Наступного року комунальному закладу «Палац культури «Юність» у Калуші, який нині очолює Наталія Малинка, виповниться 60 – відтоді, додамо, як будівлю відомої культурної установи звели силами Калуського хіміко-металургійного комбінату. Востаннє я бував тут у Міжнародний день театру – 27 березня 2025-го, ще за життя світлої пам’яті Дмитра Карачуна, художнього керівника й режисера народного молодіжного театрального колективу «Silentium». Тоді на одному з поверхів закладу культури ми помітили, як злагоджено й невтомно працювали волонтерки, виготовляючи чергові квадратні метри – а може, вже й кілометри – маскувальних сіток для ЗСУ. Сприйнявши побачене як добрий знак, я пообіцяв собі обов’язково повернутися до цих трудівниць і розповісти про них читачам нашого часопису.
Отож недавно це мені і вдалося: потиснути з повагою руку кожній волонтерці і волонтерові зі словами «Маю за честь…» і познайомитися з ними. Ось їхні імена: Микола Бойчук, Людмила Тихоновська, Ольга Михайлець, Ольга Новохацька, Лідія Гром, Ірина Білецька, Надія Бєлова, Тетяна Калинка, Ольга Вальорна, Ольга Даниленко, Тетяна Алєксєєва, Любов Бреславська, Світлана Антонова, Аліна Щербак, Тетяна Недовиденко, Наталя Корнійчук, Валентина Андрійчук, Любов Сауленко, Галина Григорська, Василь Телько, Ірина Верланова, Ісманицька Олена, Марія Сорока, Оксана Поприн, Неля Целенко, Надія Кучма, Людмила Паньків, Людмила Кохан, Галина Мельник, Тетяна Микитин, Євгенія Акопянц, Любов Кулик, Наталя Георгієва, Алла Прокопів, Лідія Кушлик, Ольга Стасів, Василь Загорійчук, Віра Кузан, Марта Галкіна, Вікторія Перемінна, Інна Куліковська, Анастасія Баліта... Що не прізвище – то окрема історія війни.
У Палаці культури – дві волонтерські локації: на одній плетуть маскувальні сітки, на іншій виготовляють «кікімори». Тільки за минулий рік, навіть за грубими підрахунками, в «Юності» передали для потреб ЗСУ майже 20 тисяч квадратних метрів сіток і «кікімор». Але ситуація на фронті складна й така, що й далі потребує цієї допомоги. За словами волонтерок, чергу за їхньою продукцією розписано на два місяці наперед.
– Як волонтерка працюю в «Юності» з липня 2022 року, – розповідає одна з переселенців із Херсона і дружина ветерана ЗСУ Ольга НОВОХАЦЬКА. – Інформацію про локацію та адресу нам відразу дали у ЦНАП Калуської міської ради і запропонували долучатися до волонтерського руху, щойно ми прийшли реєструватися. У перші часи охочих працювати було дуже багато. Всі були заряджені на виконання замовлень. Тепер людей поменшало і все відбувається повільніше. Залишилися найстійкіші, головно ті, які долучилися до волонтерства відразу після повномасштабного вторгнення російських загарбників 2022 року.
– У якому форматі, Ольго, Ви з дівчатами працюєте?
– Ми маємо, як жартома називаємо, декілька формальних змін працівників. Хтось працює зранку, а комусь зручніше прийти після роботи. Часто ці люди між собою навіть не знайомі. Тож ми проводимо спільні заходи, щоб ближче перезнайомитися. Буваємо у театрах Івано-Франківська, їздимо у Будинок ветеранів «Джерело» у село Пійло біля Калуша, заснований за ініціативи громадської організації «Спілка учасників бойових дій Калущини», відвідуємо культурно-мистецькі заходи в «Юності», разом святкуємо дні народження, готуємо подарунки-сюрпризи на Новий рік, спільно з міською радою беремо участь і у заходах до Дня волонтера. Основна наша робота – плетіння маскувальних сіток і «кікімор». Працюємо від восьмої ранку й допізна, особливо влітку. Маємо мінікухню, необхідний посуд, і кожен може собі щось розігріти і перекусити за потреби.
– Хто координує вашу волонтерську працю в «Юності»?
– У нас нема спеціального керівництва, ми свідомо намагалися цього уникнути. Працюємо і у вихідні, й у свята. Ще першими днями так вирішили, тому що у війни нема ні свят, ні вихідних. Навіть у неділю, після відвідин церкви, люди приходять на кілька годин і працюють. Тож ми як волонтерське згромадження не маємо формального лідера чи керівника. А наша спільнота – не громадська організація і не якийсь благодійний фонд, бо не маємо змоги й часу заморочуватися з різними паперовими звітами, та й нема серед нас людини, яка спеціалізувалася б у бухгалтерській чи податковій сфері. Щодня нас працює двадцятеро чи тридцятеро. Але люди змінюються. Частина людей оформлена у Калуському міськрайонному центрі зайнятості. Тож вони мають фіксований графік роботи та одержують зарплату, а також їм зараховують трудовий стаж.
– Серед волонтерів «Юності» переважають місцеві люди чи переселенці?
– Більшість – місцеві, з Калуської громади, а відсотків 40 – з інших місцевостей. Є частина людей, які народилися на Калущині чи у Калуші, а повернулись у час війни додому з інших областей. Працюють люди різного віку. Наймолодшій волонтерці було 13 років, а найстаршій – 80. Ми волонтеримо не один рік, тож наші локації добре знайомі військовим підрозділам ЗСУ. І вони до нас періодично звертаються з проханнями через тих волонтерів, з якими свого часу вже працювали. Є черга – записуємо замовлення.
Головно плетемо «ялинкою», а використовуємо або натуральні матеріали, або синтетичний спанбонд. Кольори переважають плямисті й розмиті. Було б добре використовувати для маскувальних сіток тканину, з якої шиють військову форму. Інколи нам перепадає і такий матеріал. Але маскувальні сітки чи «кікімори» з нього дуже важкі. Бо всі інші матеріали – навіть спандбонд – і плавляться, і горять тощо. Матеріали приносять нам жертводавці, а також швейні виробництва дають окрайці білої тканини.
Волонтерка Марія Сорока, наприклад, збирає кошти й закуповує спеціальні фарби, а Наталя Георгієва фарбує тканини у домашніх умовах. Вже третю пральну машину змінили. Відтак тканину сушимо, нарізаємо. Найбільші маскувальні сітки мають параметри десять на шість метрів. Є й більші. Все залежить від замовлення військових. Необхідні матеріали також купуємо самотужки.
Маємо основного фінансового спонсора зі США. Дуже допомагає «Нова пошта» – беремо промокоди й безоплатно відправляємо військовим. Сприяють нам і місцеві люди, які щомісяця приносять певні кошти для ЗСУ. Пішла нова хвиля таких надходжень. Скажімо, коли волонтерам на дні народження дарують якісь гроші, то вони приносять їх сюди. Такі вчинки надихають нас. Ми ж не маємо права зупинитися – воїни чекають.
– Що для Вас осібно означає волонтерська праця у час війни?
– Я таким чином наближаю перемогу. Це мій маленький крок. Маскувальні сітки, зі слів воїнів на фронті, щоразу дуже потрібні. А відразу після вторгнення загарбників у 2022 році волонтерська праця дарувала мені розуміння, що я потрібна своїй Україні, і допомагала переживати емоційні тягарі.
Наш колектив дуже дружній і чуйний – підтримуємо одні одних. Мій чоловік воював на фронті, а після повернення працює у сфері зеленої енергетики. Син – підліток, навчається у школі. Важко комусь радити, як чинити у час війні, бо це осібний вибір кожного. А ми – вся спільнота, яка працює в «Юності», – обрали такий шлях. І цей шлях, на мою думку, правильний. Для багатьох людей волонтерство стало необхідною частиною життя.
Що можу порадити тим, для кого така праця для ЗСУ неважлива? Нехай змінюють свої життєві пріоритети. Нашу волонтерську «Юність», як нас ще часто називають, я означила б умотивованою, стійкою і нестримною. Зауважу, що тепер черга на маскувальні сітки вже сягає двох місяців – потреба величезна. Коштів нам вистачає, а найбільша проблема – бракує людей для роботи…
Під час спілкування з волонтерською спільнотою я відчув, що працівникам і працівницям у «Юності» комфортно – керівництво закладу їх підтримує та заохочує.
– Коли почалася війна, ми, як і багато свідомих українців, шукали можливість бути корисними, – розповіла директорка КЗ «ПК «Юність» Наталія МАЛИНКА. – Дізнавшись про потребу у маскувальних сітках, я запропонувала своїм підлеглим працівникам «Юності» спробувати і себе у цій роботі й так допомагати захисникам ЗСУ. Майже п’ять років тому ми ще не знали навіть правильної технології плетіння. Кожен приносив з дому старі речі, обрізки тканини – і все це нарізали смужками та плели сітки так, як розуміли. Головне було – не сидіти склавши руки, а робити хоч щось для наших військових.
Звичайно, на початках бракувало знань і досвіду. Але то були перші кроки волонтерської «Юності». Поступово вироби наші ставали якіснішими. Згодом до нас почали приєднуватися як калушани, так і переселенці. Також ми проводили мистецькі благодійні заходи і збирали кошти для потреб ЗСУ, але плетіння сіток не припиняли. Для мене «Юність» – це не лише місце, де відбуваються концерти, творчі зустрічі та святкування, а передовсім – простір для людей, місце, де ми можемо бути корисними одне одному. Всі наші ініціативи підтримують на рівні міського голови Калуша Андрія Найди.
До речі, заступниця міського голови Надія Гуш не раз плела маскувальні сітки разом з волонтерами й залучала до допомоги працівників освіти. Ми ж намагаємося підтримувати волонтерів – не лише надаємо їм приміщення і всі умови для роботи, а й передаємо кошти, зібрані під час наших благодійних концертів та інших культурно-мистецьких заходів, та спрямовуємо їх для закупівлі необхідних матеріалів. Отже, кожен виконує частину великої спільної справи – допомоги ЗСУ. Вдячна всім волонтерам за час, який вони офірують для цієї діяльності, за натруджені руки, за велике терпіння, а головне – за небайдужість…
Дорогою до Івано-Франківська я розмірковував над словами О. Новохацької про живу силу у волонтерстві й необхідність вибору пріоритетів у час війни. Ні, вона не бідкалася на свою долю й не плакала, розповідаючи, як покидала рідний Херсон, нікого не повчала й не докоряла за байдужість чи навіть літепле ставлення до волонтерського руху у порівняно мирному тилу, зокрема й на Прикарпатті, а просто радила невідкладно змінити життєві орієнтири, аби не довелося змінювати їх під чоботами окупантів.
