Є письменники чи письменниці, яких маю за честь запросити до літературної світлиці «Галичини». Серед таких майстринь слова – Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА із села Голиня на Калущині. Я довго думав, як одним словом означити те громадянське, професійне і літературне подвижництво, якому вона щодня віддає себе до останку. Нема жодних сумнівів, ця жінка – воїтелька чи войовниця українського слова, його хранителька, плекальниця і захисниця.

– Оксано, любов і дорога до слова у кожного своя. То спочатку у Вас народилася любов до вчительського українського слова чи до слова письменницького?

– Я народилася у селі Брошневі на Рожнятівщині, яке нині належить до складу Брошнів-Осадської об’єднаної громади. Пригадую, коли прийшла в перший клас сільської восьмирічки, то мені чомусь не вистачило місця. Очевидно, хтось із батьків, привівши свою дитинку, і сам сів за парту. Я не мала де сісти, тож як сирітка стала біля грубки. І моя вчителька Надія Стахівна Гуменюк, яка мала чудову косу і вчила мене лишень рік, проте залишила в душі глибокий слід, підійшла до мене, лагідним голосом звернулася «дитинко» і запропонувала сісти за останню парту. За тією партою я сиділа багато років.

Того дня надивившись на Надію Стахівну, я собі сказала: буду вчителькою, такою, як вона. Любов до педагогічної професії народилася у мені того далекого 1 вересня. А вже художнім словом, образно кажучи, мені запахло у п’ятому чи шостому класі. Якось прочитала вірш Тараса Шевченка і задумалася над тим, як потрібно його декламувати, щоб виразити закладені поетом почуття. То я перед дзеркалом не раз читала той вірш. Саме тоді, кажу без патетики, відчула, що слово має колір, запах, смак, мелодію, інтонацію...

Так я відчула художнє слово. У газеті «Зірка» часто друкували поетичні твори молодших школярів і вказували вік авторів. І я собі подумала: якщо, наприклад, Оленка у 9 років може написати віршик, то невже я не зможу?! І наприкінці п’ятого класу написала свої перші рядки. І пам’ятаю точно, що вони були про весну і любов. Якось, коли я була семикласницею, до нас приїхали з Рожнятівської районної газети «Нові горизонти» якісь люди, похвалили мене за вірші і запропонували написати у газету про партію, про Леніна...

Вдома мене виховували у великій маминій побожності, у націоналізмі січового стрільця діда Антона і тата Степана, які органічно ненавиділи тоді політику партії. Тож, зрозуміло, дала собі слово: ніколи нічого не писати ні про партію, ні про Леніна. І дотримала того слова. Минуло багато років, а я цим трохи навіть пишаюсь.

Моя творчість почалася з патріотичної тематики: пригадую, як до 600-річчя села Голиня я читала на зібранні свою патріотичну поезію. Мої поезії завжди були невчасні – народжувалися чи в автобусі, чи у русі, або під час роботи на грядці, в дорозі на роботу... Якщо встигла і записала – моє, а не встигла записати – ніколи у світі не згадаєш. Так і тепер мої поезії народжуються не за столом.

– Чи були у сільській восьмирічці тоді якісь творчі гуртки для обдарованих дітей чи молоді?

– Ні, не було. Але я мала добру вчительку української мови і літератури – Ярославу Романівну Левицьку. Я була дитиною з математичним мисленням, але українська мова і література були для мене цікавими предметами. У дев’ятий клас пішла до школи в селищі Брошневі-Осаді – майже чотири кілометри від мого села. І українську літературу нам викладала чудова вчителька з Калуша Ольга Володимирівна Косар, а її чоловік Ігор Романович був нашим класним керівником. Чудові, добрі і мудрі люди.

Я тоді вирішила, що буду вчителькою української мови і літератури. Хоч мала здібності і до іноземних мов, і до математичних дисциплін. Але мій майбутній чоловік якось сказав, що в Івано-Франківську у ВНЗ немає спеціальності «німецька мова», є тільки у Львові, і забідкався, як він кожен день зможе до мене приїжджати на мотоциклі. Аргумент для нас, молодих і закоханих, був поважний, навіть «залізний»: треба вступати до Івано-Франківська! Так і сталося.

Літературних згромаджень у педінституті в ті роки не було, але у мене були добрі викладачі. Володимир Полєк, Микола Лесюк, Люція Батюк, Григорій Мазецький та ін. Вони дали мені добру основу для майбутньої творчості. Навіть у ті дуже складні часи вони вміли і плекали українське слово.

– Як появилася Ваша перша поетична збірка?

– Перша збірка поезій «На березі долі» вийшла 1997 року. Я працювала у Голинській ЗОШ, куди як випускниця з червоним дипломом прийшла – мовляв, усе вмію і знаю, а дітей люблю безмежно. Словом, були наміри перевернути світ чи, як мінімум, здійснити у Голині революцію у викладанні української мови і літератури. Чому? Бо коли я була на практиці в ЗОШ №11 Івано-Франківська, то із сорока чотирьох учнів заданий текст прочитувало двадцятеро, а решта – ні. Коли ж була в Отинії на Коломийщині в старших класах, то з класу могли текст прочитати восьмеро, а двадцятеро не читали. То я й подумала собі: як таке може бути, зроблю так, щоб усі читали…

На першому ж уроці у Голині моя «революція» зазнала краху – твір «Бур’ян» Андрія Головка прочитало тільки пів класу. Я вся була в думах: як зробити так, щоб усі учні читали? Так і придумала свої нестандартні уроки, в яких використовувала елемент змагальності. І почалися наші дивовижні уроки! Поза очі дехто їх називав із сарказмом «концертами». Але результати не забарилися – сільські діти почали посідати перші і призові місця на олімпіадах і конкурсах не лише в районі чи області, а й в Україні.

Понад 20 років я очолювала методоб’єднання вчителів української мови і літератури в Калуському районі, вела Школу молодого вчителя і Школу педагогічної майстерності, випускала навчальні посібники, була модератором численних заходів різного спрямування і т. ін. Сьогодні й не знаю, звідки брала сили і час. А 2004 р. стала заслуженою вчителькою України.

– Як Вам працювалося з творчою молоддю?

– Я очолювала Калуську районну молодіжну літературну студію «Провесінь», в якій займались орієнтовно до 40 дітей і яка пропрацювала майже 20 років. І тільки сучасні українські реалії, на жаль, приглушили її роботу. Що буде далі – побачимо. Літстудія була не лише школою письменницької майстерності, а й вивченням теорії літератури. Ми проводили майстер-класи за участю відомих літераторів – Івана Павліхи, Михайла Коломийця, Василя Ганущака, Ярослава Дорошенка, Анатолія Онишка ін.

2008-го – до десятиліття з часу заснування «Провесіні» – я видала альманах «На крилах веселкових мрій».

По-різному склалися долі літстудійців, але всі пам’ятають, де народжувалася і плекалася їхня любов до українського слова. І сьогодні є велика потреба у роботі з творчою молоддю. З особливою гідністю також згадую той час, коли я була чільником «Молодої «Просвіти» села Голиня, яка діє й тепер під керівництвом Миколи Солдата. Молоді люди були і членами літстудії, і просвітянами. Це згромадження дуже любе моїм серцю й душі. Але літературний Голинь – то не тільки альманах «На крилах веселкових мрій». У другому томі мого краєзнавчого видання «Піснею доля мережана» є відомості і про сільських письменників, і про їхні творчі надбання, а також про тих авторів, які творять чи творили у Голині, – Петра Шевчука, Федора Андрейка, Катерину Лесюк, Марію Ткачук та ін.

– А у Голинському ліцеї сьогодні є якась шкільна літературна спільнота?

– Звісно, що є. І це тепер дуже потрібно. Тут діє літературний гурток з однойменною назвою «Провесінь» – як відгалуження в іншому форматі колишньої районної однойменної літстудії. Дітей потрібно навчати письменства, прилучати до українського слова. Наприклад, у школі чудовий дитячий гурток провадить Леся Семанів. Своїми театральними постановками вони творять дива!

– Запитаю відверто: чи є сьогодні в літературному просторі Прикарпаття літературна критика?

– Маю право на відвертість – літературної критики сьогодні на Прикарпатті немає. Свого часу я видала книжку літературно-критичних і краєзнавчо-літературних статей «На обріях слова», яку 2017 року визнали найкращою на Прикарпатті в номінації «критика». Графоманство у літературному просторі активно процвітає. І ми всі це знаємо. Хто що хоче, те й видає.

Сучасний літературний простір області, на мій погляд, схожий на фейсбук. Чи потрібно з цього приводу дуже хвилюватися? Звичайно, літературна критика має бути. Читають нині не лише ті, які розуміють якість письменницької творчості, а й інші, які нічого в цьому не розуміють. Тож просто «залайкують» авторів. Я ставлюся до таких речей спокійно, бо знаю, що час обов’язково відсіє полову від зерен і залишить справжнє. Молодим авторам однозначно потрібна письменницька наука.

– То чи потрібно звертати увагу на той авторський письменницький непотріб, який крок за кроком окуповує літературний простір Прикарпаття?

– Не зациклюватися на негативних тенденціях не означає ними не перейматися, бо вони – загроза українській мові. Мову потрібно берегти і плекати. Якщо ми тільки балакаємо про це, то нашу мову не бережемо. Слід діяти. Як? Найперше – особистим прикладом як носіїв мови. Скрізь і всюди розмовляти українською. Моя громадянська гідність ніколи не дозволить мені плазувати і вважати, що моя українська мова гірша, ніж інші, якась меншовартісна тощо. По-друге, потрібно рідну українську мову утверджувати в літературній та науковій творчості. Коли я пишу, то ніколи про це не забуваю. Мені принципово не байдуже, що залишу нащадкам. І, по-третє, слід дбати про чистоту мови і боротися за неї. Свідомі люди розуміють, що мова є захисною аурою народу, нашим оберегом, кодом нації. І цей мовний захист потрібно творити як молитву – завжди, усюди, повсякчас, спільно і єдиними устами.

З творчої скрині

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, вчителька української мови і літератури Голинського ліцею, – заслужена учителька України, членкиня Національних спілок письменників та краєзнавців України.

Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ст., за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави нагороджена медаллю Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка «Будівничий України». Лауреатка обласної педагогічної премії ім. М. Стельмаховича, літературних премій імені Марійки Підгірянки, М. Утриска, К. Малицької. Депутатка Івано-Франківської обласної ради трьох останніх скликань.

Авторка збірок поезій «На березі долі» (1997), «Тиша немовлених слів» (2006), «Розлуння» (2013), книжки прози «Про що мовчить Михайлова скрипка» (1999, 2006), збірника пісень «Любові цілюще джерело» (2010), історико-краєзнавчого видання у двох томах «Піснею доля мережана» (2017), книжки літературознавчих та краєзнавчих статей, есеїв, нарисів «На обріях Слова» (2017), біографічного довідника у співавторстві з Іванною Яцук «Літературна палітра Калущини» (2018). Упорядниця методичного збірника «Шляхи аналізу літературного твору в середній школі» (2005) та редакторка-упорядниця альманаху «На крилах веселкових мрій» (2008) літстудії «Провесінь», авторка книжок «Світ за моїм вікном» (2019), «Перекладач Всесвіту: до 80-річчя від дня народження Анатолія Онишка (2021), укладачка (у співавторстві) двох антологій для учнів 7 кл. «Фантастика й реальність» (2020) та «Пригоди й подорожі» (2021) і т. ін.

Твори Оксани Тебешевської публікували у журналах «Всесвіт», «Дзвін», «Дивослово», «Перевал», «Обрії», «Літопис Бойківщини», у періодиці.