Небо багряніє щоранку. Колись переважно рожеве, тепер воно зорить червоно-чорне, наче кров з густим димом. З цією народженою у роки війни загравою, що розвидняє день, у скронях пульсують останні слова з повітряному бою з москалями «Привида Києва» Степана ТАРАБАЛКИ: «Цей удар я беру на себе». 13 березня 2022 року Небо назавжди забрало легендарного пілота, котрий народився в Королівці Коломийського району на Івано-Франківщині. Він став небесним Янголом з крилами, що дала йому Україна. У рідному селі «титан неба» навічно «приземлився» – його могила уквітчана жовтими тюльпанами на тлі синяви над рідними Карпатами...

І був ним 29-річний військовий пілот Степан Тарабалка. У перший день великої російсько-української війни, коли США та Європа «стурбовано» радили Президентові Володимирові Зеленському готувати відеозаповіт з одночасною організацією діяльності керівників держави на вигнанні, досвідчений і відданий Україні бойовий льотчик Степан Тарабалка на літаку МіГ-29 знищив шість (!) ворожих бомбардувальків: Су-27, МіГ-29, два Су-35 та два Су-25. Безстрашний пілот-винищувач Степан Тарабалка впродовж трьох днів, на які розраховували рашисти, щоб поневолити Україну, а потім наступних двох тижнів, що Бог дарував йому для захисту столиці, він збив ще сорок (!) літаків агресора. Останній бій 13 березня 2022 року з переважаючими силами окупантів майор ЗСУ прийняв у небі над Житомиром. На сьомий день, 19 березня, Президент України Володимир Зеленський посмертно присвоїв Степанові Тарабалці звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Як писала тоді про українського офіцера коресподентка інформаційного агентства Міністерства оборони «АрміяІнформ» Анастасія Олехнович: «Він був не одним із перших, а першим, хто йшов у бій!».

Ось чому його пам’ятне й сутнє «цей удар я беру на себе» ширилося між пілотами-винищувачами як честь якнайбільш відчайдушно битись із запеклим ворогом. Український сталий вислів «брати на себе», за «Фразеологічним словником української мови» відомого мовознавця Григорія Удовиченка, означає «зобов’язуватися самому виконувати». Степан Тарабалка йшов свідомо в повітряний бій з ворогом, сили з яким були нерівні. Філософська вертикаль «небо–земля» зіграла вирішальну роль у виборі «життя або смерть». І він пішов у бій сам зі зграєю повітряних російських шакалів, щоби знищити їх і вберегти від можливої смерті побратимів.

Про відродження української тактичної авіації, про бої над українським небом з російськими загарбниками написано багато як в українських, так і зарубіжних медіа. На журналістському рівні я знаю майже все про неї із прочитаного та переглянутого за першоджерелами. На жаль, є чимало неперевіреної інформації, якою зловживають окремі медійники, особливо блогери, за якими тягнеться хвіст звичайного заробітчанства.

Вірю редакторці з питань оборони британського видання The Times Ларисі Браун, котра у своїй статті «Раптово з’являються там, де їх не чекають» за 29 квітня 2022 року назвала українського пілота-винищувача Степана Тарабалку «Привидом Києва» і вказала кількість знищення ним ворожих літаків.

«Привид Києва», за означенням жителів столиці та її околиць, – гроза для російських агресорів. Коротка і влучна назва звучала як вирок для ворожої авіації. Можливо, тоді, після загибелі пілота-винищувача Степана Тарабалки, було правильним вважати «Привида Києва» збірним поняттям у розумінні, що їх є багато, тож тремтіть, москальські зайди! І «титани неба», як називають українських пілотів, нещадно нищать ворога не лише в повітряних боях над українською землею, але й тепер і у просторах росії.

Від першого «Привида Києва» Степана Тарабалки – десятки інших. Згодом «Привид Києва» став офіційною назвою 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ. Є вже військовий нарукавний знак на честь «Привида Києва». Розробила його група дизайнерів під орудою Ірини Костиренко. Врятована столиця створила найбільшу в Україні інсталяцію з квітів площею 150 квадратних метрів, присвячену «Привиду Києва».

Стаю собі на серце, щоб якомога ширше провадити авторський проєкт «Війна хрестами чорніє», бо ця тема вимагає емоційних надзусиль. Наш легендарний коломиянин вартий окремого документального фільму. Спогади побратимів, розмови з його мамою Наталією Тарабалкою, розповіді про дружину Олену та сина Ярослава, документальне фіксування бойових віражів у небі його МіГа-29 – усе повинно лягти в історичне полотно. Правдиве, без надуманих авторських сцен, без вмонтованих кадрів із «Зоряних воєн», чим, на мою думку, дещо хибує документальний фільм «Підйомна сила» режисера Олександра Страдієнка попри всю його патріотичність. Мені запам’ятався один із його численних героїв – повний лицар ордена Богдана Хмельницького 29-річний, як і Степан Тарабалка, майор Максим Чайка...

Документальний фільм про «Привида Києва» Степана Тарабалку має передавати національний дух, надихати пілотів, усіх нас на захист України, її державних повітряних і земних кордонів, бути цільним і цілісним за тематичним задумом і з ретроспективами.

Як це є в документальному фільмі у двох частинах про пілотів ЗСУ – «Володарі неба» та «Володарі неба: На межі». Автор сценарію та режисер Максим Хотіленко показав «божевілля на межі смерті», як він їх називає, – «шаленців неба». Уперше почула від підполковника Кирила Шмельова з його інтерв’ю у документальній стрічці, що пілоти не люблять, коли люди кажуть: «Маєш рацію». Правильно за українською стилістикою «Маєш слушність», бо «рацію» як пристрій мають пілоти, завдяки якому спілкуються між собою.

Є доволі фактів, щоб створити документальний фільм про Степана Тарабалку, який би своєю епічною правдою утверджував силою мистецтва високість духу українців, їхню людяність. Потрібне таке історичне полотно, щоб у «два клацання», кажучи мовою володарів неба, він заслуговував найвищої оцінки з перших і до останніх кадрів. Не боятися сліз, якщо плачуть відважні пілоти-винищувачі з радості на землі, коли вогнем пустили в хмари ворожі літаки, коли побратим не повернувся з бою і його мамі або коханим дружині чи дівчині треба сказати, що їхнього сина або чоловіка чи хлопця немає, бо вони стали небесними Янголами. Найважче телефонувати їм, позаяк у самих голоси тремтять зі смутку за загиблими.

Керівник департаменту журналістських проєктів студії «1+1 медіа» Максим Шиленко підримує колегу Максима Хотіленка у відтворенні реальних подій, бо пілоти «люблять небо за чесність». Мені близьке розуміння цих журналістів-документалістів: «Коли ти пишеш про людину сьогодні, а завтра її немає»...

Хоча мама Степана Тарабалки й обіцяла синові не плакати в разі його «смертельного обпалення крил», все одно, коли розповідає про нього, в очах проступають сльози.

Ще живі спогади про синове дитинство, коли той потайки бігав на аеродром і засиджувався поблизу нього. Про перші кроки до змужніння в «Пласті», про вибір навчання в Івано-Франківському військово-спортивному ліцеї. Вищу професійну освіту здобував у Харківському національному університеті Повітряних сил ім. І. Кожедуба. Це моменти, коли торкаєшся до історії, твориш її з людьми, що крізь хмари бачать рідні гори, ліси, поля...

Зі спогадів Наталії Тарабалки, що є в друкованих та електронних медіа, вимальовується цілісна картина штрихів до портрета українського військового, котрий міцно стояв на землі і жив небом. У його думках, за маминими словами, було лише небо, яке він обрав, а воно обрала його і забрало собі, щоб поповнити небесне військо Янголів.

Мама мріяла, щоб син був військовим диригентом, бо професійно грав на трубі та фортепіано. Це також цікавий епізод для майбутньої документальної стрічки про Степана Тарабалку, про його всебічний розвиток як творчої особистості.

Сторінку до фільму могла би вписати згадувана найдавніша британська щоденна впливова газета The Times з її майже пів мільйонним накладом і позивним-прізвиськом «Громобоєць», що дуже символічно, своєю розповіддю про «Привида Києва» Степана Тарабалку.

«У війні працює лише математика». Так вважає ексголовнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний – нинішній посол України у Великій Британії. Перше – любов до України, а потім – математичний розрахунок. «Торік Захід не надав Києву достатньої кількості зброї. А тепер Україна опинилася в ситуації затяжної війни з рф, вийти з якої практично неможливо», – наголошує він. І додає: «Не слухайте жодних бродячих експертів. Не може бути у війні ніяких прогнозів. У війні працює лише математика".

Це – окремі витяги важливих тез Героя України Валерія Залужного з його промови та спілкування із журналістами в Королівському інституті міжнародних відносин (Chatham House) в Лондоні 17 жовтня 2024 року, під час яких він висловив подяку партнерам за допомогу Україні.

Власне, розрахунок і точність – вітрила тактичної авіації, становлення й розвиток якої очевидний. І підтвердження цьому – повітряні бої з ворогом за Київ, який вистояв завдяки їй, хоча тоді справжніх імен пілотів не розкривали задля їхньої безпеки. І не тільки. Головним було – всупереч запланованому агресором за три доби захопити Київ, дати йому рішучу відсіч. Спрацювали ті ж любов до України та військова математика.

Варті нашої вдячності всі «титани неба», котрі захищали Україну в перші дні та тижні вторгнення російської федерації на українську територію.

Загинув пілот Андрій Пільщиков, також над Житомиром, як і Степан Тарабалка, але, на жаль, у повітряній катастрофі. Також Герой України з удостоєнням Золотої Зірки посмертно. Після смерті йому присвоїли звання майора. Він з тої самої 40-ї бригади тактичної авіації, випускник, як майже всі «Привиди Києва», Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба. Відомий як «Джус», позивний якому дали американці. Саме він і пілот-винищувач Олексій Месь з позивним «Мунфіш» лобіювали у США винищувачі F-16, зустрічалися із республіканцем, членом Палати представників Конгресу США і колишнім пілотом Адамом Кінзінгером. За результатами зустрічі 17 червня 2022 року Адам Кінзінгер подав на розгляд Палати представників Конгресу проєкт, співавторами якого виступили шість однопартійців.

Україна втратила екіпажі двох літаків. Крім Андрія Пільщикова, тоді загинули пілоти В’ячеслав Мінка та Сергій Проказін. Досі не з’ясовано причини зіткнення двох навчальних повітряних суден. Під час церемонії прощання з пілотами було виконано давній світовий звичай «спалювання піаніно».

А як мріяв один із «Привидів Києва» Андрій Пільщиков сісти за штурвал F-16, котрий багато зробив, щоб вони були в Україні! Синову мрію втілила мама Лілія Олександрівна, коли в річницю його загибелі 25 серпня 2024 року її запросили сісти до кабіни американського винищувача F-16...

Побратим Андрія Пільщикова, також один із «Привидів Києва», Олексій Месь устиг керувати F-16. Але він, на жаль, перший з українських пілотів, котрий загинув на борту цього винищувача. В останньому бою перед катастрофою 26 серпня 2024 року він знищив три ворожі крилаті ракети та один ударний БпЛА. Досі також не з’ясовано всі обставини першої втрати F-16 та загибелі полковника Олексія Меся...

Степан Тарабалка, Андрій Пільщиков, Олексій Месь – ровесники, всі троє народилися 1993 року та випускники Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба.

З огляду на загибелі кращих українських пілотів навряд чи виправдовують їхні смерті запізнілі публічні каяття-роздуми колишнього генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, котрий очолював світову безпекову структуру десять років. У інтерв’ю американському виданню Politico він визнав, що Північноатлантичний альянс «фактично полегшив Росії вторгнення в Україну своєю нерішучістю та ненаданням Україні своєчасної та значної військової підтримки».

Що правда, то правда. Нерішучість, старанно замаскована за тепер уже очевидною формулою США – «щоб Росія не програла, а Україна не виграла», помножена в різноманітних варіаціях «стурбованості», відчувається і в останні дні правління адміністрації президента США демократа Джозефа Байдена. Дивною є його активізація після перемоги на президентських виборах 5 листопада 2024 року республіканця Дональда Трампа, підігріта інформаційним мотлохом – російсько-американсько-українською пропагандою, схожою на геббельську, – навколо російсько-української війни. Як завжди, навздогін своїй очікувальній позиції у ній Білий дім, господарем якого є ще Джозеф Байден до інавгурації 20 січня 2025 року Дональда Трампа, заявив, як повідомляє 8 листопада цього року CNN – провідна ТРК світу зі штаб-квартирою у США, про пришвидшення ремонту в Україні переданого американського озброєння, зокрема обслуговування літаків-винищувачів F-16. Можна би вкотре повірити, якби цьому не передували численні обіцянки і вже теперішня традиційна хитра обмовка американців – «просуваємося до реалізації цього плану». Отакої! Як завжди, нічого нового на тлі зобов’язань США перед Україною в рамках Будапештського меморандуму. Зростаючий розрив між риторикою і ділом, схоже, вкоренився в заокеанській політиці.

За оцінками ветеранів-пілотів винищувальних літаків США, інших країн, де наші «титани неба» переймають професійний досвід, зокрема Великої Британії, Канади, Польщі, Франції, Румунії, Бельгії, Данії, вони вражені підготовкою українців, їхньою відданістю небу та вмотивованістю перемагати ворога. Високу професійність українських військових пілотів відзначає полковник американської авіації Ден Гемптон, як про це повідомив 12 січня 2024 року «Голос Америки українською». До того ж він висловив бажання добровільно сісти на борт F-16 і нищити ворожу авіацію. Високої думки про майстерність українських «атлантів неба» полковник США у відставці Роберт Сверіпфагер.

Для пілотів кожний зліт – мовби нове народження життя. Але він також є можливістю стати небесним Янголом і оберігати побратимів. Десятки інтерв’ю змальовують рельєфну картину харазматичних підкорювачів неба понад хмарами. В’ячеслав Єрко, Вадим Ворошилов, Ростислав Лазаренко, Дмитро Шкаревський, Ігор Кисельов, Леонід Синельник, Олександр Коц, Олександр Борис, Ігор Янків... Усі – випускники Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба. Усі – лицарі високих державних нагород. Більшість, на жаль, після смерті. Герой України, повний лицар ордена Богдана Хмельницького полковник Ростислав Лазаренко побив рекорд легендарного українського пілота Івана Кожедуба у роки Другої світової війни.

27 квітня цього року загинув ще один «Привид Києва» з тієї ж 40-ої бригади тактичної авіації полковник Валентин Коренчук, відомий як «Бджоляр». Було б добре скласти повний список легенд української тактичної авіації з історіями їхніх битв у небі, котрі варті світового визнання. Відкрив його в перший день війни з москалями Герой України В’ячеслав Єрко, котрий підбив літак Су-25 і два гелікоптери Мі-24 та знищив Су-35. Свого часу він боронив і Донецький аеропорт – героїчну фортецю непохитних українців. Таким є «вирій птахів у небо»... Для родин найстрашніше чути: «Посмертно».

У контексті коротких розповідей про військових пілотів не хотілося б згадувати одіозну нардепку Мар’яну Безуглу, відому своїми очорненнями ЗСУ, зокрема Повітряних сил. Їхній речник Юрій Ігнат втомився відповідати на її хворобливі випади, схожі на співпрацю з ворогом та на кремлівську пропаганду. «Повітряні сили не можуть щоразу виправдовуватися перед суспільством через інфовибрики Мар’яни Безуглої та їй подібних. Через ті пояснення-спростування ворог отримує додаткову інформацію при плануванні наступних атак», – зазначає начальник управління комунікацій командування Повітряних сил ЗСУ.

На щастя, обнадійливі повідомлення подає посол України у Великій Британії Валерій Залужний. Недавно українські пілоти завершили навчання у цій країні й скоро вирушать на бойові завдання. Ексголовнокомандувач ЗСУ брав участь у церемонії їх випуску. Про це офіційно інформує посольство України у Великій Британії. «Ці хлопці підуть у бій, і ми всі будемо молитися, щоб вони повернулися з бойових завдань», – сказав він і звернувся до українських пілотів: «Молитися будемо ми, а літати, битися і перемагати ворога будете ви. Я сподіваюся, ви добре цього навчилися».

Герой України Валерій Залужний пише книгу-трилогію. Перша її частина «Моя війна» – готова в рукописі. На черзі друга й третя – «Наша війна» та «Їхня війна». У цій документально-публіцистичній хронології російсько-української війни обов’язково буде і про «Привидів Києва», про їхню жертовність в обороні Києва, всієї України. Впевнена, в цьому трикнижжі буде розповідь генерала ЗСУ про Героя України Степана Тарабалку.

Повідомлення в медіа, зокрема телерадіокомпанії НТК, що Наталія Тарабалка – мама «Привида Києва», Героя України майора Степана Тарабалки 1 жовтня цього року, в День захисників і захисниць України, власним автомобілем зупинила транспорт на одній із вулиць у Коломиї за мить до всенаціональної хвилини мовчання, збурило емоції. Так, правильно! А як інакше пробити байдужість у тилу, що так само вбиває українських захисників, як ворожа куля, на фронті?! Це вчинок матері, гідний синового героїзму в небі над Хрещатиком! З нею тоді була Анжеліка Барашовець.

Слова Наталії Тарабалки, звернені до сина, – німий материнський біль, що громом калатає в серці: «Сину, я таки зробила те, що бажає зробити кожна мама, яка втратила сина. Я намагаюся зупинити час на одну хвилину, щоби вшанувати пам’ять полеглих на війні».

О восьмій годині 58 хвилині вона вийшла з автомобіля, запалила свічечку, розгорнула державний прапор України... Люди реагували всяко: хтось зупинився і підтримав крик матері, хтось поквапився далі...

«У кожній секунді хвилини мовчання продовжується стук сердець загиблих воїнів, які дають можливість битися в грудях нашим серцям...», – справедливо вважає Наталія Володимирівна.

Того дня вона вийняла синову військову сорочку зі скрині, де зберігає його речі, вдягнула її... Для неї, за її ж словами, вона є «бронею з крилами».

Так склалося, що трьома днями пізніше після загибелі «Привида Києва» Степана Тарабалки, 16 березня 2022 року, Президент Володимир Зеленський своїм указом започаткував проведення щодня о дев’ятій годині національної хвилини мовчання за співвітчизниками, загиблими внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Але, зрозуміло, жодний указ не пробудить байдужого серця на рівні людяності...

Добрий приклад подають у селі Голині на Калущині, про що розповів колега Ігор Лазоришин у редакційному проєкті «Людина у війні» обласної газети «Галичина». Патріотична громада започаткувала «Дзвін пам’яті», що лунатиме щомісяця – кожного останнього четверга – в церкві Покрови Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви. Ідея вшанування полеглих односельчан тужливим церковним дзвоном, що «славить, пробуджує, нагадує і застерігає», – гарний приклад для наслідування, як це відбувається також в Івано-Франківську. До того ж було б добре, щоб у всіх церквах щодня о дев’ятій ранку також били дзвони. А ще – щоб над Карпатами котилася монастирська печаль-пам’ять з Ясної Гори в Гошеві зі святим престолом Божої Матері... Як було в давнину, коли українці боронили край від зайд-окупантів: татар, монголів, поляків, москалів, німців, угорців, австрійців...

Сміливий вчинок Наталії Тарабалки сколихнув львів’ян. Із 7 листопада цього року щодня о дев’ятій годині у Львові майже із сотні гучномовців звучить заклик до хвилини мовчання за полеглими українськими захисниками.

У рік загибелі сина Наталія Тарабалка перед Днем Гідності та Свободи здійснила свою мрію: запрацював оздоровчий центр у селі Ценяві на рідній Коломийщині. Вважає, що насамперед маємо дбати про живих фронтовиків, тоді буде менше меморіальних таблиць і панахид. Тільки так материнське серце переборює біль, щоб в ім’я сина жити для інших, щоб була живою пам’ять про нього. Гроші, що отримала як компенсацію від держави після сумного 13 березня 2022 року, пожертвування людей доброї волі, підтримка громади, її голови Богдана Станіславського – рушійна сила для того, що поранені військові, ветерани та їхні родини можуть відчувати «Тепло крилатої душі» – саме так назвала свій оздоровчий центр Наталія Тарабалка. Про його роботу розлого розповіла журналістка інформаційної агенції «Курс» Наталя Кушніренко – в матеріалі «Тепло крилатої душі»: Як центр Наталії Тарабалки допомагає військовим і ветеранам».

Наталія Тарабалка означила найголовніше у здійсненні своєї мрії: щоб центр був «лабораторією для душі». Невдовзі вона поповнила стрій військових капеланів ЗСУ. Як єдине ціле з оздоровчим центром є також створена нею громадська організація «Пізнай свою мрію» імені Степана Тарабалки. Власне це потенційна допомога, щоб рухатися вперед, удосконалюватися.

На рівні держави наразі немає належної турботи про оздоровчий центр «Тепло крилатої душі» Наталії Тарабалки. За клопотанням Міністерства у справах ветеранів лише навесні цього року він отримав часткове фінансування для оплати послуг спеціалістів.

Родина Героя України Степана Тарабалки мене вразила своєю відданістю в захисті національної ідентичності та моральних цінностей, у колі яких формувався його характер. Тому я мала за честь у рамках авторського проєкту «Війна хрестами чорніє» подарувати пам’ятну монету НБУ «Ой у лузі червона калина». Наталія Володимирівна отримала її наступною після американської мами Леслі Гертвек, 21-річний син Ітан якої добровільно воював з москалями за Україну і загинув за неї, про що я розповідала в «Галичині» за 17 жовтня 2024 року – «Материнський біль за синами об’єднує світ».

Мою мрію допомогла здійснити генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського в Коломиї заслужений працівник культури України Ярослава Ткачук.

У Ярослави Юріївни доволі щільний графік. Цьогоріч 17 жовтня Україна вперше відзначала Міжнародний день нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. В Києві у тематичних мистецьких заходах за участі представників Офісу ЮНЕСКО в Україні делегація з Коломиї гідно подала фахові напрацювання, щоб поповнити Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, зокрема елемент «Українська писанка: традиція і мистецтво».

Атмосфера національної гордості за Україну, яка панувала на міжнародному форумі в Києві, наступного дня перенеслася до Музею. В його стінах і відбулася зустріч з Наталією Тарабалкою та українськими захисниками, які оздоровлюються у заснованому нею центрі. Започатковане в такому форматі вшанування пам’яті Героя України Степана Тарабалки, його побратимів і тих, хто сьогодні боронить Україну від загарбників, розвиватиме співпрацю між зацікавленими інституціями із широким залученням студентської молоді.

В оздоровчому центрі Наталії Тарабалки формується бібліотека. Її поповнила й моя книжка «Дзвін у храми серця» про легендарну родину Січків. Читання книг – одне з джерел «Тепла крилатої душі», вважає Наталія Володимирівна.

За словами мами Степана Тарабалки, вона й досі пише синові повідомлення. У тиші, благословенній Богом, коли випадає вільна хвилина, тоді подумки розмовляє зі своїм Степаном. Він для неї живий, як і для багатьох матерів, сини яких не повернулися з війни. Наодинці сльози зліплюють очі...

Дружина «Привида Києва» Олена Тарабалка також є світлом для оздоровчого центру «Тепло крилатої душі», як і є його сонячним промінцем малолітній син подружжя Ярослав. Удова Героя України малює художні картини на полотні. Вона не любить розповідати про них, як і назагал про улюблене заняття. Одна з її творчих робіт була на VI благодійному аукціоні, організованому Івано-Франківською ОВА, про що повідомляв офіційний вебсайт влади. Кошти за його продані лоти, а це понад два з половиною мільйони гривень, спрямовано на потреби 102-ї окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

Тільки Олена Тарабалка знає сокровенні лінії й кольорові гами, зображені на своїй картині. Чорна рілля (з інтерв’ю пілотів знаю, що коли вони високо в небі, то на якусь мить їм хочеться раптово торкнутися землі крилами літака, хоча це неможливо з технічних причин), небо в задимлених синьо-жовтих кольорах, у яке залюблені українські пілоти... Невже художниця відтворила мрію багатьох «титанів неба»? Видно й «зоряну дорогу» як відблиск війни на землі. Лише з болю за чоловіком й гордості за нього можуть гармонійно переплітатись у хмарах зримі контури постатей, що наближають вічність. А ще – літак, ледь видний у густоті піднебесся, схожий на людину з крилами у її величі. І хмари над землею, мов святі ікони, що просять наших молитов...

Ще одна подія, що мене вразила до змовкання в пошуках тиші, коли відкривається душа. 24 жовтня цього року Наталії Тарабалці сповнилося 50. Її слова облетіли українські та зарубіжні медіа. Ювілярка наголосила: «Йдеться не про святкування, а про можливість згуртувати людей для підтримки військовослужбовців, ветеранів, родин загиблих українських захисників, а також полонених і зниклих безвісти».

На подвір’ї оздоровчого центру «Тепло крилатої душі» було людно: вітали з ювілеєм. Наталія Володимирівна майже не розлучалася з портретом сина. Тільки на якусь мить, коли, за її задумом, танцювала з пораненим на російсько-українській війні воїном (без обох ніг на протезах) Романом Яремком! Хоча мріяла про танець із сином Степаном на своє 50-річчя...

Танець незламності! Танець великої материнської любові! Танець пам’яті!