Автобіографічний роман військовослужбовця Артема Чеха «Хто ти такий?» став повнометражним фільмом «Я і Фелікс». Для його режисери Ірини Цілик – це дебют у художньому кіно, і доволі вдалий. Глядачі охоче відвідують демонстрації стрічки, діляться своїми враженнями, причому здебільшого позитивними. Журналістка газети «Галичина» теж переглянула картину…

«Я і Фелікс» – це сімейне кіно. Правда, не за жанром, хоча воно цілком підходить для сімейного перегляду, а по суті. Адже автор літературного твору, який І. Цілик взяла за основу для своєї стрічки, – чоловік режисерки. Він же написав сценарій фільму. Також у стрічці знявся їхній син Андрій. І за цим родинним тандемом дуже цікаво спостерігати. Це додає стрічці особливої атмосфери й навіть ніжності.

– Для нас це була певна сімейна історія – зняти фільм про часи дитинства Артема, – розповіла пані Ірина під час пресконференції на спеціальному показі стрічки в івано-франківському кінотеатрі «Космос». – Він розповідає про непрості 90-ті роки, коли ми всі з однієї реальності опинилися в іншій. Коли наші батьки, бабусі, дідусі були дуже розхитані цими викликами, а ми, їхні діти і внуки, намагалися якось втриматися на плаву. Головний герой роману має особливого друга – ветерана війни в Афганістані на ім’я Фелікс. «Афганець», очевидно, травмований війною, але водночас це дуже яскрава, харизматична й непроста людина. Тому фільм, з одного боку, розповідає про часи минулого. А з іншого, дає можливість говорити про адаптацію ветеранів у мирному житті…

Це дуже реалістичне кіно, про справжнє життя. Таке, як воно було тоді. Дія фільму відбувається в Черкасах, рідному місті А. Чеха. Хоча через брак коштів його знімали в інших населених пунктах: переважно в Києві і трохи в Житомирі. Фільм розповідає про дорослішання хлопця Тимофія та його дивну дружбу з ветераном війни в Афганістані Феліксом Петровичем. У нього цікаве не лише ім’я. До цього додаються проблеми з алкоголем і посттравматичний синдром. А ще у нього неймовірна харизма, любов до класичної музики і вміння грати в шахи. І саме цей «поламаний», але цікавий чоловік стає своєрідним прототипом батька для головного героя. Адже його тато не дуже справляється з цією роллю, бо фактично завжди відсутній.

Роль Фелікса зіграв прикарпатський письменник Юрій Іздрик. До речі, за неї він отримав «Золоту дзиґу» за «найкращу чоловічу роль другого плану». І він справді дуже круто зіграв свого непростого і надзвичайно харизматичного персонажа, був неймовірно органічним у цій ролі, немовби створеним для неї. Цікаво, що фотографій Пилипа прототипа Фелікса не збереглося, є лише малюнок намальований Артемом у дитинстві. Але коли мама А. Чеха побачила пана Юрія, то сказала, що він дуже схожий на Пилипа. І це, мабуть, ще один важливий пазл, який доповнив картину, зробив її цілісною.

– Це був мій дебют у кіно. Почувався перед камерою дуже природно, – коментує Юрій Іздрик. – Спочатку намагався вдавати актора, якось налаштовуватися на кожну сцену, але пізніше зрозумів суть кінематографа і перестав цим перейматися. Загалом історія праці над цим фільмом для мене – велика пригода, приємність і радість. Режисер, який дозволяє тобі в кадрі імпровізувати, тобто можна не читати сценарій, а просто говорити щось від себе, – це чудовий фахівець…

І. Цілик наголошує, що дозволяла непрофесійним акторам імпровізувати у заданому напрямі. «Якщо я працюю з такими акторами, то, звісно, повинна враховувати особливості співпраці з людьми, які не вміють проговорювати чужий написаний текст так, як свій рідний, – каже режисерка. – Оскільки мала досвід роботи з документальним кіно, чудово розуміла, як важливо, якщо знімаю реальну людину, дозволити їй бути собою. Тож дозволила Ю. Іздрику бути собою у запропонованих обставинах. Ми в такий спосіб грали в цю гру. І Юрко, і Андрій, і Влад часто говорили так, як їм заманеться, як підказує серце, але, звісно, у ключі заданого діалогу. І, на мою думку, це добре спрацювало, тому що на екрані вони живі, справжні і їм легко повірити».

Головного героя стрічки Тимофія зіграли одразу три актори, адже в кіно показано його дорослішання – від дитини й підлітка до дорослого чоловіка. Отож у дитинстві Тіма зіграв син Артема й Ірини Андрій Чередник, підлітка – Владислав Балюк, а дорослого – Володимир Гладкий.

До речі, В. Балюк – з Івано-Франківська. Театральні поціновувачі могли бачити його у виставі «Оскар і Рожева Пані», де він грав у тандемі з неймовірною Ірмою Вітовською. Проте в кіно це був його дебют. Як на мене, вдалий. Обоє хлопців, котрі грали Тимофія, були безпосередніми й природними в кадрі. В. Гладкий, який зіграв уже дорослого героя, з’являється епізодично лише наприкінці стрічки. Але навіть у цих кількох хвилинах йому вдалося передати ті меседжі, які закладала режисерка.

У кіно також зіграли досвідчені актори з дивовижною фільмографією за плечима: Анастасія Карпенко (мама), Андрій Ісаєнко (батько), Галина Веретельник-Стефанова (бабуся). Але найцікавіше, що глядач не помітить, якщо не знатиме, хто з акторів професійний, а хто ні. Мені взагалі час від часу здавалося, що я спостерігаю за реальною історією часів свого дитинства, а не за грою акторів.

Для мене це фільм про мрії, життя і циклічність історії, з її війнами й повторенням доль, подій та ситуацій. Це драма, вміло приправлена гумором. Іноді мені здавалося, що дивлюся документальне кіно про 90-ті крізь призму життя однієї родини. Відчувається досвід І. Цілик у документалістиці з її кінострічками «Невидимий батальйон» та «Земля блакитна, ніби апельсин».

Ефекту документальності «Я і Феліксу» додають скрупульозно відтворений побут 90-х. Про цей час тут свідчить усе: музика, одяг, меблі, іграшки, дрібні деталі інтер’єру, їжа, навіть наліпки на бананах такі, як і тоді. Ти немов знову проживаєш той непростий час, де найбільшою мрією юнака були нові кросівки.

Майстерна операторська робота В’ячеслава Цвєткова додає стрічці об’єму, а її метафорам глибини. У мене досі перед очима виринають ті чи інші кадри, які так тонко й небанально передала його камера.

Для мене це кіно про дитинство і дорослішання у складних умовах тотального зубожіння, про неминучість війни, якщо у світі існує росія. Ірина Цілик каже, що знімала «Я і Фелікс», щоб поговорити про стосунки надломлених різними обставинами дорослих з дітьми та підлітками. І її кіномонолог є дуже гучним і сильним – він знаходить своїх адресатів.

Цей фільм ще довго не відпускає, повертається мимовільними згадками про ті чи інші діалоги або сцени. А це означає, що він зачіпає. Для кожного глядача у картини є свій «гачок», і це робить її доволі універсальною.

«Я і Фелікс» – не просте кіно. Глибоке. Місцями болюче, але не травматичне. Режисерці вдалося говорити з глядачами на складні теми простою мовою, без пафосу й надмірного драматизму. Тут немає довгих діалогів чи монологів. Але у словах персонажів фільму закладено багато підтекстів, навіть філософських.

Скажімо, дуже сильною і водночас тонкою є фраза, яка вилітає з уст ще малого Тимофія, що тільки дебіли йдуть воювати. І ці слова мовби невидимою ниткою проходять аж до самого фіналу, коли бачиш уже дорослого Тимофія, який пішов воювати добровольцем за свою країну. Для мене це один із найсильніших моментів фільму.

Після перегляду стрічки я багато думала про людей, зламаних війною. Вони були і в 90-х. Але ми їх не помічали, і нам здавалося, що їх не існує. Помилялися. Це дуже добре, що сучасний кінематограф говорить про такі речі без прикрас, адже маємо усвідомлювати, як важливо бачити й розуміти тих, хто воював і воює нині.

«Я і Фелікс» – це глибоке, емоційне та важливе кіно. Після стрічки хочеться багато роздумувати й рефлексувати. Але найважливіше, що вона змушує відчувати й вражає своєю щирістю. У ній немає фальші, пафосу чи зайвої драматизації. Режисерка просто розповідає історію про людей, які намагаються жити й любити у складних обставинах…

Однозначно рекомендую подивитися стрічку, адже це надзвичайно сильна і вчасна робота.