Монастир Святого Йосифа отців редемптористів парохії Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ під пастирським проводом настоятеля о. Андрія Цікала вже не один рік є не лише духовним осердям Івано-Франківська, а й потужним примножувачем різних соціальних ініціатив – зокрема й для потреб ЗСУ. Сьогодні, коли свого часу висока і стрімка хвиля українського волонтерства відчутно спала й тільки найстійкіші і найвитриваліші добровольці й далі надійно і жертовно тримають тиловий фронт, у форматі редакційного проєкту «Людина у війні» ми розповімо нову історію людей у війні – про одну з активних волонтерських парохіяльних спільнот на чолі з Оксаною Олійник та її вагому працю для потреб українських захисників.

Енергетичні батончики, або ж «джавелінки» і «байрактарчики», як їх ще поміж собою називають деякі волонтери в Україні, то лише дещиця великого переліку добрих справ парохіяльних добровольців при храмі Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ для потреб ЗСУ. Сьогодні осердя волонтерства при монастирському храмі творять, окрім О. Олійник, іванофранківки Юлія Савіцька, Наталія Вольська, Ганна Мельник, Леся Мокринська, Оксана Савчук, Світлана Феденько, Надія Аніна й багато інших українських патріоток, які підтримують тяглість започаткованої ініціативи.

– Працюю в Івано-Франківському національному медичному університеті: у його коледжі викладаю українську літературу, – розповідає керівниця волонтерської спільноти. – Наше волонтерство, зокрема виготовлення енергетичних батончиків для воїнів ЗСУ, розпочалося наприкінці лютого 2022 року – відразу після повномасштабного вторгнення російських загарбників. Тоді мій чоловік Олег уже воював у лавах АТО: 24 лютого одержав повістку, а наступного дня вже був у бойовому підрозділі. Я, зрозуміло, перебувала у шоковому стані і дуже важко переживала, знаючи, де мій чоловік, та розуміла, що не маю права нічого не робити. Тож зателефонувала настоятелеві монастирського храму о. Андрію Цікалу і попросила, щоб дав мені будь-яку роботу, щоб не збожеволіла від думок. А отець сказав: «Приходьте, Оксано, будете плести маскувальні сітки...».

Разом із подругою Тетяною Васович, яка приїхала у гості до батьків і збиралася 25 лютого повертатися до Києва, але війна залишила її ще на пів року в Івано-Франківську, ми так і вчинили. Коли прийшли до храму, то там уже трудилося багато людей. Ми день попрацювали, але щось нам робота не йшла, було дуже важко. Та ми навідалися і наступного дня. Була там і реґентка церковного хору Надія Дяченко, яка сказала, що на кухні потрібна допомога у виготовленні енергетичних батончиків.

Так і почалася наша історія з «джавелінками» й «байрактарчиками». Спочатку людей, готових працювати, було дуже багато. А ще також тих, хто допомагав фінансово чи продуктами. Люди приходили й приходили від ранку до вечора та несли все необхідне. Було велике гуртування. На невеличкій кухоньці одночасно працювали до двох десятків жінок. Ми працювали по 12 годин щодня, крім неділі. Сьогодні годі й сказати, скільки тонн енергетичних батончиків ми відправили на фронт, бо після перших чотирьох тонн уже не рахували. Дуже багато нам допомагав отець Іван. Та, на жаль, люди звикають до всього, і до війни також. З часом багато охочих і готових волонтерити відсіялося з різних причин. Наразі залишається з нами лише з десяток добровольців. Деякі жінки, яким ми давали готові заміси, пекли енергетичні батончики вдома. Наприклад, так робила Н. Аніна, а її син та чоловік нарізали цей продукт та запаковували. Отже, ми разом, працюючи при церкві і вдома, мали можливість спекти більшу кількість продукції.

У нас часто траплялися ситуації, здавалося б, геть безвихідні – закінчувалися й гроші, й продукти. Виглядало на те, що наша праця нікому не потрібна. Але раптом з’являлися люди, які офірували такі суми грошей, яких нам якраз бракувало. Так було не раз. Ми всі розуміли, що це не випадковість, а Божий промисел. Наша продукція дуже подобається воїнам. Найбільше болить душа, коли довідуємося, що батончики наші дійшли до місця призначення, але вже нема кому їх споживати.

– Ви кажете, що разом з жінками не просто виготовляєте енергетичні батончики, а випікаєте їх... Бо ж деякі виробники, навпаки, рекламують таку солодку продукцію без термічної обробки – мовляв, натуральна.

– Так, наші енергетичні батончики ми саме випікаємо, щоб були витримані всі гігієнічні й санітарні норми виробництва такої продукції. Адже її чекає відтак ще далека дорога й різні кліматичні умови зберігання. Такі делікатеси дуже корисні, тож відгуки про них щонайкращі. І голод тамують, і не глевкі. Ми ж використовуємо для їх виготовлення дуже багато поживних складових, зокрема сухофрукти – курагу, чорнослив, фініки, родзинки, яблука, грушки. Дрібно їх нарізаємо і змішуємо, а відтак фасуємо по півтора кілограма. Інша основна складова – горіхова суміш: грецькі й лісові горіхи, арахіс, мигдаль, кунжут, мак, кокосова стружка чи будь-які зернята. Це все ми перемішуємо і розважуємо по вісімсот грамів. На один заміс використовуємо півтора кілограма сухофруктів, вісімсот грамів горіхової суміші, вісімсот грамів вівсянки, пів літра меду, додаємо будь-яке варення, масло, олію і сіль. Все це добре вимішуємо руками, щоб заміс мав суцільну густину. Інакше його погано буде нарізати. Розстелюємо пергамент і набиваємо великі форми. Після випікання чекаємо, щоб вироби охололи, а відтак ріжемо на порційні батончики. Запаковуємо їх також у пергамент. Продукт не пріє, дихає і довго зберігається. Ми зберігали один батончик упродовж чотирьох місяців, і він не втратив свої первинні смакові та енергетичні якості.

Хлопці з передової кажуть, що один такий батончик може замінити повноцінний прийом їжі. Особливо такий перекус зручний для бійців в екстремальних умовах, зокрема на «нулі». І мій чоловік свого часу на фронті мав змогу спробувати нашу продукцію – хвалив разом з побратимами. Замовляли смаколики головно саме ті, що «з монастиря». Вияв уваги й вдячності до бійців ЗСУ – це позиція кожного з нас. Не всі можуть захищати Україну зі зброєю в руках, але кожен на своєму місці зобов’язаний робити все від нього залежне для наближення Перемоги. Енергетичні батончики – як задум настоятеля храму о. Андрія Цікала та регентки хору Надії Дяченко – при монастирі виготовляли волонтери й до нас. Люди були дуже розгублені і не знали, що робити. Тож, як і я, зверталися до отця по пораду. Колись інші жінки були відповідальні за виготовлення енергетичних батончиків, а нині я маю таке волонтерське служіння. Добре, що є тяглість у доброму почині. Ми загалом збираємося тепер раз на тиждень, щоб спекти батончики. Але потрібно ще до того закупити і належно підготувати продукти до випікання, а опісля – порізати й запакувати. Тож зрозуміло, що одним днем не обходиться. Якщо маємо більше замовлень, то приходимо стільки разів, скільки потрібно. При церкві є люди, чиї родичі сьогодні на фронті, є волонтери, які доставляють продукцію. Тож ми знаємо потреби наших воїнів і розуміємо, куди наші батончики поїдуть. Коли хлопці дякують, то відчуваємо себе ніяково, адже це ми маємо передовсім дякувати кожному з них за все. Бо їхня робота безцінна. Я вважаю, що ті, хто там, не мають хвилюватися ні про брак зброї, ні про одяг чи їжу – ні про що. Так не повинно бути. А ми робимо все, що можемо, і завжди – від щирого серця. Бо ж не тільки дбаємо про енергетичні батончики, а й про інші харчові продукти для воїнів ЗСУ – вареники, пельмені тощо.

У кожної волонтерки з-поміж жінок, які працюють при монастирському храмі отців редемптористів Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ, є своя життєва історія війни. Та у всіх оповідях простежуємо єдиний зачин – поштовхом до волонтерства для кожної стало бажання допомагати ЗСУ наближати перемогу над російськими загарбниками.

– За фахом я бухгалтерка. Вже 24 лютого 2022 року я з двома дітьми, восьми і тринадцяти років, виїхала в Польщу. Виїжджати не планувала. Була велика паніка. Чоловік сказав їхати і вивозити дітей, мовляв, то на два тижні – довше не буде. А довелося пробути два місяці. Могла залишитися чи виїхати в якусь іншу країну. Та не хотіла покидати Україну назавжди, тож повернулася додому. Спочатку при монастирі плела сітки, але через алергію вимушена була змінити свою волонтерську зайнятість. Довідалася відтак від своєї одногрупниці Тетяни Васович, що при монастирі добровольці виготовляють енергетичні батончики. А з Оксаною Олійник ми свого часу вчилися в одній школі – №20. Але з дівчатами не бачилися не один десяток років. А зустрілися й стали друзями саме завдяки волонтерській праці. Уже два роки тісно дружимо навіть не лише сім’ями, а й будинками. Гірко так говорити, але нас здружила війна. Тут зібралися дуже різні люди, та мета в усіх одна – перемога, тож працюємо для неї. Безмежно дякуємо воїнам і знаємо, що наші енергетичні батончики їм допомагають знищувати ворогів.

– Я медсестра, працюю в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Коли почалася війна, то я панікувала, як, напевно, більшість українців. Спочатку сиділа, нічого не робила і слухала новини з фронту, а відтак взяла себе в руки і зрозуміла, що потрібно чимось допомагати ЗСУ. Якось випадково у групі соціальної мережі батьків дітей дошкільного закладу №18, який відвідує і мій молодший син, побачила фотографії, як працюють при монастирі мами інших дітей, виготовляючи енергетичні батончики. Це мене дуже вмотивувало, і я також захотіла чимось допомагати. Зателефонувала й запропонувала допомогу, мені сказали, що можна приходити чи приносити деякі продукти. Це було у березні 2022 року. Так у часі волонтерської праці познайомилася з людьми, які мають великі серця, а передовсім – спільну мету підтримати ЗСУ й наблизити перемогу України. Відтоді працюємо разом, хоча команда час від часу змінювалася. Тримаємо свій фронт. Кожна з нас має родинні обов’язки, десь працює й втомлюється, може, хотіла б і відпочити та розслабитися, але намагаємося бути потрібними Україні в часі війни. Наші ж захисники не відпочивають – щомиті нас бережуть, тож і ми не маємо права не відпочинок. Мені якось запали у душу слова лідера гурту «Козак Систем»: «Потрібно працювати в ЗСУ або для ЗСУ». Відчуваю серцем, що так і маємо нині чинити – віднаходити час для допомоги нашим захисникам...

Жінки на монастирській кухні дружно готують черговий заміс для енергетичних батончиків, який потребує набагато більше зусиль, ніж тісто для вареників. Дивлюсь на струджені руки матерів, дружин і сестер та вкотре переконуюся, що в часі війни справжній патріотизм – не в марнославній балаканині чи у носінні брендових вишиванок, а у щоденному рутинному діянні для перемоги ЗСУ.