Двір храму Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ отців редемптористів, що на вулиці Володимира Івасюка в Івано-Франківську, – особливе місце для спілкування. Ще здалеку помічаю родину СВІДЕРСЬКИХ – делікатну Мар’яну, її кремезного чоловіка-військового Назара та п’ятирічного сина Данилка, які крокують під покровом церковних бань і у сяєві весняного сонця.

– Якщо говорити стисло, – каже Мар’яна, – то я волонтерка з часу повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, а паралельно за професією – стоматологиня із 12-річним досвідом. Я уродженка села Радча, де народився мій батько, а навчалась у школі й медичному університеті вже в Івано-Франківську.

– Що стало для Вас поштовхом до волонтерства?

– Потяг до волонтерства у мені жив віддавна. Пригадую, що 2015-го чи 2016-го ми активно допомагали Рогатинському дитячому будинку-інтернату. По декілька разів на рік керівництво закладу складало список потрібних речей, ми їх закуповували і приїжджали до дітей. Але найпотужніший волонтерський досвід я почала набувати вже з 2022-го, з початку повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну. У мене тоді на руках був дворічний і слабкий здоров’ям син Данилко. Але, дяка Богові, я впоралася зі своїм волонтерським вибором. Першою була моя поїздка до дітей-переселенців у літній табір біля села Заріччя.

– Але ж волонтерство – це осібна відповідальність, а не просто допомога нужденним. Не було страху брати її на себе?

– Я передовсім розуміла, що допомога людям дуже потрібна. Адже потік переселенців був великий і з кожним днем наростав. Втікачам від війни щоденно було потрібне все – від памперсів і до продуктів харчування. Добре це знаю, бо один хлопчина жив у будинку моїх батьків у Драгомирчанах – Остап’яків Галини та Остапа, а в нашій квартирі в Івано-Франківську – родина, яка вирвалася з окупації із Чернігівщини: двоє дітей, бабуся та мама. Їх привіз чоловік, який відтак повернувся до свого підрозділу тероборони на Чернігівщині. Потім ми прихистили біженців із Маріуполя, але згодом вони повернулися… під окупацію. У волонтерстві мені допомагають, окрім батьків, рідна сестра й двоє братів. У часі Великодня 2022 року, коли наша 102-га бригада виїхала на лінію фронту, я переключилася з переселенців на військових. Мій телефонний номер передавався від одного підрозділу до іншого. Навіть важко означити всі підрозділи, яким я допомогла й допомагаю як волонтерка. Часто жартую, що через мої волонтерські руки хіба що не переходили танки, літаки, бронетранспортери та стрілецька зброя.

– У чому суть Вашої волонтерської праці?

– Акумулюю донати людей і закриваю потреби. Наприклад, у хлопців з того підрозділу, де воює мій чоловік Назар, за пів години згоріли два автомобілі. Я відкрила збір на одне авто, але з Божою поміччю і завдяки людській небайдужості нам вдалося закрити збір на дві автомашини та на кузов для пікапа вартістю вісім тисяч євро. Купили «Тойоту», колеса до неї, замовили дрони з GPS, які без пілота самостійно працюють від супутника…

Загалом за п’ять днів зібрали до 600 тисяч гривень. Але буває, коли відкриваю збір не на конкретну суму, а на означені позиції, то назбирується сума більша, ніж потрібна. То є можливість перекрити хлопцям витрати на ремонт авто чи на пальне – у цьому завжди є велика потреба. Зате немає проблем із харчуванням – забезпечення налагоджено добре. Звісно, не на самій передовій, де відбуваються штурми, тому що туди важко щось доправити. Я їжджу до хлопців на фронт що два тижні й бачу в їхньому меню й рибу, й м’ясо, й інші необхідні продукти.

Мій чоловік – бойовий медик. Спочатку служив у 35-й бригаді морської піхоти. Пройшов із побратимами Мар’їнку, Авдіївку, звільняли Старомайорське, Урожайне, Херсон і Кринки. Воював Назар і на Курщині – слава Богу, вийшов звідти живий. Там було важко. Тепер його підрозділ прикомандирований до 103-ї бригади, яка тримає кордон на Сумщині.

Як волонтерка працюю безпосередньо з бійцями. Вони мені надсилають запити. Але обов’язково вказують, хто їм дав номер мого телефона. Адже, крім волонтерства, є псевдоволонтерство. У фейсбуці чи месенджері багато такої інформації, яку потрібно ретельно перевіряти. Зокрема, дуже «активні» у соцмережах користувачі з місць позбавлення волі, які прикриваються ЗСУ. А насправді дізнаємося, що таких у ЗСУ і близько немає. Отож слід бути дуже уважним.

Мене вже люди знають, і я вдячна всім за довіру. Постійно звітую. А якщо роблю це із запізненням, що пов’язано тільки зі здоров’ям дитини, то обов’язково пояснюю причини. Щойно ж здоров’я сина унормовується, то я знову комунікую з людьми. Буває, що на кілька днів приїжджає чоловік, то хочеться з ним провести час. Але навіть у часі відряджень ні я, ні він не зупиняємо волонтерської роботи. Бо у свій підрозділ Назар ніколи не повертається з порожніми руками.

Робота є постійно. Люди донатять. І їхні внески різні – від двох до п’ятдесяти тисяч гривень. Дають хто скільки може. Дуже люблю мати перелік необхідних запитів, бо розписую їх почергово відповідальним людям, а не шахраям, і водночас намагаюся не мати справи з великими сумами. Доправляємо ми необхідне на фронт різними способами. Слава Богу, з цим проблем немає. Якщо їду до чоловіка, то доставляю самотужки. Також користуємося послугами «Нової пошти» чи інших волонтерів.

– Чи змінилося нині волонтерство порівняно з першими місяцями після повномасштабного вторгнення російських загарбників? Дехто вважає, що воно відчутно пригасло й стало родинним…

– Якщо відверто, то не сказала б, що сучасне волонтерство стало родинним. Адже часто воїни ЗСУ роблять мені запити, а натомість їхні родичі – переважно дружини навіть не роблять поширень зборів для своїх чоловіків. Взагалі не роблять нічого, щоб їм допомогти. Мовляв, волонтери поможуть. Але ж волонтери опікуються не тільки одним військовим чи закривають тільки його запити. Запитів тепер багато, тож інколи не знаю навіть, за який братися щонайперше. Хіба таке волонтерство можна назвати родинним?

Це не 2022 рік, коли допомога йшла звідусіль і закриття зборів було миттю. А тепер збори тривають дуже важко. Навіть не знаю, які докази ще людям потрібні. Мій останній збір на два авто засвідчує, що люди хочуть картинок – образно кажучи, хліба й видовищ. Жертводавці, на мій погляд, стали дуже розслабленими. Як так може бути, що мої світлини з чоловіком і сином набирають більш як тисячу переглядів, а коли виставлю збір – усього триста? Так не має бути!

Усі хочуть знати правду війни, але до неї не готові. І за роки волонтерства у цьому переконалася. Не все можна назвати волонтерством. Бо писати коментарі під постами – це не волонтерство. Якщо хтось хоче розказувати, як потрібно волонтерити, то хай приходить до мене. І коли він хоч раз проїде зі мною до 14 годин в один бік, трохи побуде у прифронтовій чи фронтовій зоні і повернеться додому, то тільки тоді для себе зрозуміє, чи то легко, чи важко провадити волонтерську працю у часі війни. Я розумію так: або волонтерство, або його імітація. Статистика підтверджує, що волонтерів істотно поменшало.

– На Вашу думку, чому? Адже на фронті легше не стало?

– Там, навпаки, ще важче. Така ситуація – через збайдужіння українців. Ніхто і ніколи мене не запитав, скільки власних коштів із сімейного бюджету я витратила на волонтерство з 2022 року? Звітую офіційно тільки за ті кошти, які надійшли від людей. І це зобов’язана робити, бо вони не мої. А які збори я закриваю власними силами і з власної волі, показувати людям не зобов’язана. Хоч люди дуже хочуть знати. Якщо я почну відверто і про це говорити, то виникне інше питання для нездорової розмови: а звідки вона гроші на закриття таких зборів бере? Я ж так само працюю, як інші. Просто змінила свій графік. Тож і пацієнтів лікую, і дитину виховую, і на фронт їжджу… Але якщо чесно, то дуже хочу, щоб уся моя сім’я була вдома...

– Які нині перешкоди для волонтерства найбільші?

– Щонайперше – це байдужість людей. Значна частина українців перестала розуміти або не хоче розуміти, що з російськими загарбниками нині воюють не військові, волонтери чи влада, як це часто дехто намагається казати, виправдовуючи свою бездіяльність, а вся Україна… Проте коли я звертаюся до міської влади, то мене чують.

– Що у Вашому житті означає волонтерство?

– Це навіть не моя робота, а передовсім – добровільна жертва здоров’я і часу. Адже волонтерити мене ніхто не змушував. У нас із Назаром є дитина, і ми як свідомі батьки не хочемо, щоб наші діти і всі наступні покоління українців брали участь у війні. Адже того, що пережив мій чоловік, не бажаю нікому, крім ворогів України. Моє волонтерство, очевидно, почалося з родинного виховання – батьки мене виховували як християнку. Змалку знала, що людям потрібно допомагати й співчувати чужій біді. Мені дуже важко, чесно кажу, і я вже два роки кажу, що залишаю волонтерство. Але до закінчення війни, мабуть, не зможу.

Часто тихцем плакала, а відтак, коли не справлялася і панічні атаки мене добивали, почала зі своїми емоціями виходити до людей. Мало хто знає, але у свої 35 я вже лікувалася у невропатолога, психіатра й психолога. Від спілкування з військовими накопичувалося дуже багато інформації, тож потрібно було шукати вихід для неї. Психологічний тиск часом стає нестерпним, а ще коли дізнаюся, що чоловік десь там на Курщині, і більше не маю жодної інформації про нього... Але командування у підрозділі Назара чудове й фахове. Тож і зі мною ділилося новинами. Ми разом упоралися. Головне для волонтера – психологічна стабільність і здорова нервова система. Бо інакше – ніяк. А ще волонтери мають бути свідомі, з добрим серцем, їм потрібна підтримка людей у роботі.

– Але гасло на Вашому волонтерському шевроні «Уср…сь, але дістану все, що треба!», очевидно, натякає на ще одну важливу рису в такій роботі?

– До речі, це подарунок від мого чоловіка – найперший мій волонтерський шеврон, – усміхається жінка, кинувши погляд на своє передпліччя. – Так, стрижневе у цьому гаслі слово «треба». На мій погляд, патріотизм і волонтерство – нероздільні. І це виховується у сім’ї. І мої батьки, й мої дідусі – Микола з Радчі та Іван з Іваниківки, як і бабусі Анна та Марія, були завжди для мене добрим прикладом. Я щаслива у своєму житті. Також часто як з духівником раджуся з отцем Ігорем Тузиком, якого знаю ще з університетських років. Він завжди допомагає і у моєму духовному зростанні, і у волонтерській праці. Адже я християнка, греко-католичка. Щомісяця обов’язково відвідую василіянський храм Преображення Господнього УГКЦ у Гошеві на Ясній Горі. Молюся і за воїнів ЗСУ. Сім’я додає мені сили й духу, вона для мене навіть не на першому місці, а ще ближче.

– Закриття яких позицій тепер найактуальніше для воїнів ЗСУ?

– Щонайперше – це автомобілі, а ще – різна оптика й старлінки, генератори, колеса, однострої, шоломи. Я дуже вдячна Христині Дідух зі США, яка не лише допомагає мені закривати запити, а й підтримує онкохворих дітей. І все робить з Богом. Ми активно співпрацюємо з Надією Зарубою з Іваниківки та Людмилою Книжник з Івано-Франківська, з учителькою фізкультури Ольгою Вірастюк з Івано-Франківського ліцею №5, директоркою початкової школи «Пасічнянська» Тетяною Борисевич, головою БФ «З покликом у серці» Олегом Чигером, зубним техніком і волонтером Остапом та волонтеркою Вірою, прізвища яких не пам’ятаю, але безмежно дякую їм за все, та з іншими.

Напевно, залишилися зі мною ті, хто був від перших моїх волонтерських кроків. А ті, що з 2014 року протирають діри на своїх диванах і не допомагають ЗСУ, то вже нерухома маса. Треба їм просто стати добрішими й не перешкоджати у роботі іншим. Якщо знають, як зробити краще, то хай багато не балакають, а стають поруч і роблять… Коли бачу сім’ю, яка гуляє з дитиною – молодих дружину і поряд чоловіка призовного віку, а я самотужки виховую сина, бо чоловік на війні, то відчуваю як мінімум образу й несправедливість. Добре, будьте, але допомагайте і щось робіть для ЗСУ. Нема виправдання байдужості. Я стала за роки війни категоричною, але це не тільки емоції, а й мої переконання та позиція. Якщо хочеш жити в Україні, то працюй для неї.