Коли у час великої війни в Україні на кордонах із сусідніми державами літньої пори аж кишить нашими краянами, охочими до комфортного відпочинку, молоді дівчатка Анна Масляк та її двоюрідна сестра Дарина Масляк зі Студінки неподалік Калуша своїм співом на різноманітних міських майданчиках просто неба збирають кошти для придбання дронів і допомагають ЗСУ у боротьбі з російськими загарбниками. З огляду на такі паралелі згадав відомі і свого часу перелицьовані радянщиною, а нині надзвичайно актуальні рядки з відомого вірша Павла Тичини «Я утверждаюсь», написаного 1943 року:

Скільки ще тепер, коли московія і страх знову пожирають нас мільйонами, залишилося в Україні гідних нащадків того оспіваного понад 80 років тому лауреатом Шевченківської премії українського народу?

Криниця гідності й талантів

Студінка вперше письмово згадується 1443 року в судових книгах. За переказами, назва села пов’язана зі студнею, тобто криницею студеної джерельної води. У цьому невеличкому приміському селі й народилися талановиті юні співачки Анна та Дарина Масляки, й набиралися сили українського духа у батьківській родинній колисці, церкві, школі та вигранювали свій вокальний талант у сільському Народному домі та Калуській дитячій музичній школі №1.

Студінка належить до Калуської міської територіальної громади і є частиною найбільшого в області за кількістю населених пунктів Калуського району, на прапорі якого синьо-жовті національні барви мовби поєднано чорно-червоним трикутником, чи «бандерівським зубом». Але навіть як землячки провідника ОУН Степана Бандери школярки у свої молоді роки, без перебільшення, здивували мене виваженою і дорослою патріотичною позицією у час війни.

Ще кілька років тому Анна та Дарина під художнім керівництвом директора Народного дому Студінки Ярослава Цимбалістого стали співочим дуетом доброчинниць, а сценою для волонтерської праці обдарованих школярок були найлюдніші вулиці Калуша. А після від’їзду Дарини з родиною за кордон спільно розпочатий задум дуету – співом допомагати ЗСУ – відповідально продовжила А. Масляк вже осібно як солістка.

– Я закінчила сьомий клас Студінської гімназії, – розповідає Анна. – Та співаю вже багато років. Власне, змалку і вже сім років поспіль ще навчаюся вокалу і додатково гри на фортепіано у Калуській дитячій музичній школі №1. Моя вчителька Леся Бурковська за роки навчання стала для мене дуже близькою людиною.

– А як ти відчула потяг до співу?

– Коли я ще й до школи не ходила, полюбляла собі наспівувати улюблену пісню про батьків. І коли мої тато з мамою її почули, то вирішили записати мене до музичної школи. Я дуже хотіла співати. А любов до співу мені з дитинства прищепив мій дідусь Микола. Він часто співав мені українські пісні. На мою думку, саме завдяки дідусеві я тепер співаю.

– Коли народився задум співом допомагати ЗСУ?

– Через якийсь час після початку повномасштабного вторгнення російських загарбників. Як і багато українців, я хотіла допомагати нашим воїнам. Тож ми спільно із сестрою Дариною під керівництвом директора Народного дому Ярослава Цимбалістого й придумали ідею співом збирати кошти для потреб ЗСУ. Все почалося з того, що мої вокальні здібності Ярослав Іванович помітив ще у школі і відтак почав запрошувати на різні сільські культурні заходи. Коли Дарина почала відвідувати у Калуші музичну школу №1 у тієї ж учительки, що і я, моя мама привела її до Ярослава Івановича. І ми стали чудовим дуетом. Разом співали і в музичній школі. Тож тепер дуже сумую за Дариною, а коли згадую, то на очах проступають сльози. Торік улітку ми ще виступали разом. Тепер співаю сама. Так, це складніше, але також дуже мені подобається.

– Де відбувалися ваші перші волонтерські виступи?

– До речі, виступи просто неба мені більше подобаються, ніж на сценах у приміщеннях. Ми виступали у Калуші, і після від’їзду Дарини за кордон я продовжую волонтерську працю щосуботи на найлюдніших міських вулицях. Це дає змогу зібрати більше коштів. Під час першого виступу ми дуже хвилювалися, хоча за роки я вже звикла до будь-якої сцени. Спочатку трохи ніяковіла, а тепер щойно починаю виступ, як переживання відразу минають. Люди зупиняються, хвалять, дякують і розпитують.

У моєму репертуарі багато пісень про війну, але є й веселі співанки. Починаємо у суботу вранці, коли людей на калуських вулицях більше. Відчуваю завжди велику допомогу Ярослава Цимбалістого. Він дбає про якісну апаратуру. Думаю, що без нього взагалі цього задуму не було б. Адже саме він поділився з нами ідеєю співом допомагати ЗСУ. Ми погодилися, а батьки нас підтримали. Я дуже люблю музику і хотіла б свої навички розвивати. Навіть не уявляю собі життя без музики. Проте ще не розглядаю музику як своє основне заняття у житті. Співатиму, поки буде змога…

Першою волонтерською працею Анни й Дарини була коляда 2022 року. Батько Володимир і мама Ірина пригадують, що всі кошти, зібрані у час Різдва, сестри віддали для потреб наших воїнів – все до копійки віднесли старості села, не залишивши собі навіть на солодощі.

«Дівчата спочатку звернулися до нас, батьків, із такою пропозицією, – згадують Володимир та Ірина. – Ми, звичайно, запропонували, щоб вони залишили собі хоч по пару гривень на смаколики. Бо діти є діти. Та ні, вирішили весь збір віддати для потреб фронту. А наколядували вони чимало, тому що гарно й фахово виконували колядки.

Гострий на око і щирий на поради –

такі мої журналістські враження про згаданого Я. Цимбалістого після нашого першого в житті спілкування у Студінці. Маючи за плечима майже пів століття праці на культурній ниві, він безпомилково розгледів у школярці Анні Масляк не лише співочий талант, а й не по літах вольовий характер. Тож Анна й Дарина означили для себе Ярослава Івановича художнім керівником і творчим натхненником.

– Я дізнався, що Анна не лише вчиться вокалу в Калуській дитячій музичній школі №1, а й помітив, що часто бере участь у шкільних мистецьких заходах у Студінці, – розповів пан Ярослав. – Тож покликав Анну до участі у мистецьких програмах Народного дому. І вони разом з Даринкою співали дуетом дуже гарно. Анна співає першим голосом, а її сестра – другим. Як результат – чудова терція звучання. А репертуар для виступів передовсім Анна собі складає самотужки – виконує ті пісні, які їй найбільше до душі. Інша річ, якщо виконання не вдається. Тоді починаємо разом над вокальним твором працювати. Анна як виконавиця пісень бере участь у всіх культурних заходах нашого села.

– Як Ви придумали ідею – невеличкими концертами у людних місцях Калуша збирати кошти для потреб ЗСУ?

– Наша волонтерська акція триває майже від початку повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну. З перших днів пішов на війну мій добрий друг і активіст Євромайдану Іван Стратієнко – начальник сектору культури Верхнянської сільради територіальної громади. Ми постійно з ним на зв’язку – я запитую, що хлопцям треба, і намагаюся максимально їм допомагати. Моя донька живе в Німеччині, і для допомоги ЗСУ ми використовуємо і цю нагоду. Нещодавно придбали й відправили у підрозділ необхідного обладнання на пів мільйона гривень. Я самотужки їздив за кордон і доправляв усе в Україну. А згодом народилася ідея залучити Анну й Дарину до волонтерства. Дівчата дуже хотіли допомагати воїнам. Але кожен свій крок я завжди попередньо погоджую з їхніми батьками.

– Ярославе Івановичу, як Ви думаєте, які риси характеру мусять мати підлітки, щоб думати, а головно – чинити по-дорослому? Чи достатньо для цього самого таланту?

– Думаю, Анна навіть у свої шкільні роки небайдужа до подій в Україні. Вона думає про сучасні реалії і переживає, як і ми, дорослі, а передовсім не хоче бути осторонь боротьби проти російських загарбників. Інколи бачу під час виступу Анну втомленою, то запитую її: «Аню, може вже досить на сьогодні? Їдемо додому?». Та вона у відповідь: «Ні, Ярославе Івановичу, продовжуємо...». У неї свідомість дорослої людини, яка все розуміє. Є діти зовсім інші, та що там діти – і дорослих байдужих не бракує. Чимало дорослих вважає, що в дітей навіть у такий гіркий час для України має бути щасливе й безтурботне дитинство, а не робота. А я переконаний, що така думка неправильна. Триває війна, і кожен повинен посильно допомагати ЗСУ, бо велика біда прийшла на нашу землю.

– Чи помітили, сказати б, на офіційному рівні волонтерську працю Анни та Дарини під Вашим художнім керівництвом?

– Передовсім Анні й Дарині подякували свого часу голова Калуської міської ради територіальної громади Андрій Найда та колишній начальник Івано-Франківського обласного ТЦК полковник Василь Масьовський – «за громадянську позицію і активну волонтерську діяльність та розвиток військового руху в Україні і сприяння Збройним силам України у протистоянні російській агресії...». Також Анні, а попередніми роками і їхньому дуетові з Дариною на вулицях Калуша дякували пересічні українці, розпитували про волонтерську працю.

Незабутніми є і скромні букети квітів та обійми вдячності від незнайомих українських вояків. Хтось просто офірує кошти і йде, а є й такі, хто спершу насолоджується співом дівчат, а відтак робить свої пожертви. Анна дуже любить, коли охочі зупиняються на якийсь час і слухають її виконання. До речі, якщо люди слухають виступ, то нам з Анею легше добирати репертуар творів на інші волонтерські концерти. Нам цікаво, щоб люди нас слухали…

У родині Анна дуже слухняна й гарно вчиться у школі – щороку закінчує навчання з похвальним листом за успіхи. А за характером, як кажуть батьки, вольова і заповзята дитина, і на все має свою думку і життєву позицію. Улюблене запитання Анни: «Чому?».

Від себе – як враження від почутого і побаченого – додам, що, без сумніву, треба бути надзвичайно працьовитою дитиною, щоб однаково успішно поєднувати навчання у Студінській гімназії, Калуській дитячій музичній школі №1, приватні уроки з учителями й волонтерську працю для ЗСУ. Знаю, що батьки Анни пропонували їй достроково завершити навчання у музичній школі і зосередитися тільки на навчанні в гімназії. Але їхня донька-доброчинниця у час війни обрала для себе важчий шлях – і музику, і школу, і волонтерство.