Добровольці, чи волонтери, – це нині всі ті, кому Україна дорожча за власне життя. Не знаю, хто сказав ці слова, але беззаперечно з ними погоджуюся. Закон «Про волонтерську діяльність» визначає волонтерство як добровільну неприбуткову соціально спрямовану діяльність, що здійснюється шляхом надання безоплатних робіт та послуг. Це одна з форм благодійності, яка ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності та неприбутковості. А я додав би ще сюди і принцип чесності…

Якось я попрохав свого давнього приятеля професора Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ярослава Мельника допомогти в реалізації власного проєкту «Людина у війні», який «Галичина» здійснює на своїх сторінках з перших днів масштабного вторгнення російських загарбників в Україну, порадити когось із волонтерів з обласного центру Прикарпаття, про яких варто написати кілька добрих слів на сторінках нашого часопису.

«Люди, які сьогодні кожен на своєму місці дбають про Україну – про забезпечення вояків чи переселенців, зазвичай дуже скромні і здебільшого не публічні, – сказав я. – Тож дуже важко переконати їх дати згоду на розповідь про них у газеті. Буду вдячний, якщо попередньо допоможете у комунікації. Адже якраз бракує таких співрозмовників – непоказних і скромних працелюбів, людей без гордині, корисливості та потягу до самовивищення…».

Так завдяки панові Ярославу я познайомився з Юлією Феденько. З’ясувалося, що у нас із нею багато спільного: живемо неподалік – вона з матір’ю і сином на вулиці Івасюка, а ми з дружиною на Івана Павла ІІ, відвідуємо одну і ту саму церкву Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ при монастирі Святого Йосифа отців редемптористів…

Але коли я побачив цю молоду жінку на церковному подвір’ї біля величного дерев’яного хреста і якийсь час поспілкувався з нею, то був вражений: не очікував такого органічного поєднання краси і сили в одній особі. Тож відразу мимохідь подумав: «Навіщо цій жінці те небезпечне волонтерство під час війни і людських страждань?».

Юля – уродженка Івано-Франківська, і їй лише трохи більше 30-ти. Навчалася в Українській гімназії №1 та філологічному факультеті Прикарпатського педагогічного університету ім. В. Стефаника. Виховує п’ятирічного сина і працює асистенткою з інклюзії у міському ліцеї №20...

– Пані Юліє, як народилося Ваше волонтерство?

– Усе почалося ще 25 лютого – через день після масштабного вторгнення російських окупантів. Того дня зустріла Юрія Бабія, який до війни був засновником спортивного закладу з джиу-джитсу і до якого на заняття я записала свого сина. Тепер Юрій – воїн ЗСУ в одному з найбільш гарячих регіонів України. Ми зустрілися з ним після Святої Літургії у церкві Матері Божої Неустанної Помочі на вулиці Івасюка, і Юрій повідомив, що має повістку і збирається на війну. Я побажала йому щасливої дороги і такого ж повернення.

Я почала молитися за нього, якось навіть написала кілька слів: як, мовляв, справи, чи не можу чимось допомогти? Він бував то в Лисичанську, то в Бахмуті… Не все можна було писати чи говорити. Але Юрій сказав, що допомога, звичайно, потрібна, проте нема чим її у той регіон доправити – ніхто з волонтерів не їздить. Я запитала, яка ж допомога необхідна. І коли він відповів, що… бракує хліба, то у мені все перевернулося. Адже уявила собі ситуацію і зрозуміла, що там, очевидно, велика біда серед наших захисників, якщо молодий і сильний чоловік, який мав свій бізнес та займався спортом, говорить про брак харчів…

Я почала по всьому Івано-Франківську шукати, хто поїхав би до хлопців на передову, розуміючи, що там небезпечно. Не менше трьох тижнів шукала. І все безрезультатно. Навіть на якийсь час мене охопило було розчарування. Та одного дня знайома порадила благодійну організацію, чиї представники їздять у Лисичанськ і можуть довезти і мій вантаж. Ми завантажили бус за допомогою численних благодійників та організацій і відправили. Проте дорогою той вантаж щез. Досі не відаю, куди він подівся.

Але ми на тому не спинилися. Я звернулася до свого кума – священника о. Назарія Бедрія, котрий живе на Тернопіллі. І його мати порекомендувала нам організацію, представники якої теж могли би доправити наш вантаж на фронт. Цього разу ми завантажили сім центнерів усього необхідного. Але… Те все хоч і було доставлено до Дніпра, простояло там два тижні. Водій почав було скаржитися на обстріли, брак пального, а то й взявся вимагати вищої платні за бензин…

Та все ж наш бус із допомогою з Івано-Франківська став першим, який за час війни таки доїхав до відповідного підрозділу ЗСУ в тому районі на Миколаївщині, де воює наш земляк Ю. Бабій. Але довезли туди лишень десять відсотків з того, що їм відправляли: кілька шампунів та тюбиків зубної пасти, три каремати та два спальники… Без жодних пояснень. Ми дослідили, що, очевидно, все розпродали. Я плакала. Адже знала, що напередодні хлопці потрапили під обстріл – погоріли всі авто та особисті речі, спали під дощем на сирій землі...

– Хтось в Івано-Франківську Вам допомагає?

– Мені дуже багато допомагали і допомагають мої університетські друзі. Жінки і чоловіки стараються, хто як може. А якось мій однокурсник навіть запропонував перегнати з Польщі для наших воїнів авто. Я познайомила його з паном Юрієм. Запропонований ним наполовину вантажний мікроавтобус вартістю 2,5 тисячі доларів хлопців на фронті влаштовував. Мені вдалося зібрати тисячу доларів – по кілька доларів від тих чи інших благодійників, а решту зібрали друзі і знайомі Юрія, якому командир дозволив приїхати до Івано-Франківська і забрати автомобіль для фронту.

Але спершу потрібно було зібрати й відправити хлопцям якусь допомогу на Великдень. Мені порадили звернутися до волонтерки Марії Починок із Центру інноваційних технологій. Вона запропонувала допомогу американця Антона Альошина, який спеціально приїхав своїм автомобілем в Україну, щоб допомагати нашим воякам і цивільним. Ми завантажили його авто, й Антон доправив вантаж на фронт. А коли повертався звідти, з ним приїхав Ю. Бабій, щоб перегнати той мікроавтобус. Його також потрібно було завантажити необхідними речами і продуктами. І мені дуже допомогли в тому у Вовчинецькому дошкільному навчальному закладі «Ластів’ятко», у міських ДНЗ «Барвінок» (директорка Світлана Гребенюк) та «Дударик», у ліцеї №20 (директор Дмитро Скиданчук, заступниця Лілія Філіпович), ліцеї №5 (зокрема заступниця директора Галина Жиляк), а також Тетяна Підчук, яка самотужки виготовляє спеціальні свічки з бляшанок для наших захисників, благодійний фонд «Сьомий загін», який допоміг підготувати аптечки, Галина Власійчук і багато інших доброчинців, яким я дякую і за яких молюся щодня. Тож ми завантажили за два тижні не лише перегнану з Польщі вантажівку, а й інший мікроавтобус. Зголосився возити вантажі на передову кум Юрія Бабія – Назар, якого не беруть у ЗСУ через стан здоров’я, та він дуже хоче допомагати…

Дуже підтримує нас матеріально й морально волонтерка Марічка Вольфарт, з якою ми навчалися разом у гімназії. У неї є сім’я – чоловік і четверо дітей, і це дуже скромна людина. Всі речі, якими ми вантажили транспорти, я зберігала у своїй маленькій квартирі. Дехто мене запитує, як мені вдалося знайти людей, гроші чи потрібні речі… Сама не знаю. Просто молилася – і все сталося. Бо хто я така? Маленька людина, а Господь – всемогутній. Бо не знаю, чи мої шість тисяч гривень, які отримую на роботі, можна назвати зарплатою...

Не жаліюся, а дякую Богові за все. Мій п’ятирічний син знає дуже багато повстанських пісень, знає про Степана Бандеру, а мріє і збирає гроші, щоб купити військовий літак і знищити Путіна. У часі війни навіть дитина подорослішала. Та ще й батько мій Володимир помер раптово у 58 років. Досі мамі з’являється у снах.

– Що для Вас важить волонтерство?

– Ця праця мене вже затягнула. Я спочатку думала, що відправлю бус чи два з усім необхідним – і все. Але наші воїни потребують підтримки…

Розумію, що, зробивши кілька кроків у волонтерстві, я можу і далі йти цією дорогою – допомагати людям. А ще й сама відчула підтримку завдяки цій справі. Бо важко у житті завжди тільки бути підтримкою для інших. Та й люди є різні. За час волонтерства я добре зрозуміла, як влада змінює людину. І, на жаль, дуже часто не на краще. Та й для найсокровенніших почуттів війна стала перевіркою на справжність. Знаю по собі. Мені навіть здається, що вже перші страхи війни минули, і я сьогодні навіть готова до смерті. Але дитина не дає права про таке думати… Словом, волонтерство для мене – це потреба бути корисною для інших і служити людям.

– Звідки черпаєте силу чи енергію для такої праці?

– Не знаю. Мама інколи мені легенько «нагадує», що, крім волонтерства і військових, маю ще й дитину, яка потребує великої уваги і часу. А сили мені, напевно, Бог дає. Я вперта, але дуже соромлива, не хитра й не лукава, ніколи в житті нічого і ні в кого не просила, а особливо – у чоловіків. Бо я так навчена.

– Якої винагороди Ви найбільше хотіли би за волонтерську працю?

– Щоб якнайшвидше прийшла перемога, а ті бійці, якими опікуюся, й загалом усі українські захисники, повернулися додому живими і здоровими. Хочу, щоб повернувся з фронту Юрій Бабій. Чужа людина стала для мене героєм і взірцем справжнього патріота. Він не сховався, не втік, не затаївся і не відкупився, а залишив дружину, батьків, двох діток, бізнес, спорт – усе, й пішов на фронт. Навіть на війні він робить усе посильне, щоб не лише захищати Україну, а й допомагати тим, хто став до її оборони.

– А що Ви порадили би тим, хто не насмілюється взятися до волонтерства чи не знає, як це зробити, але хоче стати волонтером?

– Раджу передусім не боятися. Так, і мені було страшно, як і з чого починати допомагати військовим. Але початок має бути. Потрібно домагатися своєї мети і стукати, образно кажучи, у всі двері – і закриті, й відчинені…

Після майже трьох місяців з часу повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, на мій погляд, ота початкова висока хвиля волонтерства ще тримається. На своєму шляху я зустрічала і, дякувати Богу, зустрічаю тільки добрих волонтерів. Кажу про тих, кого знаю особисто. Наприклад, чого тільки важить для мене знайомство з Марією Починок чи Марічкою Вольфарт!..

Звісно, не можу і не хочу говорити про тих, хто проігнорував мої прохання. Також знаю, що навіть у великих волонтерських центрах на сході України, куди надходять потужні гуманітарні вантажі для військових чи цивільних, деякі липкорукі псевдоволонтери продають допомогу, крадуть чи розвозять її для своїх. Але попри все допомагати нашим військовим украй необхідно.

– А чого, на Ваш погляд, нині бракує самому волонтерству?

– Думаю, що деяким людям не вистачає чесності і справедливості. Не може так бути, скажімо, що з 20 тюбиків зубної пасти я дві чи й десять візьму собі, бо мені треба, а решту відправлю воякам… А прикладів такого дерибану скрізь удосталь. Навіть бридко говорити про таких «волонтерів»…

Люди є різні. З кимось легше працювати, з кимось – складніше. Головне – не опускати рук. Для мене найбільша радість, коли вантаж таки потрапляє за призначенням. Бо це свідчить, що роблю добру справу, а Бог її погоджує. Стараюся у кожному шукати позитив і бути оптимісткою…

Може, й перебільшую, але після спілкування з Юлією дуже хочеться величати українських жінок-волонтерок «мироносицями». Тому що вони сьогодні на українську Голготу війни несуть не лише продукти харчування, предмети гігієни, одяг, різноманітне військове обладнання чи техніку тощо. Вони, як і свого часу святі жінки, котрі несли до Гробу Спасителя не лише пахуче миро, кладуть на вівтар перемоги і свої велику віру, непохитну вірність, співчуття, милосердя і любов.