Скажу відверто, що я маю за честь сьогодні – у часі Різдва – в «Літературній світлиці» часопису «Галичина» вітати Йосипа Дмитровича Карпіва – педагога, письменника, краєзнавця і етнографа із села Клубівців на Тисмениччині. Презентуючи й аналізуючи творчі здобутки автора, мені не раз доводилося називати його то «подвижником слова», то «клубовецьким літописцем». Але мовити про цього багатолітнього невтомного трудівника на освітянській і письменницькій нивах, що слово для нього сенс буття – то й дещиці не сказати про його життєву залюбленість в українське слово. Для митця слово – як подих щомиті, як роки життя, а водночас – наче образ у батьківській хаті, перед яким Йосип Карпів у пошанівку схиляє своє серце і якому ревно служить своїм талантом. Понад десять років тому, пригадую, він одну зі своїх поетичних збірок назвав глибоко образно: «Осене, застань мене в саду...». Сказав – воістину як у воду глядів. Творчі скрині автора нині набиті добрими набутками, а сад слова не перестає дивувати новими рясними плодами.

– Коли Ви, Йосипе Дмитровичу, відчули особливий потяг до слова?

– На моє переконання, у друкованому слові закладено магічну силу, яка незримо впливає на наші почуття. У дитинстві я друкував вручну: складав аркуші паперу в книжечку, а на сторінках учнівською ручкою друкував свої вірші. Деякі взірці зберігаю й досі. Свої перші взірці опублікував ще 1960 року в тисменицькій районній газеті «За соціалістичну працю». Я був у сьомому класі. Пригадую, як редактор Григорій Поліщук викликав мене до редакції, порозмовляв зі мною, ознайомився з моїми творами, а згодом опублікував ще два мої вірші. То була велика радість не лише для мене, а й мого вчителя Степана Михайловича Бата, який зрозумів, що його праця не була даремною. Тож зрозуміло, що після школи я вирішив здобувати філологічну освіту. Відтак вступив до Ужгородського державного університету. А після закінчення його одержав направлення на роботу вчителем української мови і літератури у село Росохач Городенківського району. У 60–80-х роках минулого століття, на мою думку, надрукувати вірші у газеті не було важко. Пригадую, що в обласному часописі «Прикарпатська правда» щомісяця виходила літературна сторінка «Трембіта», були схожі сторінки і в районних газетах.

– З якої творчої дороги Ви починали – письменницької чи дослідницької?

– Ще до письменства чи краєзнавства я збирав для своєї домашньої бібліотеки літературу – різні словники, енциклопедії, довідники тощо. Щоб правильно працювати зі словом, вони конче потрібні. Мені часто доводилося редагувати творчі збірники чи альманахи, спогади учнів чи учасників ОУН–УПА. То в роботі словники ставали в пригоді, бо були під руками. Тож відомий вислів поета і академіка Максима Рильського «Не бійтесь заглядати у словник» у мене мав практичне застосування…

Тобто я починав із художнього слова, а відтак занурився вже в дослідницьку працю. З університетських років почав збирати народну творчість, а нині в набутку маю кілька книжок. Тож добрим словом згадую науку мого університетського викладача фольклору на першому курсі доцента Юрія Туряниці. Коли я 1965 року приїхав на канікули додому, пригадую, то вирішив записати не лише оповіді від свого сусіда Романа Карпіва, а й від інших оповідачів – бабусі, матері, сусідів, родичів...

Відтоді впродовж десятиліть записував взірці усної народної творчості, адже розумів, що це безцінний скарб, який потребує пошанівку і збереження, а його носії не вічні. Я записував дещо ще в шкільні роки, але не розумів, що то фольклор і його треба зберегти. Це вже згодом усе систематизував. Завів собі грубий зошит, в якому записував взірці фольклору і відомості про його носіїв, дату і місце побутування. Тисменицькі вчителі середньої школи, де я навчався після сільської восьмирічки, працювали на совість і старалися дати учням глибокі знання. Я й студентом почувався як учень. Брав книжки і вчився. Тоді іншого виходу не було. Щоб мати стипендію, потрібно було належно вчитися.

– Які виклики, на Вашу думку, нині стоять перед українським словом?

– Щонайперше – слово нівелюється, його дуже часто вживають без усвідомлення значення. А особливо – у пресі, звідки воно відтак потрапляє і в активні лексичні пласти. Звичайно, це не стосується «Галичини» – газети української і грамотної. Проте наведу приклади з деяких друкованих ЗМІ. Дивує, що читачі не обурюються такими речами і не пишуть про це у листах до газет. Мої спостереження показують, що нерідко журналісти друкованих ЗМІ чи радіожурналісти вживають слова у не властивих для них значеннях, а спокійні чи байдужі редактори не звертають увагу і не виправляють такий ненормативний слововжиток.

Скажімо, уже понад три десятки років побутують на сторінках газет чи у радіомовленні такі слова як «вуз» чи «завуч». Але ж слово «вуз» означає «висшеє учебноє завєдєніє», а «завуч» – «завєдующій учебной частью». В українській мові нема слова «учеба», а є «навчання». Тож потрібно вживати слова «ВНЗ» чи «заступник директора з навчально-виховної роботи». Пишучи про репресованих сталінсько-комуністичним режимом, часто вживають слово «застінки», замість правильного – «катівня». Так засвідчують словники. А у слові «застінки» значення тоталітарності у лексичному значенні приховано.

Засмічує українську мову і несвідоме вживання іншомовних слів. Наприклад, у пресі можна натрапити чи почути на радіо вживання таких виразів: «атмосферне повітря», «сувенірний подарунок», «габаритні розміри», «вільна вакансія». Якщо проаналізувати, то таке слововживання – словесна полова, подвійний дубляж, як-от: «повітряне повітря», «подарунковий подарунок», «розмірні розміри» тощо. Або як часто неправильно вживають слово «вулиця» замість правильного – «двір»: «на вулиці XXI століття», «треба випустити на вулицю всю худобу, бджіл і навіть пса». Чомусь не розрізняють слова «стілець» і «крісло» та ін.

Потрібно, образно кажучи, дружити зі словниками. Адже, на жаль, таке розмивання значень слів не оминає і поезію чи прозу. Наприклад, «я знайшов тебе, дівчино, і нікому тебе не віддам...» У словнику слово «віддавати» означає «повертати назад...». Вислів втрачає смисл і стає безглуздим. Перелік схожих чи інших помилок та недоречностей можна продовжувати. Не смійтеся, але такі недоречності часто народжуються у Верховній Раді, а ще – від браку критики і через невігластво мовців. Це зневага до української мови. Люди читають і думають, що саме так потрібно правильно говорити чи писати. Про такі речі дуже мало говорять. Але ж розуміння само собою не прийде – треба бити у дзвони.

– Як Ви думаєте, чи є викликом для розвитку української мови сучасна «бібліотечна політика», яку активно впроваджують під покровом адміністративної реформи?

– Хочу сказати, що це задумана авантюра. Розумієте, впродовж усього двадцятого століття люди дбали, щоб у селах були бібліотеки. А що робили «визволителі» після 1939 року? Палили книжки. Їм не потрібно було українських книжок. Нині відбувається щось схоже – владі також не потрібно книжок. Як казав поет Богдан Томенчук, вони думають, як виростити робочу силу для Європи і Росії. Ніхто особливо і не переймається знаннями нації. А від бездіяльності, як дослідили вчені, людський мозок атрофується – не думає і не хоче думати, тож і не розвивається. Парадоксально, але такі виклики часто створюються великими і поважними університетами, головно – багатими.

– А чи сучасна «мода» у письменстві – сам пишу, сам корегую, сам редагую і сам видаю, а особливо серед початківців, не є тим самим нівелюванням вартісності слова і одним із прихованих викликів?

– Потрібно, щоб у кожному видавництві обов’язково був редактор. Коли ще хтось, окрім автора, прочитає твір перед виходом у світ, то, будьте певні, він не погіршить його мистецьку якість, а тільки поліпшить.

– Десять років тому Ви свою поетичну збірку промовисто назвали «Осене, застань мене в саду»... Знаю, що і цього року у Вашому словосаді зарясніло?

– Так, днями побачила світ книжка народних пісень, зібраних мною у Клубівцях упродовж 40 років, – «Із клубовецької кирниці». У ній понад тисяча пісень. Представлено і до трьох десятків осіб – носіїв фольклору, від яких записував пісні власноруч – всі клубівчани. Є їхні біографії і світлини. Це найцінніше у виданні, найбільший мій здобуток. Адже майже всі ті люди вже відійшли за межу. Пісенні тексти – різножанрові, але класифіковані за носіями. Я працював учителем і заохочував своїх учнів також до збирання фольклору. А ще спонукав і до поетичної творчості, на друкарській машинці видруковував книжечки. Наш літературний шкільний гурток називався «Пролісок». Поки діти в школі, то ще хочуть творити, а після випуску життя вже бере їх у свої обійми...

– А що для Вас означає слово?

– Відповім рядками свого вірша зі збірки «Осене, застань мене в саду»:

У слові – сенс мого життя, тому що я все життя з книжками. Все життя працюю зі словом – вчительським, краєзнавчим чи письменницьким. І тепер, наприклад, мрію про доповнене видання історії села, яке побачило світ 2000 року і над яким я сьогодні працюю, адже з часу першого видання минуло вже двадцять років і в селі відбулося багато цікавих подій. А тим, хто вирішив присвятити себе творчості, я раджу спокійно і наполегливо працювати. На цьому етапі їм похвальба ніколи не зашкодить, а от жорстка критика – може. Добрі слова дають авторові крила і підносять. Таланти ж народжуються нечасто. Їх треба оберігати і плекати, а не пригнічувати.

...Свій день народження Йосип Карпів зустрів 5 січня – за крок до Різдва. Дякуємо новонародженому Ісусикові, що і нашу літературну світлицю не оминуло Його тепле світло – зустріч з людиною з великим і відкритим серцем, яке можна образно назвати «яскинею для слова».

З творчої скрині

Йосип Карпів – уродженець села Клубівців на Тисмениччині. Навчався у сільській восьмирічній та Тисменицькій середній школах. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Ужгородського державного університету. Працював учителем української мови та літератури у селі Росохач на Городенківщині, а відтак – учителем, заступником директора і директором Клубовецької ЗШ І–ІІІ ст. Засновник і директор Краєзнавчого музею села Клубівці. Автор краєзнавчих книг: «Клубівці» (2000 р.), «10 років Клубовецької ЗОШ І-ІІІ ступенів» (2005 р.), «Автографи і долі» (2020 р.); фольклору: «Народні прикмети» (1990 р.), «Таємниці місцевих назв» (1995 р.), «Вуйко з Канади» (1996 р.), «Пісенна царина Марії Турик» (2012 р.), «На цісарських іменинах» (2013 р.), «Мовою неба і землі» (2020 р.), «Пісні Марії Пронюк» (2020), «Із клубовецької кирниці» (2021 р.); поетичних збірок: «Осене, застань мене в саду» (2001 р.), «Близьке і далеке» (2016 р.), «В час вечірніх медитацій» (2020 р.), «Закосичений кличе дзвінок» (2021 р.); книги оповідань «Ромашками заквітчана пам’ять» (2020). Й. Карпів – співупорядник спогадів та метрологів учасників ОУН–УПА «На зорі національного відродження» (2001 р.), «На межі життя і смерті» (2002 р.), «У вирі боротьби» (2008 р.), «Біля повстанської ватри» (2011 р.). Лауреат районної літературної премії ім. Р. Федоріва та обласної – ім. Є. Паранюка. Член Національної спілки краєзнавців України, Почесний краєзнавець Прикарпаття, нагороджений ТОПІЖ медаллю Василя Скуратівського «За подвижництво в літературі і краєзнавстві».