У кожного своя історія війни – навіть у тилу. Одні працюють важко, жертовно, невтомно й без нарікань та вважають, що їхні благодійність чи милосердя не потребують публічності, а інші лише прикриваються волонтерством, надаючи перевагу самохизуванню і марнославству, й не оминають жодної можливості вивищитиcь. Але ми розповімо сьогодні про юних волонтерів із вокальної студії «Квітка» з Долини, котрі своєю обдарованою сценічною працею допомагають нашим захисникам, а також надихають інших до самовідданої благодійної діяльності на користь Сил оборони України. Очолює «Квітку» вже шість років художня керівниця Долинського будинку культури імені Володимира Гаразда Галина КУРУС – велика й багатолітня трударка у культурному просторі міста…
– Я уродженка Львова, – розповідає Г. Курус. – Якийсь час проживала у Стрию, навчалась у Дрогобицькому музичному училищі і педінституті імені Івана Франка, а після заміжжя вже понад 20 років живу в Долині. За професією я хорова диригентка та акордеоністка.
– Пані Галино, розкажіть про свої перші кроки входження у культурний та освітній простір міста.
– Працю в Долині починала зі школи-інтернату. Причому й досі освіту не покинула – працюю за сумісництвом у ліцеї «Інтелект». Багато часу і зусиль віддала й віддаю праці на освітянській ниві. Маю і звання методистки. Освіта, як і культура, дуже близькі мені до душі.
На роботу в культурну царину перейшла, бо відчула, що музика – це моє життя. Адже ще змалку знала, ким буду – ні я, ні мої батьки після закінчення школи не застановлялися над вибором мого майбутнього. Бо, по-перше, мій старший брат Андрій – дуже талановитий музикант-акордеоніст, і я завжди рівнялася на нього. А по-друге, моя мама Стефанія Михайлівна обдарована талантами й артистизмом. Уміла добре співати, гарно танцювала, та не мала можливості себе реалізувати. Її обдарованість і батькова, без сумніву, передались і нам з братом. По-третє, й мій дідусь Михайло був знаним скрипалем. Тож коли вийшла заміж і переїхала в Долину, бачила себе лише в музичній сфері.
Якийсь час, коли міським головою був світлої пам’яті Володимир Гаразд, я працювала у Долинській міськраді й опікувалася питаннями культури міста – організовувала великі масові заходи. Тож і тепер я не лише займаюся з дітьми у вокальній студії «Квітка», а й працюю у школі і відповідаю за організацію великих масових заходів міста.
– Чому саме так назвали студію – «Квітка»?
– Два роки тому моя вихованка – юна співачка із села Гошів Анастасія Димид перемогла в національному відборі на «Дитяче Євробачення-2023». Вона представляла Україну на конкурсі у французькій Ніцці з піснею «Квітка» й посіла п’яте місце – це й досі найкращий результат поміж українських виконавців…
Перед тим я довго гадала, як назвати свою студію, тож і подумала, чому не «Квітка»? І вийшов своєрідний бренд. Анастасія стала вже естрадною зірочкою нашої вокальної студії. Прийшла вона до мене п’ятирічною, а тепер дівчинці вже 11. Власне, відколи студія існує, відтоді вона її й відвідує. Очевидно, сам Бог привів до мене Настю. Адже найкраща агітація для залучення до нашої вокальної студії – яскраві результати моїх вихованців. Дітей у нас не бракує – маємо індивідуальні й групові уроки з вокалу та групові уроки сценічної майстерності, бо для успішних вокальних виступів потрібна і сценічна впевненість.
– Ви ж і самі не один рік виконуєте провідні ролі як артистка Вигодського народного аматорського театру «Карпатська Німфа»?
– Моя поява у цьому театрі – то окрема історія, за яку я безмежно вдячна її тодішньому керівникові світлої пам’яті Богданові Мельнику. Це він мене десь запримітив під час концертів і, образно кажучи, затягнув на сцену. Сказав: «Давайте, Галю, спробуємо…» Першою була вистава «Катерина» за твором Тараса Шевченка. З нею ми виграли спочатку приз у районі, потім посіли перше місце в області й поїхали на конкурс до Києва... Спочатку я виконувала в театрі ролі другого плану, а згодом – усі головні. Богдан Мельник вірив у мене, напевно, більше, ніж я сама, коли давав важкі сценічні ролі.
– А яке місце має волонтерство у Вашому житті? Чи не бракує на це часу через щільну зайнятість?
– Моє волонтерство було різним. Починала його самотужки відразу з початком вторгнення російських загарбників. Якось один військовий написав, що потрібна допомога. Я відкрила благодійні рахунки для збору коштів, і ми закупили три авто для ЗСУ. А згодом разом із подругами переправляли спецавтомобілі невідкладної медичної допомоги та позашляховики з-за кордону для потреб військових. Інколи доводилося довго їхати невідомими дорогами у чужих країнах. Бувало страшнувато, але я розуміла мету своєї праці…
Тепер же ми волонтеримо з дітьми – великими творчими командами, до речі, як дитячими, так і дорослими. До цього залучено чималу кількість людей. Усе почалося з того, що письменниця Галина Лицур-Щадей написала сценарій вертепних колядок і попросила нас здійснити їхнє музичне оформлення. Тож три сезони поспіль наша вокальна і її театральна студії разом відвідували з колядою церкви багатьох парохій, збираючи кошти для ЗСУ, не лише в нашому місті, а й у Болехові, Брошневі-Осаді тощо. Також ми реалізовували проєкт Хресної дороги. І цьогоріч також плануємо колядувати для потреб фронту.
Я побачила, що мої вихованці вельми хотіли б допомагати нашим воїнам на фронті. Тож продовжуємо брати участь у благодійних концертах у Моршині, куди нас запросив координатор організації «Я – Маріуполь», щоб активно пропагувати українські культурні традиції. Раз чи двічі на місяць ми з концертною програмою навідуємося у це курортне місто.
– І з чим саме туди мандруєте?
– Насамперед насичуємо півторагодинну програму вокальними номерами. Бере участь у тих виступах і зразковий ансамбль танцю «Натхнення» з Долини під орудою Олександра Міщука. Звичайно, Анастасія Димид та інші наші студійці активно долучаються до участі у благодійному проєкті. Разом з нами завжди й унікальний долинський етнографічний гурт «Афини». Знову ж таки, до проєкту залучили як дітей, так і дорослих. Найстаршому – акордеоністу – 60, а наймолодшій учасниці – 11. Нас уже знають, і людей на концертах щоразу більше. А транспортом нас забезпечує «Я – Маріуполь».
У такому форматі працювали впродовж усього літа і продовжуємо й далі. Маємо багато своїх задумів, але ніколи не відмовляємо й іншим організаторам благодійних акцій для потреб ЗСУ.
– Яке, на Ваш погляд, сучасне волонтерство?
– Як на мене, воно частково стишило темпи. Але вважаю, що на такі речі не слід звертати увагу, адже у кожного волонтера чи волонтерки є своя історія війни і кожен осібно повинен визначитися, чим може допомогти ЗСУ. Для мене волонтерство – як стан душі. Я розумію, що потрібно нашим захисникам допомагати. А як це інакше робити жінці тут, у тилу, як не такими справами?
Звісно, у кожного розуміння допомоги різне, але нині для кожного українця головне – не бути байдужим до долі держави. Я бачу, повторюю, як дітям важливо бути причетними до добрих справ. Вони неймовірно радіють, коли бачать придбане для ЗСУ за зібрані ними кошти. Вихованці з радістю віддають накопичені благодійні кошти волонтерам, бо розуміють, що це – їхня допомога. Треба бачити дитячі очі тої миті – вони світяться від щастя.
– Що, на Вашу думку, може активізувати волонтерський рух і чи доречно розповідати публічно про добрі справи?
– То особистий вибір кожного волонтера, чи робити свою працю публічною. Я також не про всі речі розповідаю на загал. Є такі люди, яким достатньо для себе розуміти, що і для кого вони роблять. І вони трудяться тихо та не показово. Гірше, якщо людина волонтерить для якоїсь публічної картинки – тобто займається марнославством. Думаю, що навіть за картинкою не завжди можна зрозуміти справжність волонтерських намірів. Наших людей, які розслабились і звиклися з життям у воєнних реаліях відносного тилу, потрібно час від часу трохи струшувати, щоб приводити до тями, й нагадувати, що слід допомагати ЗСУ. Бо якщо про це «нагадують» лише прильоти ракет, то це недобре, це найгірший спосіб урухомлення людської активності. Очевидно, українцям, а передовсім жителям порівняно тилових регіонів, треба більше розповідати про реалії війни, не брехати, а показувати навіть дуже страшні кадри про справжню загрозу кожному. Так, напевно, можна декого розбудити, образно кажучи, зі стану вічного спокою і спонукати до допомоги та розвіяти його установку, що, мовляв, війна далеко, тож хай воюють держава, ЗСУ та волонтери, а не ми.
– Якими рисами мають володіти волонтери, щоб люди їм довіряли?
– Волонтери, на мою думку, мають бути не лише активними, енергійними, жвавими чи спритними, а й емоційно відкритими та переконливими – патріотами і людьми, які розуміють, що роблять і куди надходять накопичені кошти. На мій погляд, добрих і правдивих волонтерів люди відчувають непомильно і довіряють їм. Та попри все і попри найбільшу довіру інформацію завжди слід перевіряти. Шахраїв багато, й у своїй практиці я не раз їх зустрічала та бачила ті схеми, які спритники використовують для обману. Ми передовсім працюємо за запитами – з перевіреними людьми, військовими підрозділами з наших регіонів, яким довіряємо і яких знаємо. Адже й чимало захисників – це родичі чи близькі дітей, з якими займаюся у вокальній студії. Ми точно знаємо, що зібрані нами кошти надійдуть за призначенням.
– Що для Вас означає успіх на сцені, а що – у волонтерстві?
– Для мене, очевидно, важливі не переповнені зали, не аншлаги, а професійні відгуки театральних критиків чи знавців. Люди можуть аплодувати, але це ще не факт, що вистава вдалася. Так, оплески – це добре, але не завжди правдиво. А у волонтерстві для мене успіх – це коли одержую відповідь від військових і світлини, на яких воїни дякують і підтверджують закриття їхніх запитів. Тоді душа радіє. Ти розумієш, що твоя добра справа допомагає ЗСУ. Діти найбільше тішаться самим процесом допомоги й атмосферою благодійних концертів, а передовсім – справжньою причетністю до волонтерства…
У цих нотатках я лише частково торкнувся особливостей різноаспектного режиму щоденної праці Галини Курус. І скажу відверто: не кожен здатний працювати у такому насиченому ритмі і з такими натхненням та самовіддачею. Але й не потрібно себе силувати та змушувати до жертовності – достатньо неспинно і посильно, без нарікань допомагати ЗСУ.
