотом України, забудували сучасною висоткою. В ній у спеціально передбачених забудовником і зовні імітованих під історичну будівлю приміщеннях на першому поверсі й розмістили музей родини Гриневичів. 2021 р. дали нове ім’я і бічній вулиці навпроти парку Воїнів-інтернаціоналістів, на якій розташовано музей, – Гриневичів. Правда, потрапити до нього не так легко. Адже його важко помітити. Тож не завадило б подбати про маркування шляху до нього з вулиці Василіянок.

Ще до знесення оселі родини великих українців в Івано-Франківську знаний краєзнавець світлої пам’яті Михайло Головатий наголошував, що споруда на вулиці Василіянок, 52 цінна не лише унікальною архітектурою, а й передовсім великою історією. Сьогодні її вже немає – архітектурну цінність втратили, а чи залишилась, образно кажучи, її душа у музеї, що дарує відчуття причетності до доби Гриневичів?

Майже 25 років – від перших днів заснування музею – ним опікуються активістки обласного й міського осередків ВГО «Союз українок», зокрема у наш час – під керівництвом Марії Вуянко та Оксани Ковальчук. Власне, за сприяння пані Оксани й зустрівся з керівницею обласної організації «союзянок» і багатолітньою директоркою музею М. Вуянко, щоб не лише поспілкуватися за крок до 150-річчя від дня народження Катерини Гриневич і 25-річчя заснування музею, а й через оглядини музейних експозицій відчути дух доби Гриневичів.

Катрю Гриневичеву ще за життя називали найосвіченішою жінкою Галичини. У колі її спілкування початку ХХ ст. були Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Марко Черемшина, Богдан Лепкий, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Василь Пачовський, Петро Карманський, Микола Вороний, Антін Крушельницький та інші відомі літератори, а також представники української церковної та культурної інтелігенції… Крім того, що обіймала потужну громадську посаду, вона ще залишила поважний літературний спадок як письменниця.

Думки про музеї часто дуже контрастні – одні відомі діячі світового рівня називають їх «кладовищами культури», інші – «найкращими місцями для ознайомлення з мистецтвом». А мені більше до душі міркування великого поціновувача української минувшини, промисловця, мецената й колекціонера ХІХ ст. Богдана Ханенка про те, що музей повинен бути і школою, і храмом. А я додав би: щоб жити, сучасний музей має бути ще й робітнею. Бо інакше справді стане лише цвинтарем культури. А в часі війни – й поготів.

– Коли музей засновували, головою обласного осередку Союз українок була Любомира Говенко, – розповідає Марія ВУЯНКО. – Працювали і «союзянки», які вже відійшли у вічність – заступниця голови Любов Сорохтей та активістки Леся Савицька, Стефанія Юркевич, а також чинна почесна голова обласного осередку Уляна Шведюк, активна союзянка, а нині очільниця міського осередку Оксана Ковальчук та інші. Я тоді була секретарем в обласній організації і працювала в Івано-Франківському краєзнавчому музеї. Ми створили музейну раду і вирішили заснувати родинний музей Гриневичів. Тоді в ініціативній групі плідно працювали Марія Коритко, Оксана Іванишин, Марія Турчин та інші, але фактично доклали зусиль всі «союзянки». А мене обрали директоркою музею на громадських засадах.

Погоджуюся, що музей – це передовсім храм, де мають панувати тиша й молитва, де ми віддаємо данину шани нашій історії. Звісно, є він і школою, яка через навчання виховує. Але маю у пам’яті улюблений вислів Олега Ольжича: «За склом вітрин – життєвий вир, кипить життя в життєвім апогеї…». Адже справді, музей – це не постарілі вітрини й предмети, а вершина, найкращі взірці життєвого досвіду людей різних поколінь, своєрідний відбиток часу. Та й, як на мене, визначення «кладовище культури» також свідчить про найкращі надбання людського досвіду.

– На Вашу думку, Маріє Василівно, чи втратив щось музей, коли його розташували у новому приміщенні, чи, навпаки, чогось набув?

– Звісно, є різниця – дивитися на добу Гриневичів через шибки їхнього родинного будинку чи крізь вікна новобудови. З цим переїздом наша громадська культурна установа, яка ніколи не називалася садибою, а завжди – музеєм родини Гриневичів, безумовно, дещо втратила. Але й дечого набула. Та все ж, на моє переконання, нам вдалося і у нових приміщеннях музею зберегти дух часу родини Гриневичів – у предметах і матеріалах. Тут уже все продумано так, щоб було зручно провадити екскурсії чи спілкування. Бо це не класичний музей, я б його ще назвала музеєм причетності.

Сестри Гриневичі – Ірина й Дарія – завжди мріяли про будівлю, де збиралися б союзянки. Я не знала їх за життя – вже не застала. Та попри все центральною постаттю у родині була Катря Гриневичева, хоч вона і не з роду Гриневичів, а після заміжжя увійшла в цю велику родину. У неї були дуже дружні стосунки з союзянками й членкинями «Пласту» Іриною й Дарією, які працювали вчительками та провадили активну громадську роботу у жіночому русі краю, а їхня оселя часто слугувала місцем для підпільних зустрічей греко-католицького духовенства та української культурно-просвітницької інтелігенції.

– Що є серцем родинного музею?

– Очевидно, що українська ідея. Сестри не мали великих статків, але мали великий дух розуміння ролі української родини. Адже й тепер у цьому приміщенні завжди людно – зустрічі, репетиції, екскурсії, виставки тощо. Знайомство з музеєм починаємо з мапи родоводу Гриневичів – Україна, Польща, Америка, Австралія, Австрія… І, звісно, найперше розповідаємо про життя Гриневичів на Станиславівщині та життєпис Катрі Гриневичевої. Ми, союзянки, продовжуємо справу Наталії Кобринської, звістуючи про народження жіночого руху в Галичині, щоб усвідомити, хто ми й звідки…

У музеї родини Гриневичів, який вважають ще й головним осідком ВГО «Союз українок» на Прикарпатті, все до ладу. Я звернув увагу, що його опікунки підтримують належний порядок не лише у світлицях, а й в експозиціях. Музей громадський і не має бюджетного фінансування, хоча потреб чимало.

– У нашому осередку 45 членкинь, провадить свої репетиції хор «Берегиня», з яким ми часто виступаємо на різних святах та заходах, зокрема маємо по п’ять-шість виступів на місяць, – продовжуємо бесіду вже з Оксаною КОВАЛЬЧУК. – Утримуємо себе за рахунок внесків. Більше ніхто нам не допомагає фінансово. Але ми звертаємось з листовними клопотаннями про благодійні пожертви. Також просимо допомоги й у влади. Знаходимо шляхи взаєморозуміння. А нерозв’язаних проблем завжди не бракує.

– Оксано Миколаївно, чи можна в часі війни музейною мовою виховати у молоді дух націоналізму, тобто розуміння, що Бог і Україна – понад усе?

– Мені нині нелегко навіть зрозуміти, що діється з нашою молоддю… Дуже важко спілкуватись із сучасними юнаками й дівчатами. Коли щось до них кажу, мене не чують, на зауваження не реагують. А у громадському транспорті спокійно сидять, заховавшись у гаджетах, і не бачать ні інвалідів чи ветеранів війни, ні літніх людей, які стоять поруч. Але ми працюємо зі школами і бачимо, що ця робота не марна.

– Чи бувають у музеї ветерани війни чи воїни на реабілітації?

– Мій син – на фронті, але доти завжди із задоволенням відвідував музей. Коли почалася війна, ми відразу взялися до волонтерської праці. Продовжуємо цю справу й нині. У музеї створили куточок пам’яті Марка Вуянка та Руслана Римика – полеглих на війні дітей наших союзянок…

«Діти й онуки багатьох наших посестер обороняють державу, а деякі, світла їм пам’ять, як і мій Марко, віддали життя за Україну, – додає М. ВУЯНКО. – Музей створювали на їхніх очах, і вони допомагали нам у роботі. Коли відкривали музей з участю тодішнього міського голови Зіновія Шкутяка, світлої пам’яті краєзнавців Михайла Паньківа й Петра Арсенича та інших, то моєму синові було три роки. Головою міського осередку Союзу українок була тоді Віра Дрінь. Допомагали Слава Фелик, Любов Кафтан. Відвідує музей і чинний міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків. І приходять уже діти тих, хто на війні, – синів і Оксани Ковальчук, і Уляни Шведюк. Молодіжний осередок Союзу українок очолює Наталія Куриндаш. Тож за молоддю майбутнє громадської організації та музею родини Гриневичів».