Понад десять років надійною частинкою великого українського тилу є заступниця директора з навчально-виховної роботи Івано-Франківського ліцею №10 й волонтерка Надія Матіїшин.
Лише кинувши погляд на фасад навчального закладу з меморіальними дошками воїнам-випускникам, які віддали своє життя в боротьбі за Україну, розумію, що в ліцеї №10 належно бережуть пам’ять про гідних патріотів, яким ми щодня вдячні за життя. Невеличкі обрамлені бетонною загорожею клумби при вході до ліцею засаджено фіалками пам’яті – символічно, що жовтими й синіми. Тішуся і подумки дякую тим, хто постарався.
У переліку полеглих героїв навчального закладу – вже понад десяток прізвищ випускників ліцею різних років: Ігор Ходак, Андрій Чепіль, Юрій Харкавий, Володимир Клід, Назар Керницький, Іван Солтисік, Андрій Лотоцький, Іван Бабецький, Олег Паркалаб, Володимир Пчьолкін, Олександр Дорофей. Частині з них уже відкрито меморіальні дошки на стіні ліцею, іншим ще відкриють. Про них знають і творять живу пам’ять – не лише проводять вечори, а й виготовляють про кожного спеціальні ілюстровані буклети зі споминами рідних. У ліцеї планують також видати книжку про своїх випускників, які віддали життя за Україну у війні з російськими загарбниками. А головно – дирекція, вчителі й ліцеїсти долучаються до надзвичайно актуальної волонтерської праці в ім’я перемоги.
Ця молода іванофранківка, з якою знайомлю читачів «Галичини» у форматі редакційного проєкту «Людина у війні», привернула мою журналістську увагу ще задовго до нашого знайомства – через розповіді про її горіння у волонтерській праці та саркастичне, з докором, спілкування із псевдопатріотами...
Власне, Н. Матіїшин і відповідає за волонтерську працю у навчальному закладі, координує все волонтерське життя вчительського й учнівського колективів. Аж не віриться, що така тендітна молода жінка є потужним рушієм волонтерського доброчинства.
– Я народилася в Івано-Франківську, свого часу навчалася у школі №22 і мешкала на вулиці Молодіжній, а після того, як вийшла заміж, ми чоловіком Миколою живемо на вулиці Юрія Федьковича у мікрорайоні «Пасічна», – розповідає пані Надія. – Допомагати людям завжди любила: відчувала у цій праці велику радість. А займатися волонтерством для потреб українських воїнів – спочатку АТО/ООС, а відтак Сил оборони України (СОУ) – почала ще десять років тому, з 2014-го. Я нікому тими роками про це не розповідала, а просто після роботи у школі разом з іншими такими, як я, ходила виготовляти підголовники для наших захисників чи в’язати шкарпетки. З дівчатами, з якими познайомилася, ми провадили свою волонтерську роботу у різних місцях – де були вільні приміщення. Я тоді працювала в ліцеї вчителькою інформатики. А після повномасштабного вторгнення у нашому навчальному закладі жили переселенці. Ми почали осібно і їм допомагати, і вже провадили колективну волонтерську працю в ліцеї.
Виготовляли ті самі підголовники, наповнювали їх синтепоном, а також плели маскувальні сітки. Відтак взялися заливати окопні свічки, виготовляти футляри для аптечок, шити футболки, а пряники печемо вже на постійній основі. Спочатку я пекла, а тепер щотижня залучаємо також учнів різних класів – від наймолодших до найстарших. Учні це роблять із великим задоволенням: і печуть солодощі, і розфарбовують їх, а старшокласники упаковують, вкладаючи у пакунки ще й дитячі малюнки чи календарики. Маємо в ліцеї кабінет обслуговуючої праці, де цим займаємося. Також у нашому навчальному закладі ми виготовляли сухі душі для воїнів – у пакети вкладали маленький рушничок, олійку, мило... І кожен пакунок означували іменами тих, хто їх формував. А учні перших і других класів готували каші з вівсянки й сухофруктів. І також підписували ці пакетики, щоб воїни знали, хто робив для них даруночки. Також учні творять для бійців малюнки, і влаштовують ярмаркові акції, під час яких продають свої твори й вироби, співають, провадять різноманітні вікторини, і так збирають кошти для СОУ.
Навіть цьогорічні випускники ліцею не витрачали гроші на квіти вчителям, а офірували їх на ЗСУ. Маємо 80 випускників, батьки яких служать у ЗСУ. І щоразу до свят ми їх якось відзначаємо. Даруємо або термобілизну, або взуття, шкарпетки чи шапки, рушники та інші найпотрібніші речі.
– Ви, Надіє Омелянівно, ще не забули волонтерство 2014 року, тож порівняйте, що, на Вашу думку, змінилося відтоді в такій справі?
– Звісно, є по-різному. Але ті люди, які горіли волонтерством, а не дбали при тому про марнослав’я, і нині не змінились у ставленні до такої праці. Так, тепер волонтерам дуже важко, й закономірно, що втомлюються. Адже волонтерська праця рутинна і щоденна. Все потрібно замовити, зібрати кошти, придбати необхідні речі, організувати відправлення бійцям – і це треба зробити вчасно, до ладу. Потрібно контактувати з класними керівниками, ліцеїстами, родичами... Складно, але воно того варте. Дехто каже, що ніколи б таке не робив. А мені ця праця приносить багато радості. Навіть не знаю, звідки беруться сили. Загалом кількість охочих допомагати, звісно, значно зменшилася. У кожного є свої причини чи виправдання. І такої згуртованості, як десять років тому, нині немає. Те, що ми коштами колись закривали за годину чи за день у 2014-го, тепер доводиться робити дуже довго. Надзвичайно важко стало збирати кошти. Я добре знаю ситуацію, бо координую волонтерську роботу у ліцеї. Часто бувають невідкладні обставини, але ми навчилися не панікувати. Беремося й робимо з учителями та учнями все необхідне. Охочі допомагати є завжди. Мені завше допомагає мій чоловік Микола, бо інколи доводиться розвантажувати цілі вантажівки із зимовим взуттям чи флісовими кофтами. Щоразу – щось нове. Тисячі пакунків. Постійно надсилаємо адаптивну білизну для поранених воїнів у лікарні та стабілізаційні пункти Запоріжжя, Києва і Львова. Ми у ліцеї самотужки розробили лекала, купуємо сувої тканини, шиємо спеціальну спідню білизну на липучках для зручності користування пораненим воїнам. Навіть старшокласники шиють. Бійці дуже задоволені, адже їх такими речами не забезпечують.
Не лише мій чоловік, а й мама Марія Михайлівна й батько Омелян Леонович мене добре розуміють і підтримують у всьому. За мою працю волонтерки мені вручив подячну грамоту міський голова Руслан Марцінків, який дякував не раз і на словах. Та вдячність воїнів і їхні добрі усмішки – найбільший дарунок для мене. А ще нам бійці за нашу допомогу дарують прапори. У кабінетах ліцею вже багато таких подарунків. Ми дуже вдячні воїнам. Я християнка. І, звісно, відвідую Святі літургії у храмі Преображення УГКЦ на Калуському шосе, і молюся за Україну та її захисників.
– Що, на Вашу думку, сьогодні найбільше перешкоджає волонтерській праці?
– Передовсім – небажання працювати всім разом. Я мрію, щоб не лише деякі охочі, а більшість українців мала азарт до волонтерської праці, а не вважала її додатковим навантаженням для себе чи кивала на когось. Усе залежить від виховання кожної людини. Було б добре, якби люди були активнішими. Я не вважаю себе особливою чи активісткою, але дуже хочу, щоби й інші працювали для потреб ЗСУ. Така праця дуже рутинна, але для мене осібно неважка, а приємна. Я ж розумію її вагомість, бо немає великого без малого. Подумайте, якщо щомісяця кожна школа купуватиме по одному дрону, то в підсумку вийде дуже багато. Бо шкіл у нас чимало. Цього року ми розпочали у ліцеї акцію «5 гривень – на дрон». Всі зібрані кошти витрачаємо на придбання дронів: уже закупили й передали на фронт 17 бойових безпілотників, і далі це робимо. Наш ліцей порівняно великий, у його холі стоїть спеціальна скринька, в яку щотижня кожен учень кладе по 5 гривень. І за місяць назбируємо суму якраз на придбання одного дрона. А ще постійно збираємо пластикові кришечки й здаємо для виготовлення протезів. Ми всіх дітей у ліцеї інформуємо про наші волонтерські справи.
– На чому нині найбільше сфокусовано вашу волонтерську увагу і як Ви орієнтуєтеся у першочергових потребах?
– Робимо те, що не один рік традиційно провадили на постійній основі – плетемо маскувальні сітки зі спеціальної тканини, шиємо адаптивну спідню білизну, купуємо нитки, плетемо теплі шкарпетки, готуємо подарунки, а ще шиємо прапори для бійців військових підрозділів. Обсяги й напрями робіт визначаємо самотужки – за роки роботи вже добре орієнтуємось у першочергових потребах ЗСУ і розуміємо їхню специфіку. Директор ліцею Роман Куриндаш завжди нас підтримує у волонтерській праці і тих акціях, які провадимо. Намагаємося свою працю не просто любити чи тішитися нею, а запалювати інших.
– Якими мають бути волонтери?
– Насамперед – авторитетними, щоб інші їм довіряли, дуже стійкими й комунікабельними, щоб спілкуватися з людьми, а також працьовитими й терплячими, бо волонтерство – це й важкий щоденний труд. Ми у своїй закритій групі в соціальних мережах активно спілкуємося і випрозорюємо свої волонтерські кроки, звітуємо перед людьми про зроблене і за кожну копійку. Намагаємося примножувати добрі справи, щоб інші долучалися до допомоги. А найбільше мрію про перемогу. І не інакше.
