На родинному обійсті подружжя Володимира і Яни Муссурів у селищі Брошнів-Осада нас галасливо зустрічає шпіц Гетсбі – гарнезний і «злий собака», а у просторій і модерній світлиці – з орхідеями, фікусами та іншою квітковою вазонною красою, зі зручними м’якими меблями і просторими вікнами тощо – неочікувано перед нами відкривається імпровізована майстерня з електроніки, заставлена різноманітними приладами, колесами від моторолерів, двигунами і вже готовими у коробках загадковими виробами, з відеокамерами і моніторами тощо.

Саме тут, у приватному житловому будинку, золоті руки майстра і велике серце патріота-волонтера творять «очі» проти темряви – унікальні прилади нічного бачення для ЗСУ. Тож сьогодні у рамках нашого редакційного проєкту «Людина у війні» ми розповідаємо про чоловіка, котрий завдяки своїм знанням, винахідливості й умілим рукам зумів упоратися з тягарем емоцій після масштабного вторгнення до України російських загарбників і свою улюблену життєву справу – електроніку – спрямувати для служіння її Збройним силам.

Володимиру Муссуру – 45, з дружиною Яною вони виховали 25-річного Назара і виховують 15-річну Юлю. Володимир – колишній випускник Брошнів-Осадської загальноосвітньої школи (нині – ліцей), а вищу освіту здобув в ІФНТУНГ – магістр геодезії. Але улюблена справа його життя – електроніка.

– Електроніку люблю з дитинства, – розповів Володимир. – Ще у сьомому класі самотужки виготовив восьмиканальну світломузику на чотириста лампочок. Сам мікросхеми програмував завдяки допомозі світлої пам’яті свого односельця Тараса Даниловича, який мав програматор. У школі найбільше любив математику і фізику. Технічні науки – це моє, а гуманітарні – категорично ні. Ще після дев’ятого ласу вступив в Івано-Франківський технікум електронних приладів на «Позитроні». Там провчився два місяці. Було дуже важко. Гуртожитку не мав, а потрібно було щодня добиратися на навчання. Я побачив, що, образно кажучи, не потягну таку науку, тож забрав документи і повернувся до школи. І вже після її закінчення вступив до Івано-Франківського інституту нафти і газу: на електроніку не вистачило балів, тож пішов на геодезію.

– Володимире, Ви, звичайно, добре розумієте, що те, чим займаєтеся тепер, у часі війни, – дуже серйозна, відповідальна і надзвичайно потрібна справа… Як народився Ваш проєкт, який я образно назвав «Очі – проти ночі»?

– Коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну, то спочатку я не знав, що робити і куди себе подіти. Тікати? Записуватися до лав ЗСУ? Допомагати? Перша думка – йти на фронт. В інтернеті була інформація, що потрібні пілоти дронів. А я цим, як весільний оператор, займаюся конкретно вже не менше чверті століття – «літаю» відтоді, як тільки дрони з’явилися. Тож я зібрав ще своїх друзів-пілотів, і ми поїхали в Івано-Франківськ на співбесіду з військовими. Вони записали всі наші дані – в аеророзвідку – на випадок, якщо ворог зміг би вторгнутися в наш регіон. За кожною командою закріпили військового, який за потреби керуватиме нашою мобільною групою.

Цей проєкт, слава Богу, перспективи не мав і бойових дій у наших регіонах немає. Відтоді жодного разу нам не зателефонували відповідальні військові. Згодом я хотів записатися у роту тероборони у селищі Рожнятові. Але лікарі заборонили категорично у зв’язку зі станом здоров’я, ще й питали, як я ходжу з такою хворобою. Я просився, що буду щось допомагати. Тоді мені пояснили елементарно, що моя присутність будь-якої миті може стати не поміччю, а тягарем для побратимів. І друг мені порадив волонтерити. Я і тут зрозумів, що то не моє.

Мізки проти темряви

Наступний розвиток подій зумовила розмова Володимира з товаришем Назаром Бовкуном, батько якого свого часу воював під Авдіївкою, а нині ветеран війни, демобілізований за віком.

– Назар мені відкрив очі на деякі речі, – розповів Володимир. – Я вперше дізнався, що на передовій уночі наша техніка рухається переважно наосліп – водії не вмикають ні ближнє світло, ні дальнє, ні стоп-сигнали... Його батько розповідав, що під час служби було чимало випадків, коли за нічних ротацій підрозділів через обмежену видимість в умовах світломаскування ставалися різні дорожні приключки чи й навіть серйозні ДТП… Інколи навіть доводилося зупинятися серед дороги і, присвічуючи собі запальничкою, шукати узбіччя. Назарів батько, знаючи, що я багато років займаюся електронікою, попросив мене щось придумати для нічної їзди у зоні бойових дій. Ми почали думати. Спочатку спробували як варіант відеокамеру заднього виду автомобіля – не годиться, бо надто мала відстань. Відтак використали відеокамеру переднього виду – також не підійшла. Далі надумали, щоб застосувати камеру зовнішнього відеоспостереження. Обладнав – з’явилося більш-менш якісне зображення на двадцять метрів, але бігали по монітору мурашки і були сильні шуми. Та головне – вже було видно дорогу, канави, дерева…

Я зрозумів, що потрібно далі працювати саме у цьому напрямі й удосконалювати обладнання. Перепробував з десяток відеокамер – з різними кутами огляду, чутливістю матриць, діафрагмами тощо. Так підібрав модель доброї якості. А одночасно підбирав і монітори. З’ясувалося, що оптимальним є семидюймовий монітор... Прикріпляємо відеокамери на спеціальних магнітах на даху автомобіля, а також фарбуємо у камуфляжні кольори. Такий пристрій дозволяє бачити вночі все довкола на відстані 45 метрів під різними кутами.

– А як з фінансуванням процесу виготовлення таких пристроїв?

– Я працюю з аналоговими відеокамерами, а не з цифровими. Одна така відеокамера коштує орієнтовно півтори тисячі гривень. Є монітори по півтори тисячі гривень, а є й за три з половиною. Я використовую дорожчі. Живлення – від автомобільного прикурювача, розрахованого на 12 вольт. Починали з того, що перші прилади зробили за свої кошти. І передали їх на фронт. Та щоб далі працювати, потрібні були більші фінанси. І ми з кумом Романом Боринцем зняли відео, в якому я оголосив про збір коштів на виготовлення таких приладів нічного бачення для автомобілів у зоні бойових дій.

Люди дуже активно донатили, тобто робили фінансові внески, впродовж перших трьох днів. А далі активність спала. Та все ж ми зібрали до 40 тисяч гривень, завдяки чому я зробив 15 комплектів, які забезпечують нічний рух автомобілів у режимі світломаскування. Роздавав усім, хто зголошувався. Бо ж і медіа активно розрекламували наші прилади, і в інтернеті гуло. Всі прилади розібрали за два дні. А натомість – маса телефонних дзвінків з передової, що на фронті є велика потреба у таких пристроях, що бійці навіть готові купувати їх.

Я пояснював, що спершу накопичую фінанси, а відтак купую необхідні комплектуючі, але не можу ж продавати їх військовим. Та воїни наполягали, що прилади їм потрібні вже, і вони готові самі за них платити, а не чекати на волонтерські пожертви, бо час – це життя побратимів.

Тоді собівартість наших приладів нічного бачення становила 2,5 тисячі гривень. «Ми даємо такі гроші – тільки, будь ласка, робіть…», – щиро просили наші захисники. І я переступив через себе, вирішив: краще продаватиму прилади за собівартістю й вони оперативно служитимуть на фронті, зможуть і справді зберегти комусь із наших захисників життя, ніж буду невідь-скільки чекати і пояснювати військовим ситуацію, поки охочі скинуть належну суму. А відтак зняв і виставив у соціальні мережі відео з вичерпною інформацією про наші прилади нічного бачення, а головно – з супровідною інструкцією з їх виготовлення. Розписав усе: які використовую відеокамери, які монітори, магнітні кріплення та ін.

Так спровокував в Україні ажіотаж. На якийсь час із полиць магазинів покупці змели автомобільні монітори для відеокамер заднього виду відповідних параметрів. Я їх спочатку купував по 800 гривень за штуку. А тоді ціна скочила вище двох тисяч. Найгірше, що згодом їх уже ніде було купити. Тоді я перейшов на використання моніторів з портативних автомобільних «дівіді» для програвання музичних дисків, які коштували по 1 400 гривень. Бо проблем з відеокамерами не було.

– А яка ситуація з комплектуючими нині?

– Як мовлять жартома, наразі ситуація «устаканилася» – монітори є. Почали їх уже і з Китаю завозити. Але ми не спинилися на зробленому, і я далі удосконалював прилад завдяки використанню дорожчих моніторів. Такі монітори вартістю по дві тисячі гривень дають кращу якість зображення – деталізацію картинки, а завдяки іншій матриці – можливість дивитися і бачити якісне зображення під кутом і т. ін. Далі працюємо у сталому форматі. Мені телефонують, запитують, чи є прилади і яка їх ціна, щоб придбати. Я вже виготовив понад дві тисячі таких «очей» проти ночі для ЗСУ.

– Чи надходили Вам якісь конкретні пропозиції від військових відомств щодо можливості налагодження серійного випуску таких приладів нічного бачення?

– Жодної. Маю відчуття, що державі не до того. Якщо воїнам на передовій наказують пересуватися на автомобілях і бойовій техніці вночі без вмикання фар, то чому не забезпечать їх спеціальними приладами нічного бачення? Та відповіді на це запитання не дають ні військове керівництво, ні політична влада, вдають, що не помічають очевидного. Це, схоже, цікавить лише волонтерів і безпосередньо конкретних військових «на нулі».

Найбільше замовлень – саме від волонтерів. А ще добре працює «фронтова пошта» серед наших захисників: одні радять іншим. Я ще для свого приладу назви не придумав. Хоча жартома називаємо їх «козошукаторами». В соцмережах уже є схожі вироби, які йменують «Сова», але вони вдвоє дорожчі за наші, які ми, повторюю, реалізуємо за собівартістю. Для мене така робота – не бізнес, а бажання своєю улюбленою справою допомогти ЗСУ.

Бойовий безпілотний велодрон

Якщо виготовлення приладів нічного бачення – більш осібна справа саме пана Володимира, то ідея з бойовими велодронами – його спільна робота з кумом Романом. Того дня, коли ми навідалися до помешкання В. Муссура, якраз відправили на фронт перший такий пробний екземпляр.

– А як виник проєкт бойового безпілотного велодрона?

– Ми собі подумали, якщо, крім БПЛА, використовують уже й морські дрони, то чому б не виготовляти й наземні? Перший такий дрон ми виготовили як прототип для загального використання на фронті. Плануємо також змайструвати велодрони-камікадзе. Їх можна буде начиняти вибухівкою у значно більшій кількості, ніж повітряні дрони, – до двохсот кілограмів – і керувати такими апаратами з допомогою пульта. Вони абсолютно безшумні і обладнані спеціальними відеокамерами. Дальність роботи такого наземного дрона – до одного кілометра. Будемо працювати над її збільшенням.

Правда, мабуть, потрібно буде використовувати при цьому й повітряний дрон як ретранслятор. Словом, складний проєкт, але цілком реальний. Бойовий велодрон можна використовувати і для інших цілей на «нулі», наприклад, щоб підвозити боєприпаси тощо. Акумуляторна батарея такого велодрона розрахована на десять кілометрів. У ньому також багато електроніки, тож вартість, звісно, більша. Є немало речей у тому експериментальному взірці нашого виробу, які вже можна спрощувати і тим самим майже вдвоє здешевлювати його вартість. Та на це потрібен час. А ще військові його випробують у бойовій обстановці й визначать «плюси» і «мінуси» велодрона.

– Ви казали, що маєте ще один цікавий задум…

– Йдеться про антидронову гармату. Вони нині дуже популярні серед продавців у соціальних мережах. Але ціни – захмарні. То я вже замовив комплектуючі. Виготовлю для проби зо дві. Вивчаю деталі.

– Як рідні ставляться до такої Вашої волонтерської праці?

– Спочатку був шок. Бо моя дружина дуже любить порядок у хаті. А я ящик за ящиком понаносив до кімнат усякої всячини… Згодом Яна вже звикла. І сьогодні також допомагає мені разом із Назаром. Я повинен був зробити такі кроки, бо це мій внесок у перемогу.